За період дії воєнного стану піаніст Дмитро Таванець виступав в Італії у складі Kyiv Piano Duo, а також у Франції в пам’ять про загиблого на сході України ще 2016 року оперного співака, вихованця львівського «Дударика» Василя Сліпака. Днями разом із ансамблем «Київська камерата» у столичній філармонії у день 80-ліття композитора Євгена Станковича дарував ювіляру чуттєве виконання його камерної музики, зокрема, симфонії «Дотик Янгола». Вже цього тижня колектив розпочне міні-тур у чергових «Польсько-українських музичних діалогах»: після Києва завітають у Житомир, Кропивницький і Черкаси.
Укрінформ цікавиться у піаніста, виконавчого директора Національного ансамблю солістів «Київська камерата» Дмитра Таванця, як активізувати зацікавлення українців класичною музикою, яка всюди у цивілізованому світі є престижною та затребуваною. І як наповнити концертні програми творами саме вітчизняних композиторів.
- Дмитре, «Київська камерата» уже порівняно давно має статус національного колективу. Ансамбль солістів впізнаваний і затребуваний.
- Вже більше двадцяти років, із 2000-го, «Київська камерата» є національною. Маємо порівняно сталий склад музикантів. В принципі, його зміни є ані заповільними, ані зашвидкими.
- Чи повністю укомплектований ансамбль після 24 лютого?
- Війна дуже багато змінила. Декілька людей виїхало за кордон: кілька скрипалів, альтистка, віолончелістка… Поки не знаємо остаточно, як буде розвиватися ситуація.
- Перед відкриттям 159 концертного сезону Національна філармонія релізі заявляла, що це одна з проблем періоду дії воєнного стану – неукомплектованість музичних колективів через переміщення людей від реальних і можливих загроз від російських військ.
- Безумовно, зараз колективи стикаються з тим, що не вистачає якісних кадрів. Всі шукають професіоналів.
- Кого ви, як виконавчий директор, шукаєте у «Київську камерату»?
- Шукаю класних музикантів, які хочуть працювати. У нас нині працюють нові скрипалька й альтистка. Утім, юридично є багато непорозумінь, пов’язаних із нинішньою ситуацією. Потрібні детальні роз’яснення і рекомендації міністерств стосовно того, на яких умовах люди знаходяться за кордоном, поки за ними робоче місце зберігається?
- «Київська камерата» створювалася як колектив Спілки композиторів України. Які нині з нею відносини?
- Ми вже самостійні, не в структурі Спілки композиторів. Хоча донині живемо в одній будівлі, зберігаючи теплі партнерські стосунки.
- Ваш ансамбль солістів немало виступав влітку: у філармонії, Софії Київській, Андріївській церкві. Як солісти ви разом з дружиною піаністкою Олександрою Зайцевою за ці півроку їздили у Францію. Ви як виконавчий директор «Київської камерати» домовляєтеся про співпрацю? Працюєте через мистецькі агентства чи самостійно?
- Ми намагаємося співпрацювати з різними менеджерами і з різними інституціями, з різними організаціями; обробляємо всі запити на ті пропозиції, які нам надходять.
- Коли включилися в роботу після тимчасової паузи після повномасштабного вторгнення росії в Україну?
- Першим концертом «Київської камерати» 3 червня був – «Ми є!». Виконували у ньому і твір українського композитора Юрія Шевченка з такою назвою. Фактично, вже десь у квітні, мені здається, Міністерство культури наполягало, щоб керівники столичних колективів були в Києві.
Ми, власне, весь час були в Києві. Єдине, ми виїхали дуетом з дружиною на концерт у Варшаву. Але це було трошки пізніше, вже у травні. Збирали кошти для Охматдиту, це була ініціатива оркестру Польського радіо. Власне, ми з ними грали.
Повноцінний репетиційний процес розпочався з тими, хто залишився, наприкінці травня.
- Концерти в Андріївській церкві, в Софії Київській – це як візитівки колективу вищого ґатунку.
- Ми дуже вдячні освітньо-культурному центру «Майстер-клас», що нас запросив на ці концерти. Сподіваємося, що надалі також будемо співпрацювати. Є нові ідеї, оскільки живемо у рік ювілеїв українських композиторів: Євгену Федоровичу Станковичу - 80 років, Валентину Васильовичу Сильвестрову - 85 років, Олегу Пилиповичу Киві – 75.
- У вашого колективу точно ніколи не було проблеми із виконанням у концертах творів українських композиторів.
- Насправді, це так. Створював «Київську камерату» Валерій Олександрович Матюхін, як я вже казав, в рамках НСКУ. Тож дуже багато композиторів – уже тут названі й інші - писали досить багато творів спеціально для складу, який був на той час, в «Камераті».
Не дивно, що ми грали дуже багато творів українських композиторів для камерного складу. Ми постійні учасники всіх фестивалів Спілки композиторів, яка організовує «Київ Музик Фест» і «Прем’єри сезону». До того був «Форум музики молодих» і «Два дні і дві ночі» в Одесі. І в «Контрастах» були постійними учасниками.
- Найближчим часом вас зможуть почути слухачі, окрім Києва, у Житомирі, Кропивницькому та Черкасах. Виконуватимете твори Сильвестрова, Станкевича і польських композиторів: Пендерецького, який має українське коріння, Гурецького, Лютославського.
- Нині трошки важче з гастрольною діяльністю, а перед цим був ковід-період непростий. Зараз ми дуже щасливі, що з диригентом Романом Реваковичем співпрацюємо у проекті «Польсько-українські музичні діалоги», який розпочнеться у Києві уже 25 вересня у межах «Київ Музик Фесту». І до кінця місяця ми побуваємо з філармонійними концертами у Житомирі, Кропивницькому і Черкасах.
- Які твори любите виконувати?
- Знаєте, в кожному випадку для кожного композитора властиві якісь свої особливі риси. Якщо це Валентин Сильвестров, то це дуже делікатні звучання, 4-5 п’яно (повільно, тихо), дуже гармонійна музика. Це якщо ми говоримо про пізній вже етап його творчості. Більш авангардна - якщо мова про ранній етап творчості.
Мені дуже пасує «Медитація» для віолончелі і камерного оркестру. Ми грали її декілька разів. Це більш авангардний твір.
Є таке тріо «Драма», воно складається з сонати для скрипки, сонати для віолончелі і тріо. Ми грали цей твір на ювілеї у 2012 році в Гамбурзі.
Що стосується Євгена Станковича, то він автор фантастичних камерних симфоній. Нещодавно, скажімо, грав партію фортепіано в його опері з Ансамблем Лятошинського. Євген Федорович називає це - «Сільські сцени», там є двоє вокалістів й оркестр, сім номерів.
Якщо ми беремо музику Олега Киви, то це фантастичне делікатне відчуття оркестрування, дуже таке тендітне відчуття. Ну, важко говорити, в принципі, про музику словами.
- Є концерти з українською музикою, які вважаєте чимось знаковими?
- Дуже позитивні у мене відчуття від співпраці «Київської камерати» з польським диригентом Романом Реваковичем у фестивалі «Дні української музики у Варшаві». Обидві програми: і 2019, і 2021 років були дуже цікавими.
Фантастична Концертна студія Польського радіо імені Вітольда Лютославського. Ми були вражені якістю відеотрансляції з кількох камер, яку ставили наживо в Ютуб. Ті камери були для нас, виконавців, непомітні, нічого не рухалося, ми просто грали музику.
Я ніколи не бачив такої злагодженої роботи звукорежисера та відеоінженера. Загалом, напевно, там до 10-ти людей працювало.
- Мало такої якісної злагодженої знімальної роботи у нас, бо в Україні загалом мало уваги приділяють класичній музиці?
- Можливо. Звукорежисери у нас є прекрасні, із ними ми співпрацюємо, пишемо досить багато музики в Будинку звукозапису. Просто записи інші часто.
- Класична музика у світі є маркером гарного смаку, обізнаності і навіть престижу. Як ви переживаєте малу зацікавленість в Україні класичною музикою? Як це можна змінювати?
- Завжди ставлю питання, хто найбільш видатна постать у Польщі?
- Шопен.
- Коли національним героєм №1 є композитор, то культура такої країни знаходиться на дуже високому рівні. Думаю, що це приклад, до якого маємо приглядатися.
- Кого з періоду радянського союзу ми без сумніву можемо називати українськими композиторами? Поза списком найвідоміших три «С»: Станкович, Сильвестров, Скорик.
- Можна Лятошинського назвати, він же абсолютно український: по музиці, по тематизму.
- Як ви ставитеся до ситуації з перейменуванням Національнї музакадемії імені Чайковського?
- Ми розуміємо, що музику російських і радянських композиторів у період повномасштабної російсько-української війни не виконуємо, в принципі. Чайковський і Рахманінов - це геніальні композитори, тут немає про що говорити, але ось зараз ми їх не виконуємо. Музична академія в Києві не має називатися ім’ям Чайковського, це моя особиста думка.
- За вашим досвідом менеджера і музиканта, щоб з музики продавалося, що продається зараз найкраще в концертах?
- «Пори року» Вівальді завжди продавалися, і дотепер.
- А якщо взяти українські твори?
- До війни, напевно, не було можливості пропонувати багато української музики для якихось комерційних концертів. Сподіваюся, що ця тенденція зміниться, принаймні вже як би це трошки відчувається. Я вже бачу, що деякі менеджери (їх не так багато, які займаються академічною музикою), вже починають ставити програми повністю з української музики. Сподіваюся, що це будуть дуже успішні ініціативи, і що це все буде розвиватися.
- Наскільки Ви вільні у своїх діях як соліст поза ансамблем?
- Ми називаємося Національний ансамбль солістів, тобто, ідея така, що у нас майже кожен артист оркестру час від часу грає соло і має паралельно якісь проекти камерні, сольні. Це, в принципі, дуже вітається. Кожен може проявити ініціативу.
- Наскільки вам, солістові, легко вивчити нову партію? Що є вирішальним для рішення: погоджуєтеся чи ні на пропозицію? Скажімо, чи можете акомпонувати вокалісту- виконавцю оперної арії Андрія з «Запорожець за Дунаєм», яку в оригіналі супроводжує хор?
- Ну, чому ні. Це цікаво. Завжди хочеться грати, якщо запрошені дуже високої якості музиканти. Якщо бачимо, що цікавий міжнародний проект, якісні майданчики, що це перспективно – тоді, звичайно, погоджуємося.
- Наскільки для вас виїзд поза Київ, як у проекті «Польсько-українські музичні діалоги», є іншою атмосферою і чим вона вирізняється?
- У Черкаській філармонії я донині ніколи не виступав, хоча у місті бував багато разів, грав у музичному училищі ще зі студентських років. В Кропивницькому, звичайно, був в філармонії, і в Житомирі. Щоразу нова публіка – це нове спілкування і нові враження.
- Як за кордоном вас зустрічали у період повномасштабної війни в Україні?
- Дуже знаковим був концерт у Варшаві. Бо два перші місяці такі обставини були, що ми з дружиною-піаністкою Олександрою Зайцевою не мали взагалі можливості займатися.
Коли отримали пропозицію з Польщі, то це нас дуже стимулювало відновитися. Були абсолютно приємно вражені ставленням до себе взагалі. Бо директор польського оркестру підходив і запитував: «Що я можу для вас зробити? Ви ж воюєте і за нас».
Валентина Самченко
Фото Геннадія Мінченка та надані Дмитром Таванцем