На Венеційському кінофестивалі у конкурсній програмі «Горизонти» на початку вересня відбудеться світова прем’єра фільму молодого українського режисера Антоніо Лукіча «Люксембург, Люксембург». У перші дні повномасштабного вторгнення російських військ в Україну довелося буквально рятувати ще розрізнені звук, відео, монтаж цієї стрічки.
Антоніо, якого глядачі добре знають за успішним дебютом «Мої думки тихі» із Ірмою Вітовською, ексклюзивно для «Укрінформу» ділиться подробицями про новий фільм.
ПЕРЕКЛАСТИ СУРЖИК І ГУМОР – ЩЕ ТА ЗАДАЧА
- Антоніо, лист про те, що «Люксембург, Люксембург» відібрано до Венеційського кінофестивалю, команда отримала десь у близьких днях до 24 лютого. Потім було ваше 30-ліття. Постпродакшн фільму до повномасштабної війни ще не був повністю завершений. На скільки затягнулася пауза? Коли команда повернулася до роботи, що дороблювали?
- Це довга історія. Якщо бути точним, то офіційний лист-запрошення ми отримали трішки пізніше. До того представники Венеційського кінофестивалю проявляли певний інтерес до нашого проекту.
День народження у мене в березні. І важко сказати, що ми щось святкували, скоріше - просто намагалися відволікати нашу дитину від стресу війни. Про фільм тоді і мови бути не могло.
Але, дійсно, коли Венеційський кінофестиваль запросив нас, – стало зрозуміло, що це - справа честі: завершити роботу та не втратити шанс представити нас там. Продюсер Володя Яценко повернувся до Києва в перші дні повномасштабного вторгнення, де буквально рятував все на флешках: окремо звук, окремо картинку, окремо монтаж…
Після цього команда постпродакшну робила реесембл, збирала всі матеріали, які увійшли до фільму, на одному носії. І коли це було вже зроблено – саме за долю матеріалу стало спокійніше.
Ну, а коли стало бодай трішки спокійніше в Києві, ми повернулися до роботи над звуком на студії Сергія Степанського, яка знаходиться на території кіностудії Довженка. Це що стосується технічної складової.
Але була ще важливіша складова – творча. Поставало питання: а навіщо взагалі цей фільм? Чи актуальний він? Чи буде цікавим? Саме ця складова вплинула на те, що деякі сцени з фільму пішли – вони не здавалися нам уже важливими. А деякі навпаки додалися – стало зрозумілим, що є головним емоційним зарядом цієї історії.
- У нинішньому часі, коли ваш фільм уже взяли у конкурсну програму «Горизонти», його перекладають п’ятьма мовами. Як вас, режисера, залучають до процесу?
- Залучають постійно. Перекласти наш контекст, наш гумор, нашу драму та наш суржик на англійську, французьку, італійську – це ще та задача. Потрібно шукати правильні слова та форми. Правильну інтонацію, довжину субтитра, його розміщення, паузу…
Водночас прошу не ображатись нашу чудову та вдячну публіку на те, що фільм починає свій шлях із міжнародних фестивалів – це на цей момент його головна місія: зберігати присутність України в культурному та інформаційному просторі, перекидати мостики між кіноіндустріями та говорити всім про те, що ми Є і продовжуємо нашу боротьбу. Це нормальна практика, коли до прокату фільм потрапляє пізніше – після фестивалів, які є майданчиками для представлення і промоції фільмів.
ТРОХИ ПРО ТАТА З ІСПАНІЇ ТА БАБУСЮ З УЖГОРОДА
- Тільки на перший погляд може здатися, що у вашому першому фільмі «Мої думки тихі» є зірка – виконавиця ролі мами Галі Ірма Вітовська, а в другому – усі маловідомі. Хоч це і зовсім інша цільова аудиторія, але брати Раміл та Аміл Насірови, які грають близнюків у стрічці «Люксембург, Люксембург», - із реп-гурту «Курган і Agregat», який збирає тисячі слухачів. Ви чи продюсери знайшли виконавців на Харківщині, у Близнюках поблизу Лозової?
- Ми разом з продюсерами. Ми були дуже залежні від Раміла та Аміла. В разі їх відмови зніматися – фільму би не було. Це точно. І в фільмі вони зовсім інші, ніж у кар’єрі музикантів. Але схожі на себе в житті, як на мене. Це вже можна буде побачити пізніше.
- Ви називали свій дебютний фільм і той, світова прем’єра якого відбуватиметься на Венеційському кінофестивалі в конкурсній програмі «Горизонти», своєрідною дилогією з алюзіями на власний досвід: перший – про взаємини сина-матері, другий – про двох синів і батька, якого вони майже не знали за життя. Ваш батько довго мешкав в Іспанії? Ви часто з ним спілкувалися? Що з особистого життя перенесли у фільм?
- Я не прихильник багато розповідати про особисте життя, і прошу ставитись до цього нормально. Кіно – це метафора життя, а не перенесення самого життя на екран. Якщо перенести моє власне життя на екран – це був би нудний, зовсім не героїчний, із сумнівним гумором фільм про мою власну правду. А кіно - воно не про правду. Воно все-таки про істину – впізнавану багатьма. Правду впізнати можеш тільки ти сам.
Батька я знав мало, хоча дуже сильно його любив, і в самих емоційних моїх проявах я думав щось на кшталт – «він не лишив мені ні цента, але лишив «історію на мільйон». Тому я маю написати фільм про ці відчуття». Побачимо, чи на мільйон, чи ні…
- Ваш перший фільм – ваш від задумки до завершення. Другий, за словами продюсера Володимира Яценка, створювали від початку разом. Що вашого в образах, сюжеті, драматургії? Якщо скористатися усталеними визначеннями: «Мої думки тихі» - це режисерське кіно, а «Люксембург, Люксембург» - продюсерське?
- Обидва фільми авторські. Тобто, їх ні з чим не сплутаєш, як творчість гурту «Лінкін Парк», або реп «Кургану та Агрегату». Але продюсери – на дивину загальноприйнятним нормам – стали справжніми співсценаристами, ми багато чого придумували разом. Коли виникали нові ідеї, я відразу дзвонив Ані або Володі Яценкам та обговорював їх з ними.
- Із тизера ми дізнаємося, що фільм буде, зокрема, і про Колю-маршрутчика, який переламав руки пасажирці, на скільки можна здогадатися, якось невчасно закриваючи двері. У вас дуже часто деталі оповідей – на межі між трагічним і комічним. Це основа вашого бачення навколишнього життя? Чи зрежисована наживка для глядачів?
- Життя схоже на трагікомедію; цитуючи нашу кастинг-директорку Аллу Самойленко: життя сповнене болю та чудес. Це взагалі історія, яку пережила моя бабуся, яка мешкає в Ужгороді. Спіткнувшись об сходинку та через неуважність водія маршрутки, вона травмувалася. Очевидно одне, що після тієї історії, як не дивно, шкода було обох: і бабусю, і потім вже самого водія маршрутки.
- Чому підфартило саме Люксембургу – рефрен назви країни і міста є, як не крути, промоцією?
- Це краще побачити в фільмі. Поки зарано пояснювати про фільм, який ще навіть ніхто не бачив. Це фільм про близнюків, про батька та сина, про маленьких людей, тому, може, цей рефрен і є доречним.
«ФІЛЬМ ЗМУШУЄ ЗАМИСЛИТИСЬ ПРО НАСЛІДКИ ВІЙНИ»
- В одному з інтерв’ю Володимир Яценко, із яким ви працюєте, сказав: «Не всі можуть дивитися фільми Васяновича. Але всі можуть дивитися фільми Лукіча». Відкоментуйте.
- Напевно, що деякі фільми потребують більших інтелектуальних та емоційих зусиль, очевидно, різне кіно розказується різними мовами кіно, і це круто.
- Володимир Яценко продюсував фільми, прем’єри яких за останні роки не раз відбулися на кінофестивалі класу А. Ваша молодість при знайомстві була перевагою чи недоліком? (Ви якось констатували, що в інших європейських країнах молодими вважаються режисери у 37).
- У спілкуванні з Володею та з Анею я цього не відчував. За віком між нами є невеличка різниця, але за досвідом ми схожі – він майже відсутній.
Ви праві, певне випередження за віком у створенні фільмів у мене є. Бо якщо не зняти фільм вчасно – його можна взагалі не зняти.
- Чи поновлюється робота над продовженням фільму «Мої думки тихі»?
- Поки ні.
- Держкіно ще у травні повідомляло, що фільм «Люксембург, Люксембург» продаватиме легендарна компанія Celluloid Dreams, яка на знак підтримки України відмовилась від своєї комісії. Чи були ще за останні 5 місяців прояви міжнародної солідарності з нашою країною, які ви відчули через свої фільми?
- Так, дуже багато – це підтримка і моральна, і грошова, і дієва. Я про все навіть не знаю.
Багато міжнародних фондів підтримують нові ідеї та сценарії, нові фільми, ігрові і документальні, запрошують на резиденції. Нас дуже сильно підтримує, наприклад, Гетеборзький фільмофонд (Швеція) – це стосується і промо, і початку роботи над новими важливими для України фільмами. Український інститут сприяє цій комунікації.
- «Гумор Антоніо чудовий, сповнений нюансів, усе взаємопов’язано, і люди напрочуд ніжні один з одним. Разом із тим, фільм змушує замислитись про наслідки війни: буде набагато більше дітей без батька (як герої фільму), багато сімей будуть розділені та розпорошені. Буде багато травм. У фільмі ці проблеми розглядаються опосередковано, але дуже красномовно», - такі слова віце-президентки Celluloid Dreams Шарлотти Мікі з релізу. Це про те, що кожен у фільмі «Люксембург, Люксембург» побачить багато контекстів?
- Побачимо. Мені очевидно одне, що суть фільму з початком великої війни змінилася.
- І наостанок: ви обмовились в одному з останніх інтерв’ю, що не на часі знімати кіно під час війни, бо це дорого. Не на часі – за гроші держбюджету ?
- Знімати ігрове кіно - це мова про мільйони доларів. Так, це не на часі, але підкреслюю - як на мене. Тобто я би особисто не знімав сьогодні ігрове кіно, за всіх інших я казати і не можу, і не хочу.
Придумувати кіно, фіксувати свої спостереження – не потребує стільки ресурсів. Хоча є набагато більше ризиків, якщо мова про документальне.
- На вашу думку, чи потрібні фільми, скажімо, про видатних українців і хто та за які гроші їх має знімати, щоби було талановито і професійно?
- Очевидно, що видатних українців стає дедалі більше – і буде багато історій, на жаль чи на щастя. І про них не тільки потрібно, а навіть і цікаво буде робити велике кіно, як наприклад, «Король говорить» Тома Хупера. Я маю сподівання, що це буде справжнє, хороше, ні на яке інше не схоже українське кіно.
Валентина САМЧЕНКО
Фото надані Антоніо Лукічем