Український письменник російського походження Андрій Курков належить до масових авторів в Україні, книжки якого видаються найбільшими накладами. Він пише переважно російською мовою, тому його часто називають українським російськомовним письменником. Перекладався майже сорока мовами.

Розмовляємо з Андрієм в одній із нью-йоркських кав’ярень на Мангеттені. Письменник приїхав до США на запрошення PEN America презентувати видану англійською мовою книжку «Сірі бджоли». Крім літератури, говоримо про війну, політику, російську топоніміку в Україні, мову та багато іншого.

УСЕ РОСІЙСЬКЕ З УКРАЇНСЬКОЇ ТОПОНІМІКИ ТРЕБА ПРИБИРАТИ

– Андрію, нині в Україні точиться запекла дискусія щодо деімперіалізації, зокрема прибирання пам’ятників російським діячам культури, а також перейменування вулиць, названих на їхню честь. Деякі з них, як відомо, не були дуже прихильні до українськості, як наприклад Булгаков. Яка ваша позиція з цього питання?

– Я спокійно ставлюся до Булгакова. Більше того, він був одним з моїх улюблених письменників…

Боротьба з пам'ятниками – це сублімація воєнної боротьби, яка знімає емоційне напруження в людей, добре це розумію, але я не учасник цієї боротьби. Я не захищаю пам’ятники, але й не збираюся брати участь у їх знесенні.

Щодо перейменувань, то, звичайно, треба прибирати все російське з української топоніміки, але нині обговорювати й змінювати назви – не зовсім раціонально, треба дочекатися завершення війни. Я зараз узагалі просто зробив би таблички перед вулицями, які будуть перейменовані, з написом «колишня»: «колишня Достоєвського», «колишня Пушкінська» і т. д. Тому що перейменувати легко, а ось змінювати людям документи з офіційними адресами, займатися переоформленням – нереально зараз, під час війни.

– Чи змінилося ваше ставлення до російської мови в Україні?

– Справа в тому, що росія зробила з російської мови інструмент і політичної, і фізичної боротьби. І якби не було так багато російськомовного населення й етнічних росіян в Україні, я думаю, реакція на це була б цілком зрозуміла – повністю відмовитися від російської мови.

Хоча 30–40 відсотків населення в Україні є російськомовним, усе це несприйняття, яке ми бачимо в соцмережах, для багатьох зрозуміле. У будь-якому разі, гадаю, бути зараз російськомовним в нашій країні – для освіченої людини психологічно некомфортно. Тому що ти теж себе відчуваєш частиною того світу, через який на Україну напали.

Але напали, звісно, не через російську мову, а через бажання путіна знищити українську ідентичність і українську державність.

– Як вам працювалося з Винничуком над спільним романом «Ключі Марії», в якому переплелися три різні історичні епохи? Як ви ділили між собою роботу: розбивали на епохи чи сюжетні лінії?

– Дуже добре працювалося, у кожного була своя епоха і своя сюжетна лінія. Він писав про ХІІ сторіччя і про 30-40-ті роки минулого сторіччя, я – про сьогодення, і потім ми інкорпорували ці дві частини в роман. І потім редагували одне одного та кожен свої частини, так що була дуже цікава співпраця.

Звичайно, було багато різних дискусій, і погоджувалися ми одне з одним, і не погоджувалися, і сперечалися, але все закінчилося добре, результатом я дуже задоволений.

ПЕРЕКЛАДЕНИХ КНИЖОК В АМЕРИЦІ МАЙЖЕ НЕ ЧИТАЮТЬ

– Наскільки тексти, написані за роки війни ветеранами й письменниками, гідні того, аби їх перекладати на інші мови? Чи зрозумілі іноземцям наші реалії?

– Я не можу судити про всі півтисячі книжок про війну, які вже видані.

Читав «Сліди на дорозі» Валерія Маркуса, ще окремі книжки. «Сліди на дорозі» можуть бути перекладені й зрозумілі, але все одно будь-яка книжка, перекладена з української, потребує промоції і спочатку реакції спеціалізованої авдиторії. А потім слід дивитися, чи вона зможе піти на масову читацьку авдиторію.

Скажімо, масові читачі в Америці практично не читають перекладної літератури.

Тут мізерний відсоток перекладних книжок, й інтерес до них практично відсутній.

– Може, зараз до української літератури він трошки зросте?

– Трошки зросте, так…

– Ви це відчули на собі?

– У мене як у письменника в принципі не так погано справи йшли й доти. Я двадцять років на американському ринку, маю свою авдиторію. Те, що мене зараз скрізь запрошують, хоч я не завжди можу їздити, – це, звичайно, реакція на події в Україні, на війну й на бажання дізнатися, що я думаю про цю війну. Тому що, звичайно, люди шукають тих коментаторів, яких вони знають, з якими вони якимось чином знайомі.

– Нещодавно багато було суперечок через те, що Мар'яна Савка, яка є власницею видавництва «Старого Лева», продавала права на якусь книжку в росію. Яка ваша позиція з таких питань?

– На той час вона пробувала налагоджувати культурні відносини з метою експорту української літератури. Тоді не було війни, і я в цьому не бачу великого злочину, тим більше, що з того боку були росіяни, які цікавилися українською літературою та Україною.

Всі ці хвилі, які ходять по інтернету щодо Мар'яни Савки чи когось іншого, – мене не дивують... Але так само можна ненавидіти Сергія Жадана за те, що він погодився видаватися свої твори в перекладі російською мовою. Є його книжки, які перекладені Оленою Мариничевою – громадянкою росії, яка завжди була на українських позиціях.

– Оскільки ви, як і більшість письменників, починали з віршів, хто на вашу поезію справив найбільший вплив?

– Думаю, це поети Срібного віку: Микола Гумільов, Осип Мандельштам, Костянтин Вагінов, пізніше – Саша Чорний, Микола Мінський, потім Микола Заболоцький…

– Де ви черпаєте новини? Якому ресурсу довіряєте? З чого починаєте ранок, якщо стежите за подіями?

– Я перевіряю, звичайно, стрічку новин. Фейсбук теж дивлюсь, але не для пошуку новин, а щоб дізнатися, що відбувається з людьми, яких знаю. Дивлюся стрічку «Укрнет», а потім – переходжу за посиланнями. Але якщо це невідомі мені сайти – я їх не відкриваю.

НІКОЛИ НЕ ВІДЧУВАВ ДОВІРИ ДО ТАК ЗВАНОЇ РОСІЙСЬКОЇ ОПОЗИЦІЇ

– Як ви ставитеся до російської опозиції, зокрема до Олексія Навального?

– Думаю, що він такий самий імперець, як і решта. Я ніколи не відчував якоїсь довіри до так званої російської опозиції. Може, Навальний менш шовіністичний, ніж путін, але він все одно представник імперії, і захищатиме її інтереси, а не інтереси демократії.

– А що робити тим у росії, хто не згоден із режимом? Чи варто українцям поширювати своє ставлення до росіян як до ворогів і на незгодних? Як, скажімо, журналіст Олександр Невзоров, музикант Андрій Макаревич, гуморист Максим Галкін, які повиїжджали з рф?

– Думаю, те, що вони виступають проти путіна, треба цінувати. Ставити знак рівності між фанатиками путіна й ворогами путіна – це нерозумно. Треба розуміти, що якщо людина була і є проти Путіна, то вона не є ворогом України.

– Тоді й Навальний – не ворог…

– Щодо Навального, то тут треба розуміти трішки глибше, які в нього інтереси… Пам’ятаєте, як він відповідав на питання про Крим, по суті, визнаючи окупацію.

У принципі, якщо хтось із ворогів путіна каже те саме, що й він, то автоматично стає ворогом України.

ДЛЯ УКРАЇНЦІВ, НА ВІДМІНУ ВІД РОСІЯН, СВОБОДА ВАЖЛИВІША ЗА СТАБІЛЬНІСТЬ

– А чому, на вашу думку, взагалі в Росії так поширені оці фашистські україноненависницькі ідеї?

– Двадцять років пропаганди… Якщо ви згадаєте, то п’ятнадцять років тому на ток-шоу Жириновський та багато інших казали, що треба бомбити Київ. Ми думали, вони жартують, або вони божевільні, а вони готували населення до тієї думки, що це реально, що це треба для великої росії, для того, щоб відродити російську імперію.

– Невже в наш час так можна впливати на людей? Адже кожен, по суті, має доступ до інформації…

– Якщо хтось хоче мати доступ до інформації – то знайде її. Але більшість людей у рф хочуть доступу до стабільності й до нормальної якості життя, а не до інформації чи демократії. Для росіян стабільність важливіша за свободу.

Для українців, навпаки, свобода важливіша за стабільність.

У СУЧАСНІЙ РОСІЇ ДРУЗІВ НЕ МАЮ

– У вас є друзі в Росії?

– Немає.

– Ви ні з ким не контактуєте?

– Ні.

– Просто ви позиціонуєте себе як російськомовний письменник, тому й ставлю такі запитання…

– Я товаришую з письменниками Володимиром Сорокіним, який живе у Берліні, з Михайлом Шишкіним, який живе у Швейцарії з 90-х років. Знаю емігрантів першої, другої хвиль, дітей дореволюційних мігрантів у Парижі, товаришую з праправнучкою Распутіна, яка є громадянкою Франції і майже не розмовляє російською… Так що в принципі в сучасній росії в мене друзів немає.

– У вас гарна англійська, чи часто послуговуєтеся нею?

– Це одна з мов нашої родини. У мене дружина – англійка, ірландського походження…

– А ця ваша поїздка в Америку чому присвячена?

– Головна подія тут – лекція у Нью-Йорку, на яку мене запросив PEN America, але коли дізналися мої друзі в США, що я збираюся в поїздку, то запросили мене в Детройт, і в мене там було близько дванадцяти інтерв’ю для медіа всієї Америки. Також було чотири публічних виступи у федеральному суді Мічигану перед суддями, працівниками суду й адвокатами, а ще в Унітарній церкві…

– Чому в суді?

– Бо серед моїх читачів у Америці багато працівників суддівського корпусу й політиків. Я для них уже виступав по зуму раніше, ще до війни, про ситуацію в Україні.

Утім, я маю різні специфічні аудиторії. Чимало прихожан різних церков. Скажімо, на мій виступ в Унітарній церкві прийшло близько 250 осіб.

Ще різні політичні клуби…

Уперше я їздив по політичних клубах і виступав перед активістами різних партій ще у 2001 році разом з журналісткою Анною Політковською, яку вбив російський режим.

Ще маю у Вашингтоні непублічні зустрічі з політиками, представниками влади. Вони іноді практикують такі зустрічі.

– Про що ви з ними розмовляєте?

– Про Україну, про те, що відбувається в нашій країні, чого ми потребуємо, про перспективи й таке інше…

– Вони з вами зустрічаються як із письменником?

– Радше як із людиною, що має активну громадянську позицією, представником громадянського суспільства.

Володимир Ільченко, Нью-Йорк