«Побудь, мій Боже, отут, між нами, душею батька, сльозою мами, сестри любов’ю, брата плечима, чеканням милої, її очима» - ця «Молитва солдата», написана Дзвінкою Торохтушко, зайшла в окопи і бліндажі українських захисників ще у 2014 році. Відтоді поезію багато разів бійці переписували від руки, а вокалісти переспівали.
«Молитву…» родичі військових навіть просять виконувати, як «Пливе кача», на прощаннях із захисниками України… Хоча авторка каже, що її поезія – оберіг життя.
Власне Дзвінка Торохтушко публічно з’явилася тоді, коли після листопада 2013-го тернополянка Любов Бурак збирала старших синів-студентів і чоловіка на Майдан у Київ. Нікнейм користувачки соціальної мережі сформувався з імені, яким її так і не назвав тато, та «прозвиська», яким ще школяркою її допитливість означив учитель української мови і літератури.
Тож ми говоримо з письменницею, дружиною капелана, мамою шістьох дітей, двоє з яких не лише за розповідями знають, що таке активний фронт уже дев’ятий рік російсько-української війни. Попри все, життєвий принцип Любові Бурак: «Все буде добре».
Ярош про повномасштабну війну росії казав ще у 2013-у
- Пані Любове, чи є особливе для вас виконання «Молитви солдата»?
- Мабуть, кожне особливе. Одне з крайніх - версія фольклорного гурту «ТаРута» і гурту «Гайдамаки», кавер Бориса Севастьянова. Сьогодні хлопці задіяні у творчих проектах, дають концерти, ганяють допомогу, машини для фронту.
- Власне молитва з’явилася 2014-го. А ваш псевдонім Дзвінка Торохтушко - ще восени 2013 року, коли ви збирали своїм хлопцям наплічники на Майдан. Як тоді все відбувалося в родині?
- Спочатку поїхали на Майдан мої діти – двоє старших синів-студентів; саме сесія мала бути. Слідом за ними поїхав чоловік. Хлопці похворіли, простудилися, змушені були повернутися.
Далі вони наїздами були. Приїжджали, від’їжджали, складали іспити….
- У Київ боротися з режимом януковича їздили зі своїми товаришами-студентами з Тернополя?
- Зі студентами, їздили з тернополянами різного віку. Це було, знаєте, трошки хаотично: коли випадала нагода, тоді й їхали, везли допомогу, везли продукти. По-різному було.
Чоловік залишився на постійно там: був і на Новий рік, і на Різдво, і на Богоявлення, на Водохреща. Він, капелан Правого сектору, був у всіх гарячих точках Майдану.
І так нам той Майдан перейшов у війну. Власне, спочатку чоловік пішов, знову ж таки, із Правим сектором як капелан. Потім мої сини долучилися до групи вогневої підтримки в 5-й батальйон Української добровольчої армії. Ось така наша родинна воєнна історія.
- Без сумніву, багато було переживань з 2014 року за синів.
- У 2016 році мої хлопці повернулися, отримавши контузію. Підлікувалися. Ну, ніби гострої потреби у них там не було, тож вони продовжили цивільне життя. Однак побратимів ми все одно підтримували весь час чим могли.
Діти мої виїхали на навчання до Польщі: працювали, навчалися. Іванко, мій старший, там сім’ю створив. Але північні наші сусіди вирішили повоювати активніше - і мої діти приїхали в Україну. Старший, правда, комісований, у нього ще з 2016 травмований хребет. А Мар’ян досі в артилерії.
- Для вас повномасштабне вторгнення росії в Україну 24 лютого було несподіванкою?
- Для мене особисто це не була несподіванка. Від початку Майдану ми дуже близько спілкувалися з Дмитром Ярошем, його родиною. Ще у 2013-у він казав, що буде війна. Я тоді на нього трошки скептично поглядала і думала: «Ну, дуже ти, Дмитре, перебираєш, передаєш куті меду».
А Дмитро говорив про те, що буде ескалація, що росія не відступиться. Наводив аргументи. Я - не політик, не могла собі тоді уявити, що у ХХІ столітті Україна може опинитися в активній фазі війни; причому такої війни, яка уже з перших же днів набрала ознак геноциду.
Несподіванкою для мене був Майдан, дні лютого 2014-го. Тоді дійсно було таке, що холодило кров, і змушувало завмирати серце. Я не могла собі уявити масового розстрілу беззбройних людей. Не могла вкласти в своїй голові співвідношення сил у репресивну потугу держави, яка була кинута проти майданівців. Тоді це мене кидало в ступор. Це для мене було дикістю, виходило за будь-які межі.
Уже наприкінці 2021-го ситуацію моніторила; дивилася що відбувається. Повномасштабна війна просто уже висіла, бриніла в повітрі.
Восьмирічне затишшя було дуже відносним. Схід палав, стріляли, вбивали, ми тут хоронили наших героїв. Хоча більшість народу якось змогла дистанціюватися психологічно і матеріально від війни, жити своїм мирним життям.
Ми не змогли, тому що друзі воювали, і «Кача плинуло» на наші землі, гинули друзі та знайомі. Ми спілкувалися і з білорусами, і десь навіть трішки з родиною, яка живе в росії. Розуміння того, що буде жорстока війна, - ще перед 24 лютого в нас було.
«Найменший син познімав з усіх дитячих машинок колеса - на Майдан»
- Ви відчуваєте повномасштабну війну в Тернополі, на значній відстані від лінії активного фронту?
- Я відчуваю себе саме на лінії активного фронту, тому що там мій син, мій похресник та мої найближчі друзі. Декого вже немає. І це боляче.
- Як часто спілкуєтеся з найріднішими - хто на фронті?
- З сином і похресником ми спілкуємося практично кожної можливості, коли вони мають змогу зателефонувати. Не можу вам передати цих емоцій. Знаєте, люди питають: «А що ви відчуваєте?» Я відчуваю радість, бо з моїми дітками все в порядку. Але не в порядку інше. Війна росії в Україні - це знищення українського народу, знищення нашої нації. Це намагання стерти Україну з мапи світу.
- Наскільки вам допомагає оптимістичний настрій, який демонструєте назовні? Все буде добре – ваше гасло у фейсбуці. Мені здається, що внутрішньо насправді почуваєтесь бентежніше.
- «Все буде добре!» - це кажу, коли прокидаюся. Я це кажу собі, коли засинаю. Бувають такі напружені дні, коли діти не телефонують добу, дві, три доби. Було таке, що цілий тиждень не було зв’язку - і це додавало не тільки сивого волосся. Це додавало таких потужних нервів, коли хотілося просто бігти і дивитися власними очима, що там відбувається.
А новини йдуть не тільки хороші, не тільки про бавовну, не тільки про розгромлені склади російського боєкомплекту. На жаль, новини йдуть і про те, що повертаються наші захисники «на щиті». І це дуже впливає на настрій.
Але собі кажу, що не маю права опускати руки і розкисати. Я завалюю себе роботою, шукаю чим зайняти руки і голову. Ну, як у всіх людей, нічого надзвичайного. Я - не термінатор, не якась металева людина, чи які там супергерої є тепер.
- Ваш молодший син - шкільного віку. Як він сприймає війну?
- Мій найменший син у 7-му класі. Наче якось він виріс у цій війні.
Коли писала віршики про малюнок, про ранок, про різні побутові речі, я писала правду. Дитина ця зростала, починаючи з Майдану. Було: він познімав з усіх дитячих машинок колеса - на Майдан. Які не знімалися - просто виламував.
Моя дитина, в цьому зростаючи, має певний імунітет до суспільної паніки. Він здоровіше усе сприймає. Мені не важко йому пояснити, скажімо, заходи безпеки - доцільність того самого укриття.
Мої внуки, вони окремо живуть – 10 та 11 років, зовсім по-іншому сприймають все. Синові 13 вже. Ніби невелика різниця, але є дистанція.
Коли Мар’ян мій у відпустку приїжджав, то внук і внучка тут були цілими днями, їм було цікаво, фотографувалися. Бо це ж круто: дядько приїхав з війни та ще й воєнною машиною з дірками від куль.
Але психологічна дистанція у дітей відчувається. Коли звертаюся: «Оленко, ви в сховище йдете?», а вона каже «ні». І мені страшно, бо вони, взагалі то, живуть на верхньому поверсі будинку. Кажу: «Ну, ти хоча б виходь на вулицю, не сиди в будинку». Тим більше, в тій точці міста, де живуть, інфраструктура поряд.
- Як загалом Тернопіль переживає повітряні тривоги?
- Скажу чесно, досить розслаблено. Богу дякувати: по Тернополю ще не прилітало. Десь там одну приблудну ракету наші збили - і на тому закінчилося.
В перші дні після 24 лютого ми ходили в укриття всі. З нашого дому сусіди спускалися в церковні підвали. А починаючи з квітня, якось усе зійшло на повне відчуття безпеки.
Що найбільше мене тривожить - це те, що зачиняються супермаркети і люди масово буквально стоять під магазином і чекають. Я мовчу про відповідальність влади. Те, що чиновники називають укриттями в підвальних приміщеннях - це не укриття. Вони не відповідають технічним характеристикам.
Ось ми на 1-му поверсі, піді мною підвал, який має статус укриття. Ну, його побілили, укріпили вапном (сумний жарт), дякуючи ЖЕКу, але це не укриття. Ці плити удару не витримають. Ми бачимо як руйнуються аналогічні панельні будинки в тому ж Харкові, Маріуполі…
У воюючій країні московська церква – на стороні зла
- У жовтні ви зробили письменницький міні-тур. Зокрема, були в Києві в Музеї літератури, у Фастові, ще кількох містах. За вашими спостереженнями зі сторони, як в різних місцях люди пристосувалися до війни? Ви для себе якусь різницю зафіксували?
- Звичайно. Київ - це Київ, мобілізований, який має воєнний досвід. Люди у столиці правильно реагують на сигнали повітряної тривоги.
У Фастові я була на запрошення о. Михайла Романіва у волонтерському центрі «Святого Мартіна», в отців-домініканців. Там теж відчуття війни є і досвід. Це взагалі для мене святі люди, які займають не тільки молитвами. Вони ведуть дуже активну і дуже потужну волонтерську роботу, допомагають і на Бучу, Бородянку і на Харківщину.
Згуртовані навколо отця Михайла Романіва люди готові не тільки молитися, не тільки допомагати. Вони готові мобілізуватися і давати відсіч. Там в центрі є ті, що мають досвід бойових дій з лютого місяця, вони захищали підходи до Фастова, Гостомеля, Бучі.
Ще в Здолбунові ми були. Там зовсім інше. Хоча туди на Рівненщину теж були прильоти, але є розслабленість: «Знаєте, ми далеко…».
Середовище в плані свідомості, розуміння, що йде жорстока війна, у Тернополі і Львові більше згуртоване, мобілізоване на захист, аніж Волинь, Рівненщина.
Я спілкувалася з різними людьми, можу сказати, що на Рівненщині, зокрема, дуже великий вплив на людей московського патріархату. Зримі наслідки проповідей про те, що «ми ходимо до церкви московського патріархату і нас не зачеплять, тому що саме оця церква нас буде захищати; ми скажемо, що ми православні - і все буде у нас добре».
І це досить поганий дзвіночок, тому що є вже у нас досвід, коли російським загарбникам байдуже, православні ви чи не православні, вони нищать всіх, хто живе в Україні.
- Про московський патріархат як п’яту колону кремля в Україні не знає лише лінивий...
- Нападники свої злочинні дії називають «десатанізацією». Як людина віруюча я кажу, що про це все писали 2000 років тому в Одкровенні. Там є про те, що церква стане на темну сторону і буде творити страшні діла разом з демонами, з дияволом.
От, якщо брати образність цього тексту з Апокаліпсису, то 2000 років це списувалося на римську церкву. Нині ми бачимо, що римська церква все таки стає на захист України в той час, як маємо московський патріархат, який диктує зовсім не християнські цінності і зовсім не Божу волю вони практикують. У мене взагалі є великі сумніви, чи вони християни.
- Ви маєте тверду віру в Бога, з іншого боку - реалістично дивитеся на світ і його аналізуєте. Все це на чому ґрунтується?
- Я не шукаю конфліктів, не вважаю, що моє сприйняття і моє розуміння Бога і законів Всесвіту, духовних законів є абсолютно правильним. З іншого боку, розумію, що всі священні книги усіх релігій проповідують одні й ті ж цінності. Якщо ми звернемося до тексту Біблії, Корану, до буддійських текстів, то ми прочитаємо там точно одні й ті самі роз’яснення про те, що де матеріальне - це вже починається територія лукавого.
З людьми різних християнських конфесій та з ким завгодно - з буддистами, євреями, мусульманами ми шукаємо не те, що нас роз’єднує. Ми шукаємо те, що об’єднує. І якось у нас не виникає конфліктів ні з язичниками, ні навіть з атеїстами.
До речі, я люблю пожартувати з атеїстами. І це не є намаганням переконати їх, тому що я не вмію переконувати. Вважаю, що релігійна складова - особистий вибір. Для цього й існує свобода віросповідання - не нав’язування своїх принципів та стереотипів. Ми з друзями не дискутуємо на цю тему, тому що чудово розуміємо, що духовна сфера - одна у всіх.
А коли релігію використовують для формування агресивних прихильників російського світу – це вже не духовна сфера.
Потрібні знеболювальне і гвинтівки
- Чи погоджуєтесь з тим, що те, що ваша літературна творчість, як і інших письменників, - це свого роду зброя?
- Мабуть, і зброя, трішки специфічна, яка може і зцілювати, і навіть рятувати. Згадую, як на Трускавецькому літературному фестивалі прийшов наш поранений боєць і приніс мені заламінований клаптик з «Молитвою солдата». Мої друзі друкували цей мій вірш на звороті іконки, вкладали в пакетики з енергетичними батончиками, яблучними чіпсами і відправляли захисниками.
Тож прийшов хлопчина, дякує. І розповідає, що моя «Молитва…» у прямому значенні врятувала йому життя. Вона у нього була в нагрудній кишені бушлата, туди летіла справжня куля. На тому ламінаті залишився її слід…
Різні були випадки. Це розчулює, надихає. Так, в Києві на зустріч прийшов боєць, друг Брюс, зі своєю коханою. Каже: «Нас познайомив ваш Рябко». Стою і не розумію: хто це Рябко? Чий позивний? Виявляється: вони в укритті читали мій вірш на ФБ про собаку, якого росіяни вбили з танка.
А вірш «Молитва солдата» писала як оберіг. Мені трошки прикро, коли його співають на похоронах бійців. Це на Львівщині роблять. Якось зробила зауваження одному священику. А він каже: «Ну, ви розумієте: люди просять». Ну просять, так просять.
Це взагалі досить дивний вірш. Цього року група Svoya Music створила свою композицію. Вона звучить більше як молитва, ніж та, яку співає «ТаРута». Борис Севастьянов написав динамічну оптимістичну музику. Svoya Music - наближену до церковного хоралу.
Мені дуже приємно, що щось я в цьому житті таке зробила, що приносить користь.
- Ви багато написали колоритних літературних нарисів про людей, поезій. Щось швидко, щось навпаки повільно можете робити. Роман «Масік» з’явився за 5 тижнів. Чи часто пишете упродовж 8-ми місяців повномасштабної війни? Що вам дає творчість у цей період?
- Часу дуже-дуже мало лишається на творчість. Іноді виставляю якісь старі вірші, які ще не входили до збірок. Замальовки пишуться, буває, в тролейбусі. Буває, десь вночі дописую щось.
Братися за якийсь серйозний твір зараз не можу. Бо розумію, що не зможу закінчити, тому що динаміка життя така, що треба працювати, заробляти, щоб за щось жити. Треба підтримувати хлопців.
В ті роки, коли у нас була «млява» війна, я мала більше часу. Не займалася настільки допомогою. Пишуть, що я волонтерка. А насправді - просто мама, і у мене є друзі. Все ситуативно, при потребі.
Бійці просять - я роблю, що можу. Коробки з-за кордону передаються, передаю їх далі, щось збираю, заробляю, купую. Десь прошу людей допомогти в тому всьому.
Воно теж відбирає трохи часу, бо треба відповідально ж до всього ставитися. Особливо в технічних питаннях, коли хлопці мене навантажують. Там їм шини треба чи якісь запчастини до авто, то це для мене просто космос. Не розуміюся зовсім що воно таке.
А день, на жаль, не гумовий. День короткий, ночі довгі, рік важкий. На творчість зараз часу досить небагато є. Десь моє натхнення бродить, може, колись його піймаю.
- Віримо, що війна перемогою завершуватиметься для України, не дуже розтягуючись у часі.
- Надіємося на те, що при підтримці союзників переможемо.
У мене є в Тернополі подружка, моя улюблена поетеса Уляна Галич. У неї є слова вірша, які виражають суть нашої цієї доби, суть нашого часу. Улянка написала: «Нам потрібні знеболювальне і гвинтівки».
Найнеобхідніші Україні нині - зброя, медицина і теплі речі, напевно. Надіємося на те, що все буде. Може, ефективніше запрацює наша рідна влада. А ні, то волонтери, як завжди, витягнуть наближення перемоги на собі. Така у нас країна. Дуже тішуся, що у нас такий потужний волонтерський фронт.
Хочеться остаточно закрити «рускій вопрос». З повним закриттям «руского міра» в Україні, і зокрема, в головах людей. Ми ніяк не можемо чомусь досі перерубати оцю маніпулятивну «пуповину». Країна-нападник росія - не Римська імперія, яка приходила і приносила цивілізацію. Ближня сусідка, яка знову відкрито веде жорстоку війну в Україні, - це імперія, яка вбиває, витягує людські і природні ресурси.
Ця імперія зла – рф має розпастися і відповісти за скоєні в Україні воєнні злочини. І тоді у нас буде хороше майбутнє. Ми ж бачимо, як ми уміємо самозорганізуватися. Ми бачимо скільки роботи вміємо зробити, не потребуючи якихось додаткових стимулів. Ми прекрасний народ, ми чудова нація. І ми переможемо. Це навіть не обговорюється.
Валентина Самченко.
Фото надані Любов’ю Бурак