Василь Жованик, солдат ЗСУ, бандурист
Кобзарство, яке берегли Леся Українка і Гнат Хоткевич, гідне списку ЮНЕСКО
Культура як зброя 08.10.2022 10:00

У третьому поколінні киянин Василь Жованик, нині солдат ЗСУ, половину зі своїх 26 років захоплюється кобзарством. Бандура у руки молодого чоловіка з автороти ТРО останні понад сім місяців повномасштабної війни потрапляє нечасто. Утім він має змогу бути присутнім як експерт на заходах, де останнім часом активно обговорюють питання внесення феномену українського кобзарства до Списку нематеріальної спадщини ЮНЕСКО.

Ми зустрілися на виставці «Світ кобзарства» у Національній академії мистецтв України.  Відряджений з військової частини на подію, Василь там не грав для загалу, як це робили представники Кобзарських цехів Києва, Львова і Харкова. Бо минуло небагато часу від  загибелі у відкритому бою на Донеччині  батька солдата ЗСУ - Андрія Жованика, який у небесне військо ввійшов 46-річним. Проводжали його в останню путь, до слова, за козацьким звичаєм: зі звучанням бандури…

Про мистецькі історії та війну Укрінформ говорить з магістром культурної антропології Василем Жоваником у рамках проекту «Культура  як зброя».

Інструмент чекав понад рік – допоки йшла строкова служба

- Василю, на виставці «Світ кобзарства» представлені бандури і ліри. Історії яких є особливими?

- Дуже хороший інструмент, унікальний,  потрапив до нас із Броварів Київської області. Свого часу, у 1985 році  був для міністра зроблений. Напевно, з допомогою цієї бандури налагоджували дипломатію. Хоча загалом тоді кобзарі були ще у підпіллі. Згодом один чоловік, товариш мого знайомого, цю бандуру викупив, платив за нього немалі гроші як кредит – пів року.

Ми залишилися в цього чоловіка ночувати після якогось зі свят, яке пізно завершилося. Микола його звуть, він з Броварів, грає на гармошці. Його всі братчики знають, відомий у вузьких колах персонаж. Тоді розповів про те, що має бандуру:  неналаштовану, з іржавими струнами. Кажу: покажіть. Він витяг із шафи, замотану в різних плівках.

 Я відразу налаштував її плоскогубцями. Заграв баладу про Бондарівну, до 15 хвилин тривалістю. Стало зрозуміло, що це дуже хороший інструмент, який може грати.

Хоча треба було і кілочки поміняти, щоби крутилися, і струни. Микола запитав,  чи зроблю? А я ж майструю, навчався від людей, від учня Миколи Будника -  першого цехмайстера сучасного Кобзарського цеху.

- Як швидко справилися з роботою?

- Микола чекав рік, трохи більше  - допоки я був в армії на строковій службі. Коли повернувся, я до нього озвався, запитав чи ще актуально оновити його бандуру. Отримавши ствердну відповідь, виточив для неї кілочки. І підставку під струни теж поміняв, бо не дуже хороша була - зветься кобилка, з клена. Вирізається лобзиком чи пилкою, є прямі або фігурні.

- Ви згадали Миколу Будника, він жив в Ірпені, неподалік Києва?

- І в Ірпені, і в Києві. Сам він з Житомирської області. Як майстер, дослідник та експериментатор виробив свою технологію виготовлення бандур. Прожив він до 2001 року. Утім залишив стільки заготовок, що й донині робимо інструменти з них.  Я особисто робив. Це вистояне, витримане дерево.

Лише 20-30 відсотків початкового матеріалу стають музичними  інструментами

- Які особливості виготовлення бандур?

- Штука в тім, що змайструвати бандуру - це не просто  ніби конструктор скласти: пішли в магазин чи на склад, купили дерево, вирізали по шаблону деталі і зробили. Все майструється від початку і до кінця, від заготівлі мокрого дерева (як воно ще росте). Результат не завжди вдається.

- Тобто якщо ви взяли певну частину дерева для виготовлення інструмента, то це не означає, що з нього буде бандура?

- Звичайно. У кращому випадку,  20-30 відсотків з того, що ми взяли, - виходять інструменти.  Бо, скажімо, деревина тріскається при висиханні. Буває, що дерево  ситяве – вже є початок трухлявини, яка спочатку непомітна. Чи проявляються  якісь хвороби, пліснява, чи шашелем поточене дерево. Все це не годиться.

- Які поріди дерев беруть для виготовлення щипкових лютнеподібних інструментів, до яких належать народна (старосвітська) бандура, кобза, колісна ліра та торбан (панська бандура)?

- Дерево різне береться. Низ бандури (зветься спідняк або коряк)  майструють з цілого шматка дерева, ніде не клеєного. Найчастіше брали для цього вербу або липу традиційну, широколисті породи дерев; зараз клен також беруть.  Чому? Бо це вже від скрипкових майстрів пішла мода: скрипки робили з двох половинок, кололи, клеїли. 

А верхняк або верхня частина бандури - це хвойних порід дерева. Його роблять з клеєних дощечок. Утім майстер мусить зробити так, аби не було видно швів склейки.

- Верхняк має бути завжди клеєний?

- Завжди. Якби не клеєне, то це дерево мало б бути дуже великих розмірів. Такі дерева пиляти ми собі не дозволяємо. Хай собі ростуть і радують всіх.

Взагалі, ми намагаємося брати вибракувані природою дерева, наприклад, які бобри підгризли. Зрозуміло, що природно такі вже однак всохнуть скоро.  Або аварійні, які пиляє «Зеленбуд»; ми домовляємося взяти частини для виготовлення інструментів.

Дерево, яке впало, не годиться на будівництво хати, бо воно крихке. А на інструменти якраз: це саме там той звук і ті характеристики, які нам підходять.

Будь-які струнні інструменти, якщо вони не з фанери чи пластику зроблені (таке зараз масове виробництво десь у Китаї клепають), - то це музична пара: широколисте дерево і хвойне. Кілочки точаться на токарному верстаті. Це як в скрипки, вони конічні, на конус зроблені з твердих порід. Ті, що з граба,  не дуже практичні: набирають вологість, гнуться потім.

- Скільки часу йде на виготовлення нової бандури? Скільки ви особисто інструментів змайстрували?

- Це творча робота. Трапляється, що один інструмент і 30 років робитися. Уже казав, що досі ми знаходимо по різних місцях заготовки Миколи Будника.

Технічно можливо створити інструмент за 2-3 місяці, якщо кожного дня робити. Залежить все і від того, які людина використовує технології, інструменти. Якщо є стара заготовка суха - тоді можна зібрати все значно швидше. Може, у когось сидить слюсар, який гострить інструмент. Коли ти гостриш сам - це додаткова робота. Те саме з точінням кілочків. Є люди, є токарів безліч: гроші заплатив, замовив, все тобі виточили, готовий поставив -  і все.

Але штука - знати і вміти самостійно все повністю робити.  І саме цього ми прагнемо. Освоїти все не так просто, це довго.

Виготовлені музичні інструменти, якщо говорити про їхню ціну, - дуже дорогі. І недаремно - бо це цінність. Якщо людина замовляє і купує бандуру, вона мусить цінити її як дорогу машину, власник не буде її кидати де завгодно. А якщо людині дістається на дурняк, вона може не так цінувати.

Я зробив 8 інструментів. Півжиття ж цим займаюся, з 13 років, мені 26 зараз. Про все це не міг би так говорити, якби нічого не зробив.

- Скільки може коштувати бандура?

-   Ціна музичних інструментів – традиційно, як корови. Були такі майстри свого часу, от Корнієвський. Його бандура коштувала як 12 корів. Так само і зараз може коштувати. Загалом, це як ціна машини: можна купити за 300 доларів, а можна за 300 тисяч.

Найстаріша відома бандура 1740 року знаходиться в Петербурзі

- Який найстарший інструмент на виставці представлено і загалом зберігся?

- Найстарша бандура, представлена на виставці, - 1985  року, з броварською історією. Стара бандура учителя Миколи Будника -  Георгія Ткаченка, який зберіг для нас цей інструмент, є в Музеї музичного, театрального і кіномистецтва. Наймолодший його учень – Микола Товкайло, археолог, кандидат історичних наук, просвітянин, він зараз наш цехмайстер.

- По суті, нинішні три Кобзарські цехи в Україні, насправді це дуже небагато людей – зберігають історичні думи і пісні, епічну співочу традицію.  

- Європейські країни втратили цю традицію.  Ніде там  її немає в якості живої. Втратили давно, понад 200 років тому. Ця традиція часто профанувалася. Наприклад, гра на колісній лірі перейшла у театральну площину – а це вже не першочергова функція цього інструменту.

 А в Україні виконавська майстерність по бандурі збереглася завдяки Георгію Ткаченку. Він зрячий, але вчився ще від незрячих кобзарів свого часу, зокрема,  Петра Деревченка в Харкові. Бандура, з якою він зображений на фото,  куплена на барахолці в тому ж Харкові 1916 року. Вона так само знаходиться в Музеї театрального мистецтва. Найстаріша, яка нам відома, -  це 1740 року,  майстра Недбайла, знаходиться в Петербурзі.

- Навіть вивчаючи у школі останні десятиріччя народні думи, не всі розуміють, у чому цінність, наприклад, образу Морозенка.

- Епічна традиція важлива тим,  що підживлює моральні й інтелектуальні запити людини, які  ґрунтуються на справжньому минулому. Дуже популярні завжди і тепер герої з фантастичних фільмів - як супермен: все горить, він вискакує і лишається живим,  усіх злодіїв переміг. Такими персонажами захоплюються, утім вони  вигадані, уявні.

А ми маємо історичних, достовірних.  Наприклад, є  пісня про  Морозенка, це полководець, який воював з лихими ворогами українців. Є збірні образи. Це про козака Супруна, що хотів слави зажити собі та зібрав військо, пішов на війну й загинув, але попри це лишається в пам’яті народу. «Пісня про Байду» - про князя, старосту Канівського та Черкаського Великого князівства Литовського Байду Вишневецького; про заснування Січі. 

- Тривалий час ні козаків, ні гетьманів згадувати добрим словом було не прийнято, а кобзарів радянська влада взагалі фізично знищувала.

- Українській епічній традиції складно було виживати у часи російської імперії та тоталітарного радянського союзу. Однак ми знаємо про неї,  завдяки нашим науковцям, дослідникам. Наприклад, Леся Українка  жертвувала свої кошти, аби купити  фонограф і фоновалики для запису народних пісень. Й 1908 року Філарет Колесса відправився зі Львова у Миргород на Полтавщину, де разом з Опанасом Сластіоном записав думи і пісні від шести кобзарів і лірників.

До речі, Гнат Хоткевич, інженер за фахом, до фонографа приробляв спеціальний рупор, щоб було добре чути музичний супровід при записуванні. Фоновалики збереглися, наприклад, в Ялті були  в музеї Лесі Українки, не знаю їхню долю зараз. Частина записів оцифрована, є у вільному доступі в Інтернеті, на Вікіпедії можна знайти і відкрити для прослуховування.

Епічна традиція важлива для нас тим, що невигадані герої і образи дають наснагу бійцям в нашій сьогоднішній боротьбі з російськими нападниками. Подвиги, сюжети з минулого -   це не якась побрехенька. Як і 300 років тому, так і тепер, ми боремося з тим самим ворогом за ті самі ідеали свободи та прагнення. І знаючи свої правильні орієнтири, тільки так ми можемо перемогти. Якщо ми їх ігноруємо, а беремо до уваги  просто глобалізаційне тло -  тоді певним чином боротьба українців за Україну нівелюється.

Кобзарську майстерню евакуювали з Мощуна

- Яка чисельність кобзарського руху нині в Україні?

- Є три Цехи зараз – Харківський, Київський і Львівський. Є і в інших містах люди, скажімо,  в Запоріжжі. Утім де  по одному-по два, то це дуже невелика заявка на Цех. Хоча би 10 чоловік, хто майструє і грає, має бути.

Варто акцентувати, що українські кобзарі від початку були професійними музикантами, про це на відкритті виставки у Національній академії мистецтв говорив Микола Товкайло. Ремісничо-мистецькі цехи створювалися у період дії в містах України Магдебурзького права – правової системи самоврядування в Центральній Європі у часи Середньовіччя, до початку XVI століття.

- Василю, як ви – міська дитина захопилися кобзарством?

- Почав цікавитися десь з 9-го класу.  Один з учителів - я від багатьох навчався - це Юрій Кочержинський. Він майстер музичних інструментів, за цивільним фахом викладач в університеті, філолог, учень Миколи Будника. Він організував у себе вдома майстерню, у тепер багатьом відомому селі Мощун поблизу Києва. У пана Юрія велика енергія - щоб навчити людей, залучити. Для молоді це важливо.

- Що було з будинком-майстернею у Мощуні у перші місяці повномасштабного вторгнення російської армії в Україну?

- В Юрія Коцюжинського в Мощуні  сім’я: діти, жінка. Я, як військовий,  допомагав їм евакуюватися, коли туди ще не пускали цивільних людей. Їздив своєю машиною. Це десь,  напевно, був кінець березня. Будинок уцілів, але з побитими вікнами. Забрали інструменти, частина з яких експонується тепер на виставці «Кобзарський світ».  Нічого не пропало: ні інструменти, ні заготовки. Це унікальна історія.

Знімався у «Поводирі» Олеся Саніна

- У титрах фільму Олеся Саніна «Поводир» (2014) серед виконавців значиться і ваше прізвище. Розкажіть про участь у зйомках. Режисер стрічки сам колись був поводирем у сліпого поліського лірника, а віднедавна він – серед керівництва у Національній академії мистецтв України.

- Олесь Санін займається кіно, це його фах. Для участі у зйомках «Поводиря» мене порекомендували мої вчителі,  це і мої друзі. Я був ще в школі, здається, в 10-11 класах. Фільм знімали десь 1,5 роки, тижнями. Ми  виїжджали в Переяславський музей під відкритим небом. Потім в Рівненській області – у Тараканівський форт.

Але в кіно мене немає, тільки в титрах написано: Василь Жованик. Тобто, знаю,  де в кадрах маленька цяточка – там я.  Обличчя не видно.

Хоча роль моя велика - більше я не як актор тоді працював, а як помічник незрячих кобзарів, їх тоді було багато. Ті кадри знімали без імітацій. Цих людей, коли ми по грязюці йшли в Тараканівський форт чи де інде, було непросто організувати. У тому кіні ми познайомилися, зокрема, з Андрієм Дороцьким – лірником.

За президентства Януковича наш фільм полежав на полиці.  Вийшов у прокат, коли я став уже другокурсником в університеті. Запросив одногрупниць в кіно. Я вже не вперше бачив фільм, не дивувався, а вони після перегляду запитально на мене дивилися. Кажу: «Чекайте, чекайте, не розходимося, ось я в титрах».

- Знаю, що ви точно виступали у Крутах, в інших місцях. Це якимось чином Цехові події?

- На місці полеглих захисників УНР виступ був не від Цеху, тоді вшановували історичну подію. Дві основні Цехові події - це Трійця, коли  відкривається кобзарський сезон, і Покрова, коли він закривається. А далі - майстровий сезон: коли заготовляють дерево і так далі. Хоча майструють цілий рік і грають так само. Ніхто ж не забороняє грати в приміщенні. То тільки надворі взимку не пограєш.

Такі заходи, звичайно, мають суспільний резонанс. Люди вслухаються. Кому не байдуже, у кого не черстве серце, коли чують бандуру і пісні, можуть  плакати.

- Є  найпам’ятніші виступи за 13 років? Що найважливіше, коли граєте перед аудиторією?

- Для мене були найцікавішими початки, коли  був ще хлопчиком, школярем. Все було дивно, незвично.

Важливими для мене були подорожі. Ми їздили, наприклад,  у столицю Гетьманщини  Глухів з  Олександром Тріусом, він незрячий, я був поводирем. Він живе в місті Ромен Сумської області. Грали по черзі.  

Загалом другорядних подій не було. І найперше, насправді зацікавлення  кобзарством  - це розуміння його потреби і значення для суспільства, а не для того, щоб хтось нас визнав. Хоча це теж необхідно. Тому проєкт «Світ кобзарства» організовано і для того, щоби заявити про намагання внести українське кобзарство до Списку нематеріальної культурної спадщини ЮНЕСКО.

- Як ставитесь до державних творчих колективів бандуристів?

- На жаль, ми знаємо багато профанацій,  найперше, на державному рівні. Тобто, при всій повазі до майстерності академічних колективів, там чудові артисти, майстри своєї справи, питань до них немає. Але воно все штучне. Ну, це як пластикові шаровари. А зараз і війна в Україні йде, і в світі велика зацікавленість до справжньої  етніки, а не спотвореної.

Батько загинув у відкритому бою на Донеччині

- Ви від початку повномасштабного вторгнення російської армії в Україну служите у військовій частині ТРО. Тобто і зі справжньою зброєю у руках стоїте проти нападників, і долучаєтесь до тримання культурного фронту.

- Не маю якого-небудь високого звання, бо не збирався ніколи бути військовим. У мене інший фах. Культурна складова – це основа всього, тому що боремося, найперше, за ідентичність. Ми можемо, хто захоче, виїхати і щасливо жити в Америці чи в Канаді, де цивілізований світ, все клас. Але саме в Україні  наша земля, яка дихає голосом предків. І цей голос виявляється в наших культурних надбаннях.

Не говорю виключно про кобзарство.  Це і приказки, прислів’я, вишиванки, інші матеріальні речі - ті орієнтири, на які ми маємо опиратися, вони перевірені часом. Підтвердження їхньої справжності -  це, скажімо, як Кость Черемський грає нині  «Плач Зозулі».

- «Плач Зозулі» перед подією «Світ кобзарства» у мистецькій академії Кость Черемський виконав у Києві біля могили вашого батька – Андрія Жованика, який загинув у відкритому бою на Донеччині 2 серпня. Що найголовніше ви взяли від батька? Якими у нього були принципи виховання?

- Для кожного важлива осмисленість і воля вибору, вони  ґрунтуються на свідомості. Просто так свідомість не з’явиться, над нею потрібно працювати. От власне це був батьків принцип.

Тобто, батько не забороняв  або не дозволяв мені що-небудь, а давав право вибору, озвучуючи свої доводи «за» і «проти». Він каже, наприклад:  «Палити цигарки - це погано, нічого доброго в цьому немає. Але це твій вибір. Якщо береш відповідальність на себе, будь-ласка».

Заборони не було. Тому й бажання у мене не виникло. Бо це ж те, що забороняють, те завжди і хочеться людям. Така природа людини.

Образ батька, мабуть, завжди буде поряд і живий, -  який дає наснагу до будь-якої діяльності в якості приклада. Батько ніколи не сидів без діла, завжди активний і у той же час скромний. Його справ я багато не знаю, більшість не знаю. І дуже цікаво почути від когось з його знайомих що-небудь і відкрити для себе, скажімо, його громадську діяльність.

- Що нового про батька дізналися з 15-хвилинного відео сюжету «Герої», який показали до його 47-річчя? 

- Наприклад, там про Чорнобиль йдеться, про спецоперацію «Нептун». Про це я взагалі не знав. Батько не така людина, яка буде хвалитись. Він добрі справи робив не для похвали. Я кажу не лише про військові справи, а будь-що: справи будівельника,  інженера.  Він все робив довершено,  дуже прискіпливо до дрібниць. Це те, чого бракує більшості наших сучасників.

- У вашому сімейному архіві збереглося відео, де батько вам, ще молодшим доньці і сину, читає на ніч казки, стежить, як ви займаєтесь на гімнастичній стінці. Це теж неначе дрібниці, з іншого боку - система виховання, піклування про дітей. 

- Мабуть, багато хто з батьків читає своїм дітям чи розповідає казки. Це нормальна справа, тут немає нічого надзвичайного, я вважаю. Не можу стверджувати, чим саме батько керувався, але в народній естетиці, філософії, кобзарському репертуарі теж немало прикладів того, що з розповідей треба робити самому висновки. Наприклад, слухаєш про зрадника,  про Саву Чалого – і вибираєш потім собі поведінку. Звичайно,  є й категоричні речі, на яких потрібно наголошувати.  

Насправді не потрібно ідеалізувати, тому що всі ми живі люди, хто живі, а хто і не живі. І мають і недоліки, і певні прикрощі, ми не в ідеальному світі живемо. У наших відносинах з батьком, бувало, щось йому не подобалося,  щось -  мені. Лише зараз я багато речей, з повномасштабним вторгненням, про які він казав, -  я їх усвідомив і визнав. Батько пішов воювати ще 2014 року.

Мають бути не лише сподівання, а дієва постійна боротьба

- На прощанні з вашим батьком відбувалася козацька церемонія - вражаючий ритуал із кобзарями і прощанням з конем.

- Для мене дуже важливі ці речі, бо вони ненаграні, вони так само пройшли кілька століть. Є відповідний репертуар, наприклад, там звучав «Плач Зозулі» - пісня про те, коли загинув козак чи вмирає. Сюжет такий: тобі були потрібні і коні вороні, і статки, а тепер ти нічого не потребуєш, тільки батьківського благословення і прощення з небес…

Є певні плачі, все це грається. От раніше, може хто ще застав, по селах були голосіння, наймали навіть голосільниць-професійних співачок.  

Навіщо це? Невже ми самі не можемо поплакати чи позгадувати? Тому  що такі співи - це як катарсис, очищення, коли ми щось згадуємо. Це той момент, коли не потрібно тримати сльози чи емоції. Хай воно, можливо, не мужньо виглядає, але ми виплачемося, відпустимо -  і зніметься напруга.

Грається про козацьку славу, про козака Нечая, який загинув у 26 років, - це історичний персонаж. І кожен загиблий захисник у сучасній російсько-українській війні уподібнюється до наших епічних героїв.

- Сподіваємося на швидшу перемогу і на те, що всюди в армії, у цивільному житті, на культурному фронті, на воєнному буде - максимально по честі, по совісті.

- Так, але ці сподівання повинні бути не лише сподіваннями, а намаганнями і боротьбою. Вона кривава, прикра, але потрібна.  І кожен мусить бути свідомим, лише завдяки таким вчинкам може бути гідний результат.

Валентина Самченко

Фото Руслана Канюки

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-