Тільки-но ми зустрілися з Андрієм Кокотюхою в «Укрінформі», одразу з’явився в колі й активний читач творів письменника. Розговорилися про документальну основу й авторські домисли в художній прозі та улюблену ретросерію про Львів: «Адвоката із Личаківської», «Привида із Валової» й інші історії за участі детектива Клима Кошового, яких на тепер дев’ять. Андрій Кокотюха одразу уточнив, що і нинішнього, і наступного року, на жаль, нові книжки читачам доведеться виключно купувати, бо фінансування поповнення бібліотек, як це було до війни, заморожено.
Наприкінці жовтня виходить друком 90-та (!) книга письменника і сценариста, яка стане третьою за період повномасштабного вторгнення росії в Україну. І це стало приводом для бесіди про сучасну українську літературу, її затребуваність, можливості, монетизацію і конкурентоспроможність в умовах воєнного стану.
Говорили і про кіно. Бо глядачі зачекалися вже продовження екранізації однойменного роману Андрія Кокотюхи - «Червоного-2». Також на паузу повномасштабна російсько-українська війна поставила задум 12-серійного серіалу за ретророманами «Вигнанець».
Видавці хочуть бути першими в черзі
- Андрію, як так сталося, що ви триматимете в руках уже 90-ту свою видрукувану книгу. Що найголовніше потрібно для такого результату: працездатність, цілеспрямованість?
- В даному випадку ми можемо говорити про збіг обставин і трошки гру в піддавки. Під піддавками маю на увазі те, що три книжки, які вже вийшли, і ще дві, які плануються до кінця року, були написані до 24-го лютого.
Рукопис дитячої книги в «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГУ» був зданий зранку 23 лютого. До речі – про російську окупацію, але події відбуваються 1944 року на Волині. Файл цим числом позначений (я всі фінальні файли датую числом, коли вони закінчені). Того дня ми з паном Малковичем узгодили останні моменти по змісту - і я йому відправив текст. Ця книжка повинна була вийти в жовтні, тепер буде в грудні.
Інша книжка, дитяча казка, була написана теж буквально за два дні до повномасштабного вторгнення. Там невеличкий формат. Але ми задумали цілу серію з видавництвом ще до всіх цих трагічних подій. Словом, те, що в мене зараз виходить одночасно багато книжок – наслідок того, що друк затримав агресор. За інших обставин вони виходили б рівномірно і кількість була б менш помітною.
Як правило, в мене виходить одна книжка раз на квартал. А зараз – щомісяця по книзі. Тому складається враження, що я й пишу по роману щомісяця. Бачте, зі щомісячного виходу можна зробити невеличку медійну подію.
- Ви той автор, якого запрошують до співпраці видавництва, правильно я розумію?
- Так, запрошують.
- З якого періоду?
- Від самого початку. Я собі ніколи не шукав видавця, ще від 1996 року. Тепер, буває, сварюся з українськими видавцями, бо вони хочуть, щоб саме вони були першими в черзі…
- Нагадаємо, ваша письменницька історія почалася з виходу окремою книжкою твору «Шлюбні ігрища жаб» у видавництві «Смолоскип» у 1996 році.
- Тоді склалася ситуація теж не зовсім типова. Тому що пан Зінкевич (голова правління), нині покійний, поставив категоричну умову: працівники видавництва у нас не видаються. А я тоді був його працівником. Ну, думаю, Бог з ним. Не видаються і не видаються. Тим більше, що тоді взагалі ніхто нікого не видавав.
Але так сталося, що мій рукопис у нього опинився. Ми якось посперечалися, що в Україні ніхто, крім мене, не пише кримінальних романів. Слово за слово – я буквально пхнув панові Осипу теку з надрукованим на позиченій машинці рукописом. Він віддав мою роботу на перший конкурс «Смолоскипу». Там було всього 5 учасників, з них 4 поети і один мій прозовий твір. Тому, хіба хочеш, мусиш – безальтернативний переможець. Потім було запрошення від видавництва надрукувати «Шлюбні ігрища жаб».
- Зі скількома видавництвами ви працюєте нині? Крайні три книжки – це видавництва з харківськими адресами.
- Зараз мене видавництва шукають. Їх стало більше. Щойно Україну почали бомбити, я подумав – усе, гаплик книжкам. Але від квітня видавці потрошку очухалися. І, на диво, пішли пропозиції. Ще й гонорари не затримують попри складну ситуацію. Тож уперше за весь час, який я працюю як автор книжок, я почав заробляти на життя винятково літературою. Раніше так не було. Із 1998 року я працюю в кіно і в телепроєктах - і це був основний мій заробіток. Утім, виробництво кіно тепер майже зникло як явище.
Ми за два тижні до 24-го лютого розробили 12 серій серіалу. Він мав піти в роботу за моїми ретророманами «Вигнанець»: вже готували проєкт, вже він був розписаний, вже лишалося його тільки схвалити на якомусь фінансовому рівні, щоб запустити його в девелопмент.
Кіно і телебачення більше двох десятків років були для мене основним місцем роботи. А книжки писав по вихідних, по 4-5 годин на день – це як хобі для мене було.
- Українське кіно помітно, хоч і не без періодичних скандалів, розвивалося останніх 7-8 років.
- Початок російської агресії, з 2014 року, дав цьому поштовх. У 2015 році, 3 липня, Верховна Рада ухвалила закон Денисенка-Княжицького, де було заборонено серіали і фільми російського виробництва. Уже впродовж наступного тижня в мене було 9 пропозицій. Раніше їх стільки не було. До того я сам п`ятнадцять років ходив за продюсерами. Не всі виконували ухвалені мовні норми на телевізійному ринку. Але на кіноринку мусили їх виконувати всі.
- Це приклад того, як протекція для власного виробника на законодавчому рівні дає поштовх активному розвитку галузі.
- Абсолютно. Подібна ситуація – в іншому ракурсі - виникла цього воєнного року у книговидавництві, як наслідок дій держави у 2021-му. Усі пам’ятають «ковідну» тисячу, з якої багато сміялися. А споживачі віддали, здається, 2 млрд грн за короткий час на книжки.
Ці суттєві гроші зайшли у видавничу сферу. Коли закінчився бюджетний 2021 рік – багатьом не встигли перерахувати ці гроші.
Я спілкуюся з багатьма видавцями, їм казали: «от зависли, в лютому повинні зайти». Зрозуміло, з початком масштабного вторгнення все стало на паузу. Утім у квітні фінанси потрошку почали розморожуватися. А отже, раптом у видавців з’явилася можливість друкувати книжки й платити комерційним авторам. Бо зараз видають найперше тих, чиї книжки гарантовано купить читач.
- Для видавців має значення уже добре знайоме читачам ім’я автора? Ви це відчуваєте?
- Беруть і новачків. Але, мабуть, напрацьоване ім’я однак для промоції та маркетингу не зайве. Щоб працювало ім’я, автор і книжка повинні бути в інформаційному просторі, повинна працювати пізнаваність на медійному рівні. Більше це важливо для тих, хто іде не на спринтерську, а на стаєрську дистанцію.
Найкраще продаються книжки з кінообкладинками
- Ви самостійно реалізуєте свої книжки. Чи була для вас проблемою мала кількість книгарень навіть у великих містах?
- Не зовсім самостійно. Я кажу, що дружина торгує чоловіком. Бо продає мої книжки моя дружина, я лише пишу й підписую. І потім, це не оснований канал продажу. Є книгарні, на щастя – не всі закрилися. Загалом якщо держава підтримуватиме книговидання, в індустрію заходитимуть гроші, залишатиметься тільки зробити, щоб хоча б один книжковий магазин був у кожному районному центрі. Розумію, що я говорю не про час нинішній, коли йде повномасштабна війна.
За моїми скромними прогнозами, кіногалузь почне очухуватися через три роки після перемоги; видавнича - трошечки раніше. А книжкові магазини мають обов’язково бути. Бо книга часто - це емоційна покупка, як каже директорка одного з видавництв, із яким я активно працюю.
- Або має бути дуже багато промоції, рецензій - щоб потенційні покупці уже точно бажали почитати, скажімо, «Врятувати березень» Андрія Кокотюхи: історію про сім’ю, яка вирішила врятуватися від повномасштабного російського вторгнення у селі поблизу Києва.
- Або повинна бути екранізація. Це працює не тільки у нас. Всюди найкраще продаються книжки з кінообкладинками.
Але, повторюся, книга - це емоційна покупка. Її треба взяти в руки. Кажу це відповідально, бо не перший рік, а без малого тридцять, ще зі «Смолоскипа», займаюся в тому числі й продажем книжок. 8 із 10-ти людей, яким дали книжку в руки, обов’язково її купить або зараз, або вернеться по неї. Важливі тактильний, зоровий контакт.
Купування онлайн - це тільки те, що ти хочеш, чітко знаєш і шукаєш. А якщо людина в книжковому магазині чи на книжковому ярмарку чи виставці - як правило, там купують те, що не планували заздалегідь.
- Справжньою подією стало те, що видавництво «Vivat» із Харкова, який усі вісім місяців повномасштабної війни потерпає від російських атак, - у Києві відкрило книгарню на початку жовтня.
- Одну.
- Одну, але під час війни і харківське видавництво.
- У мене переважна більшість видавців із Харкова. Всі три книжки, які вийшли зараз, - це харківські видавництва, плюс дві з них навіть надруковані у Харкові.
Катерина Новак з «Ранку» - вона редактор моїх дитячих книжок, вона ж намовила написати і роман про окупацію Київщини. Ми з нею листувалися цілий березень. Вона сиділа з немолодою хворою мамою в Харкові, доглядала її, і водночас редагувала книжки. Коли можна було вийти - ходила в друкарню. Розповідала, як і куди ходила під обстрілами.
Дуже добре, що зараз працюють книгарні, де це можливо. Я живу в Києві біля книгарні «Є». Там завжди є люди, коли б не зайшов.
- «Vivat» у Харкові має великі виробничі потужності.
- Не лише «Vivat». У Харкові знаходиться 85% виробничих потужностей українського книговидавництва.
Розбомбили великий книжковий склад, спільний для кількох видавництв. Чи бомба, чи ракета потрапила у те приміщення. У мене були додруки кількох книжок – «Автомобіль із Пекарської», «Втікач із Бригідок», з популярної «львівської» ретро-серії. Там і гепнуло. Але зараз потрошку все відроджується, видавці шукають і знаходять можливості.
- У дні роботи Франкфуртського ярмарку міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко заявив про те, що Україні потрібна міжнародна підтримка для збереження книговидавничої галузі. Ви - письменник і профільний високопосадовець у слова однаковий зміст вкладаєте?
- Підтримка може бути фінансова. Має бути системна державна політика з підтримки книговидавництва, яка полягає, в тому числі, у популяризації або навіть, є таке слово, пропаганді читання.
Я вважаю, що коли іду купляти книжку чи в кіно - не підтримую кінотеатр, виробника фільму чи друкованої продукції, як часто у нас прийнято вважати. Я задовольняю свої потреби. Просто хочу в кіно, хочу книжку, музику саме цього виконавця чи виставу цього театру. Бо виходить: дивимося український фільм - підтримуємо його. А якщо ми ідемо на «Людину-павука» у київському кінотеатрі, ми просто віддаємо гроші за квиток.
«Пропаганда культурного продукту є складовою пропаганди здорового способу життя»
- Важлива промоція читання. Знаю, що вам більше імпонує слово «пропаганда». Інше його значення – а не тільки «радянське ідеологічне нав’язування» - пояснює знавець комунікаційних технологій, професор Георгій Почепцов.
- У мене зараз 12 книжок пана Почепцова, треба сісти й прочитати. Загалом так, і він каже, і ось нещодавно режисер Тарас Ткаченко сказав: немає в слові «пропаганда» нічого поганого. Це його більшовики і нацисти спотворили, так само, як слово «товариш», і купу всього красивого й корисного. Нашому фільму «Червоний» досі особи з проросійськими поглядами закидають пропаганду, на яку витрачено державні кошти. А кіно – про повстання українців у сталінському ГУЛАЗі. Тобто, пропаганда повстання проти тиранії? Я згоден. А ще українські фільми звинувачують у патріотизмі. «Патріотизм» теж має зараз дуже негативну конотацію.
Гаразд, хай буде не пропаганда - промоція, популяризація. Отже, існує промоція, популяризація, пропаганда здорового харчування, здорового способу життя. Читати книжки - це не менш здоровий спосіб життя, чим не пити алкоголь, не курити і займатися фізкультурою та спортом. Чому читання не пропагують у цьому контексті? Та отож.
Коли вже брати ширше, то пропаганда культурного продукту є складовою пропаганди здорового способу життя. Людина, яка цікавиться книжками, кіно, театром, живописом, - вона веде здоровий спосіб життя.
Не варто відокремлювати читання і взагалі культуру від загальної державної політики, бо має бути комплексний підхід. Якщо це все буде, - не потрібно буде й особливих фінансових вливань. Ефективно працює навіть одна цільова тисяча гривень на руки. Як з’ясувалося, її виділення підкреслило потребу справді багатьох сотень і тисяч українців у книжках та кіно.
Звісно, зараз йде війна, ще вона перемогою не закінчилася. Тому є багато різних обмежень.
- Ви є автором і дитячих книжок. Як заохочувати до читання молодшу аудиторію?
- Мрію про нереальне - скасування шкільної програми з літератури. Взагалі. Тому що шкільна програма відбиває бажання читати взагалі. Я бачу зі свого досвіду спілкування зі школярами: якщо діти від першого до четвертого класу ще щось читають, то після п’ятого вони шарахаються від книжок, а в старших класах… Я відмовляюся зустрічатися в школах із семикласниками й старше. Вчителі ображаються, але визнають: цим справді нічого не цікаво. Тільки ж не розуміють, хто в цьому винен.
- А яка, власне, пропозиція взамін існуючої шкільної програми з літератури?
- Якби була моя воля, я би розділив за періодами літературу і дав би перелік авторів. Учитель мав би дати певну усну анотацію, як то кажуть анотований каталог. А ви, діти, далі вибирайте самі. Головне - щоб кожен щось обрав, навіть, якщо переважно одне і те саме.
У пропонованому праві вибору, в цій всій демократії повинна бути одна «авторитарна» складова: ти повинен щось вибрати і прочитати. А ще скласти саме свою думку про прочитане і не боятися сказати, що ця книжка мені не сподобалася. А у нас бояться.
- У такому процесі багато чого від кожного конкретного вчителя залежить, його знань і вмінь.
- Вчителі, як і військові, - надзвичайно консервативна спільнота. Їм, на жаль, треба дати вказівку згори. Інакше діла не буде. Заохочувати вони мають до читання загалом, а не до читання того чи іншого автора.
Коли ми почали працювати з дитячими книжками, коли у нас їх з’явилося більше, - через одну мами підходять і запитують: для якого віку? І я кажу, і вже дружина Ірина, яка пропонує книжки, теж навчилася відповідати: не дивіться на фізичний вік дитини, а дивіться на читацький.
Мій син, коли йому було 7 років, прочитав те, що деякі не читають і в 14. А ті, кому 16, буває, ще не читали умовного «Колобка». Тобто, вибираючи книгу, потрібно зважати у першу чергу на досвід читання дитини та її бажання. Запропонувати насамперед те, що вона звикла читати. Або вивести на нове, обов’язково перепитавши: «А чи не хочеш ти ще оце?»
В реальності це дуже складний процес. І найважливіше в ньому - відірватися від нав’язування, яке засіло у багатьох з радянських часів.
- Вам у школі кого з письменників активно нав’язували?
- Я вчився в російськомовній школі-десятирічці. У нас в Ніжині на Чернігівщині їх функціонувало тоді дві – загалом із 14. Україномовні школи були здебільшого восьмирічками. Швидко переходити з однієї мови на іншу у процесі навчання було не просто.
Так ось, у нас була вчителька, яка фанатіла від Маяковського. Коли проходили по програмі цього письменника, вона плакатники приносила й обвішувала ними дошку, запально, навіть театралізовано розказувала. Але не читали ми Маяковського! Бо це було нав’язуванням, ще й ідеологічно шкідливим. Маю на увазі комуністичну ідеологію – в пізньому срср школярів від неї вернуло.
Взагалі, все починається зі школи, з освіти. І державна підтримка повинна йти передусім навіть не з Міністерства культури, а в парі - Мінкультури і Міносвіти.
Культура дає базові розуміння: хто ти, в якій країні живеш, які цінності твоєї країни, і за що ти будеш помирати, якщо, не дай Бог, ще наступна війна буде. Без цього розуміння не буде економіки. Бо ти працюєш на яку країну, які твої цінності як мільярдера? Чи готовий ти як мільярдер, як великий підприємець саме в цю країну вкладатися?
«Якби жанрові література й кіно почали розвиватися хоча б 20 років тому – війни б не було»
- Ви працюєте в ніші літератури, яка, власне, досить довго, якщо ми про 31 рік відновлення Незалежності згадуємо, не зовсім сприймалася, скажемо так, інтелігентськими колами. Літературі для масового читача часто робили закиди, що вона не дотягує кудись, то глибиною, то образами. Дуже багато критики отримувала завжди.
- Я би так не сказав.
Вона не отримує критики взагалі. Її лають, але не критикують. Лають як сегмент, лають як попсу, лають як щось низьке, як щось непотрібне.
- Таку лайку я називала інтелектуальним снобізмом. Чомусь частина справді розумних людей, які багато знають, не хотіли визнавати, що мають бути якісні книжки українською мовою, які із задоволенням, не для «годиться», можуть читати люди, наприклад, без вищої освіти.
- Тривалий час була така лайка «оце книжки для доярок». А насправді це означає, що у нас є трудівниці в сільському господарстві, які читають книжки. Вони за чесно зароблені гроші їх купують, чи йдуть за ними в бібліотеку.
Я вже говорив на зустрічах: якби у нас оцей сегмент, про який ви згадали, масової жанрової літератури почав би розвиватися хоча б 20 років тому і якби підключилося масове, жанрове кіно, - то у нас не було війни взагалі. На країни, які захищені своєю передусім масовою культурою, росія не нападає.
Масова культура формує усвідомлення кожним самого себе. Це найпростіший спосіб донести до найширших мас таке поняття, як власна національна ідентичність. Український контекст у популярних жанрових творах значно важливіший в багатьох випадках, ніж якісь загальні космополітичні речі. У нас в українському контексті дуже тривалий період ніхто нічого не робив.
- Ви робили, наприклад, Ірен Роздобудько, якщо говорити за літературу.
- Але це одиниці. Я 14 років убив на те, щоб досліджувати цю от українську масову літературу. Я плюнув на це два роки тому. З року в рік більше 20 авторів не з’являються - і то, одні і ті самі здебільшого. Десять постійних і десять приходять нових, а потім відходять, побачивши, що вони не заробили грошей, або видихалися.
Наприклад. У 2017 році я брав участь, був єдиний український автор на міжнародному фестивалі детективної літератури в Ліоні, це Франція. Був у них Андрій Курков, колись давно, але його не перекладали з української мови. Андрій - мій хороший друг, дуже великий адвокат України, зараз багато видається за кордоном і там постійно виступає з лекціями. Але ми беремо факт: переклали не з російської мови, а з української.
Тож перший автор, якого переклали з української, був там за всю історію фестивалю і єдиний – я. Французів там було 80. І це тільки ті, кого запросили. З Габону приїхало багато, а з України - тільки один. Бо в Габоні більше розвинена жанрова література, в ПАР; взагалі, в тих країнах Африки, які були тривалий час французькими колоніями.
- Чому не складалося тривалий час в Україні з жанровою літературою?
- В Україні тривалий час жанрову літературу не розвивали, тому що це треба вміти писати. У нас 95% українських авторів шукають не можливість розказати історію, а висловитися. Шукають не читача, а видавця, хто б видав, ще й, бажано, гонорар заплатив.
А з чим ти йдеш до читача – це мало кого хвилює. Багато авторів не відчувають взагалі свою аудиторію, вони кажуть: «Книжка для всіх». І взагалі не працюють з аудиторією. Вони думають: «Ага, ви всі тупі, це я вас буду піднімати до свого рівня». Це в корні неправильно. Книжку про себе можна написати раз, максимум два.
Читач, це той, кого не обдуриш. Підтвердженням моїх слів є те, що в Україні перекладної книжки, як дорослої, так і дитячої, продається в рази більше, ніж книжок українських авторів. Хоча український автор ошатно виданий зараз, трохи промотований.
- При тому, що переклади інколи трапляються різні.
- І це ще одна проблема в Україні - погані переклади. Хоча перекладачі ображаються, кажуть: «Сам піди переклади». Все стає на місце, коли згадати, що до перекладача все одно потрібно редактора. Я, як автор, завжди вимагаю у видавництві: «Дайте мені редактора».
Поки що «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» муштрує, як може - я цим дуже задоволений. Пан Малкович, читаючи мій рукопис, мою не філологічну українську мову, зітхає. А потім віддає редактору, й опісля я бачу там суціль червоне… Але книжка якісно відредагована, мені залишається тільки схвалити, що це все правильно зроблене. Так працюють редактори.
В Україні була потужна школа перекладачів. Редактори працювали у видавництвах і отримували купу роботи. Коли перестали платити людям, ця професія втратила певний престиж. Гроші з видавничої справи пішли десь від 1997-го. Тому що до того року існувала така організація, як Укоопспілка, що опікувалася книгарнями по всій країні. А потім вона збанкрутувала. І поступово, по ланцюжку, не стало грошей на повноцінне утримання повного штату видавництв.
Зауважимо: ми зараз з вами нібито говоримо про культуру, а насправді про гроші. Тому що без грошей неможливо уявити книговидавничу справу. А більшість українських авторів, які нині приходять з рукописами до видавців, їм все одно, вони не розуміють як це працює.
Активних читачів батьки переважно вивезли за кордон
- Не раз зустрічала тих, хто хоче мати видану книжку своїх творів. Мають право. Але називати письменниками їх можна умовно.
- Вони хочуть видати свою книжку, щоб носити з собою, щоб усім показувати. Я з таким стикався десятки разів. Усі вони шукають не читача, а видавця, як я уже казав.
У мене була історія, яка пояснює, чому зараз так багато пішло дитячих книжок. Минулого року я виграв тендер від радіо «Культура» і треба було адаптувати казки - 365 казок. Програма називається «Вечірня колисанка». До речі, там останній запис - 23 лютого в архіві, далі, зі зрозумілих причин, зупинили проєкт. Але вірю – відновиться.
Що мені треба було зробити? Підібрати 365 казок, в тому числі, українських авторів. І адаптувати для читання по радіо, це робить професійний актор. Я запропонував: давайте не тільки класику, а й сучасні будемо брати. Погодили.
І я почав домовлятися з українськими видавцями. Приходжу, мені кажуть: «Ага, ви вдало зайшли. Ми вам даємо дозвіл на використання, а ви нам будете книжки писати». Ну добре, писати – так писати. Діти – вдячна аудиторія.
Починаю, працювати з текстами. Дружина мені тоді допомагала паралельно, бо часу було дуже мало. Дійшли тоді спільної думки: береш французьку, англійську, народну українську казку - моментально прочитав. З іноземними творами, які написали сучасники, теж непогано йде. А ось сучасного українського автора, здебільшого, дочитати неможливо. Бо від самого початку починається якесь «умнічання», «нравоученія». По-перше, історії ні про що. Без конфліктів, без гостроти сюжету. Білочка зібрала горішки, пригостила зайчика, вони потанцювали. А ще ледь не кожен український автор вважає своїм обов’язком одразу заявити якусь глобальну істину. От він і лише він знає, як облаштований світ. Або ж починає сюсюкати. Чи писати щось пафосне…
Тобто серед українських авторів дуже мало тих, хто вміє цікаво розповідати. А ті, хто пишуть погано і переписувати не хочуть, ображаються на якісь зауваження. Натомість пан Малкович сказав мені переписати наново два рукописи – я кивнув, сів і переробив. Тепер вони добре продаються.
Я розумію, що це видавець, який має авторитет, який знає, як продавати книжки, знає, що він хоче продавати, у нього є певна своя позиція. Чому я повинен ставати перед ним у позу? Я роблю те, що він мені каже. Тому й продажі успішні.
- За вісім місяців повномасштабної війни як змінилися запити читачів, які купують у вашій онлайн-крамниці ваші твори?
- Так склалося, що потреба в дитячій літературі зараз, під час гарячої фази війни, різко зросла. Мінусом є те, що активних читачів батьки вивезли переважно за кордон.
У нас маленька книгарня, всього там 45 позицій - все, що видано й перевидано. Дитячих книжок читачі стали менше замовляти, хоча раніше прямо виривали з рук, особливо після офлайн-зустрічей.
Продажі у березні, зрозуміло, упали. Навіть забув, чесне слово, про існування нашої книгарні, не до того було… А потім раптом 26 березня замовлення прийшло. І знову почали працювати.
Замовляють в основному історичні книжки або ретро. І пишуть часом листи. Навіть з війська присилали, з передової, подяки: «Оце коли після чергування повертаємося, є можливість відпочити, вимкнути мозок, подивитися зовсім на інше життя».
Ретро на ринку і в запитах поза конкуренцією. Певною мірою виконує компенсаторну функцію. Ну, і звичайно новинки. Викликала певний інтерес уже згадана книжка «Врятувати березень». Причому замовляють її люди з деокупованих територій. Буквально днями замовили в Ізюм.
Я переконаний, що це все налагодиться. Щойно буде перемога, щойно поновиться книжково-ярмаркове життя, - читачі знову повернуться в тій кількості, в якій були, і навіть більше. Я роблю поправку на ситуацію в країні, нарікати немає на що.
«Поки ніхто не перестрибнув Василя Шкляра - 350 з гаком тисяч «Чорного Ворона»
- Ще 10 років тому, в 2012 році, ви увійшли до числа 25 людей, в яких сукупний тираж книжок склав понад 200 тисяч примірників. Не новина, що книжки у нас видають і по 300 примірників, і навіть по 100. Які на тепер ваші сукупні тиражі?
- Думаю, що вони зросли. «Червоний» має найбільший тираж - уже за 50 тисяч, але це за 10 років.
Я дуже скептично ставлюся до таких понять, як «масова книжка в Україні». Ну, добре: в колеги Степана Процюка дві тисячі тиражу, а в мене шість. Насправді різниця на чотири тисячі примірників – це смішно, якщо мова про країну з населенням близько 40 мільйонів.
Поки що в Україні ніхто не перестрибнув Василя Шкляра - 350 з гаком тисяч «Чорного Ворона» з 2010 року. Ще Люко Дашвар: у неї навіть в ковідний час 15 тисяч тираж одразу вийшов. І в неї за сезон, тобто за рік, - продажів по 40 тисяч одразу. Коли в мене 5-10 тисяч примірників. Але це все одно мало.
- І причини для цього суб’єктивні й об’єктивні.
- Багато що пояснює той факт, що все ще не існує великого середовища, яке б об’єднувалося навколо продуктів масової культури, не існує традицій. От Пилип Іллєнко, колишній голова Держкіно, говорив про перерву в створенні кіно через те, що перервалася тяглість виробничих традицій. Простіше кажучи, знімальний процес на довгій паузі – з професії йдуть фахівці, нові не приходять. Так само вона була і в книговиробництві. Взагалі тяглість усіх традицій була перервана тільки за радянського союзу десятки років.
Оскільки не існує у нас традицій споживати продукти масової культури власного виробництва, то за масову культуру дехто вважає Оксану Забужко і Юрія Андруховича. А письменник Володимир Даниленко колись сказав, що Андрухович - це попса для філологів.
Не існує сегментації, не існує середовища, яке би давало оцінку не на рівні «подобається чи не подобається». Нам не подобається Андрухович, бо він дискутував з «рускім» Шишкіним - тому все, що пише Андрухович, погано. Нам не подобається Забужко, бо вона зарозуміла і пише довгі речення, - тому все, що пише Забужко, погано. Тобто у нас книжка репрезентативна не текстом, а автором. Мені автор як людина не подобається, – тому й книжки в нього погані.
А треба дивитися на інше: чому цей твір був зроблений, що хотів сказати автор, в які контексти він вписується, де можна знайти аналоги, чи впоралися автори з поставленою задачею?
- Давайте ще згадаємо кіно «Червоний-2». Коли діждуться продовження глядачі?
- Зйомки фільм «Червоний-2. Без лінії фронту» були поставлені на паузу в 2018 році. Відзняли більше двох третин матеріалу і сталося так, що треба було міняти режисера. Ніхто ні з ким не посварився. Це просто були внутрішні проблеми продакшена: режисер Заза Буадзе мусив іти на інші проєкти і просто передав «Червоного-2» Тарасу Ткаченку. Бо шукали, хто би міг підхопити, закінчити, а це займає певний час.
Фільм повністю дозняли якраз перед карантином, у лютому 2020 року. Прем’єра кілька разів переносилася, але і «Джеймс Бонд» переносився тоді. І вже готова версія мусила виходити 24 серпня цього року. Я був категорично проти цього, тому що практика першого «Червоного» показала, що розрахунок на довгі літні вихідні неправильний, тому що люди просто їдуть з міста. Ми тоді стали на 5-те місце в національному прокаті, але могло бути й більше глядачів, якби не ті довгі вихідні.
Цьогоріч 25 лютого повинні були оголосити дату прем’єри «Червоного-2». Але все зупинилося. Фільм готовий, я сподіваюся, що все буде добре з ним. Тим більше, що перевидають книжку, уже з новим постером «Червоний. Без лінії фронту», нова редакція. Як буде далі - залежить не від мене, бо я ж не займаюся ані прокатом, ані дистрибуцією. Єдине, що роблю, це підштовхую продюсерів.
- Це єдиний фільм, який на підході, за вашою участю, за вашою книгою?
- Багато чого не вийшло. Перед лютим здали документальний фільм на замовлення Суспільного, 8 серій: досліджували, як митці в срср обходили цензуру і при цьому зберегли себе.
Валентина Самченко
Фото Геннадія Мінченка