Окупанти, що прикидаються жертвами

Запорізька лінія фронту наразі є однією з надскладніших. Саме сюди ворог намагається стягнути нові підрозділи, на підкріплення яким кидає численні “м'ясні штурмові загони”, зібрані по російських колоніях.

Більшість із таких “штурмовиків” є “одноразовим бійцями”: вони гинуть у перших боях або ж потрапляють у полон. На фронт часто їдуть прямо з тюремних камер. “Рекрутери” з міністерства оборони Росії обіцяють їм зарплати та погашення судимості, а в разі відмови підписати контракт – погрожують збільшити строки ув'язнення.

Частину такого ворожого “м'ясного взводу” днями взяли в полон бійці 127-ої бригади ТрО.

Про що розповідають українські військові та які легенди вигадують самі окупанти – далі в матеріалі Укрінформу.

БІЙ ЗА ПОЗИЦІЮ

- О 6-й ранку під'їхали дві ворожі БМП і два танки. Ворожа піхота пішла штурмом і захопила наші позиції, – розповідає про події, які нещодавно відбулися на одній із ділянок фронту, боєць на позивний “Льова”.

Він каже, що тоді одразу дав команду своїй групі позиції повернути. Шестеро бійців пішли на штурм. Бій тривав близько 45 хвилин.

- Коли ми підійшли, то почули розмову. Поки ми розбиралися, хто там сидить, а вони з'ясовували, хто йде, я підійшов десь на метрів 15 і запитав, з якого вони міста. Почув “Пєрмь” та запропонував здатися. Вони відкрили вогонь. Ми також. Їх почав підтримувати АГС (гранатомет), став нас обстрілювати. Висунулася наша друга група. Я був поранений осколками гранати та вимушений перейти в кінець групи. Командування взяв на себе побратим на позивний “Брат”, – розповідає боєць, якого звати Анатолій (позивний “Джеміні”).

В ході штурму наші хлопці підбили ворожу БМП та взяли в полон 9 загарбників.

- Це були підготовлені люди. Видно, що вони не один день готувалися. Як ми вже потім дізналися від самих полонених, вони близько 3-4 тижнів займалися на полігоні, – додає “Льова”.

Нам вдалося поспілкуватися з російськими полоненими солдатами. Щоправда, слухаючи їхню версію, можна подумати, що розповідають вони зовсім про інші події та інший бій.

НЕ ОКУПАНТ, А “ЖЕРТВА ОБМАНУ”

Один з ворожих “штурмовиків” ще у листопаді 2023 року сидів у колонії за вбивство друга, яке скоїв у плацкартному вагоні. Під час розмови він кілька разів акцентував увагу на тому, що тоді навіть зіскочити з потягу не встиг, його одразу арештували.

Він відсидів 10 років (загалом засуджений на 14). Каже, що воювати проти України зовсім не хотів, але керівництво колонії “змусило”.

“Нас завербовали. Я не хотел воевать. Я ещё до этого говорил, что если будет война, то я уйду на сторону. Я танк первый раз в глаза увидел, когда нас к “колючке” подвозили, где нас и взяли. Я сам сдался. Это чистосердечное. Я просто дождался, пока ближе подойдут (українські військові, – авт.) и автомат бросил, руки поднял. Ни единого выстрела ни сделал. А когда с танка спрыгивал, то свои же (русские, – авт.) “лимонку” кинули мне вслед. Это за то, что я хотел свинтить (втекти, – ред.)”, – розповідає один із бійців “м'ясного загону” під назвою “Шторм V”.

Далі він розповідав, як нібито майже непритомним доповз до дерева і вже там чекав, коли ж будуть підходити українські військові. Під час спілкування кілька разів просив, аби йому дали карту, на якій він покаже, де стоїть російська техніка. Мовляв, готовий “здати” своїх. Додому, в рідний Томськ, повертатись не хоче.

“Я лучше тут с вашими останусь… Пойду контрактником с вашими”, – кричав він.

Щось там показати на картах він і справді хотів буквально з перших хвилин полону. Про це нам розповів один з бійців 127-ої бригади. Власне, тим збіги у розповідях про події того дня й обмежувалися.

Ще один полонений на ім'я Владислав сидів у тюрмі за грабіж. Коли представники міноборони РФ запропонували підписати контракт, йому лишалося відсидіти півроку.

“Сказали, если не подпишешь, то ещё 10 лет “наболтают” за отказ, что не пошёл воевать. На год подписал контракт. Это было в ноябре 2023 года. Нас троих тогда увезли на полигон. Две с половиной недели пробыли там. Обучали, как стрелять, как целиться. Всё. В основном мы таскали всякое, копали. Потом приехали в село и там готовились к заданию – захватить какой-то участок и там продержаться трое суток. Мы спрятались в окопы со своей группой. Нам не дали выйти. Я уже выкинул все оружие и намерен был сдаться. Мы не стреляли даже. Командир отбивался, а я ему сразу сказал: “Давай сдадимся”, – а он сказал: “Нет, мы будем идти дальше”. И вот в этот момент залетела граната, и он погиб”, – розповів свою “легенду” полонений.

У тому бою він також отримав поранення. Українські військові надали йому домедичну допомогу. Вочевидь, це сильно здивувало росіян, бо їм розповідали, нібито українські бійці тримають полонених ворожих солдат на морозі.

- І після цих страшилок вам все ж не страшно було в полон здаватися? – питаю.

“Нет. Я был готов. Думаю, что я заслуживаю этого, если я пошёл за Россию воевать. Стыдно очень. Нас не уважают, они (командири, – авт.) кинули нас, как мясо”, – каже.

На питання, а чи замислювався він хоч раз – що робить зі зброєю в руках на території іншої держави, відповісти не зміг.

Точніше, сказав: “Без понятия”.

На питання, чи вважає себе окупантом, перепитав, а хто такий цей окупант. Після розтлумачення, сказав, що окупантом себе все ж не вважає.

“Не хотел я этого”, – уточнив він.

- А кто вы тогда? Освободитель? – знову запитали в нього.

У відповідь – знов заперечення.

- А хто ж ви тоді? – запропонували сказати свій варіант.

“Просто жертва обмана”, – пролунало у відповідь.

Йому 20 років, як потім виявилось, судимість у нього вже друга. Від міноборони рф він навіть встиг отримати і витратити 195 тисяч рублів.

“Мы тратили на продукты, одежду, машину купили, чтоб пешком в магазин не ходить”, – розповів.

За його словами, якщо він потрапить у списки на обмін, то вже краще додаткових 10 років відсидить і всім “своїм” казатиме, аби не підписували контракт. Він також розповів, що разом із ним на війну в Україну везли зеків з Іркутська, Саратова, Пермі та колоній інших міст.

ШІСТЬ СУДИМОСТЕЙ І ЗЕКІВСЬКІ “БАЙКИ”

Найбільш говірким був російський військовий Олег. Він має шість судимостей. Йому 50 років, сам із Усурійська. Схема потрапляння на фронт така сама. Але, за його словами, він не мав потрапити у штурмовий загін та брати безпосередню участь у бойових діях. Йому обіцяли, що буде займатись “тыловым обеспечением, окопы копать”.

“В “шторм 143-й” попали. Закинули нас. Команда была в бой не вступать, а разведывать группы противника. Только мы зашли, нас разбомбили. Я заблудился, дорогу не знал и зашёл в лесополку, вижу украинские флаги. В первый блиндаж сел. Ночь просидел. Проходили украинцы, на мове говорили. На утро зашли саперы, и я вышел. У меня один автомат был, больше не было ничего. По телевизору показывают, что избивают (полонених, – авт.), были разговоры, что украинцы избивают, мучают в плену. Меня встретили добрые люди. Я в ужасе, что приехал воевать… То, что я залез сюда, – это моя ошибка дикая просто. Мне прямо стыдно перед украинцами”, – розповідав він, увійшовши в образ ще однієї “жертви обману”.

Потім він дістав з кишень уламок, який нібито влучив йому в районі серця, але застряг у куртці.

“Нас просто кидают на убой, под артиллерию, миномёты… По телевизору показывают, что бомбят только военные объекты, а здесь говорят, что роддома, школы бомбят. Я тут видел хорошие деревни и школы разбомленные”, – додав.

Додому повертатися він не хоче. Так само каже, що краще буде “по возможности, приносить пользу на Украине”. Він називав українських військових левами, які борються за свою державу, у той час як Росія обіцяла йому гроші, а натомість заблокувала банківську картку. Тож за півтора місяця війни він не отримав і рубля. Свій “виступ” завершив словами “Слава Україні”.

Решта полонених – так само зеки, в одного з них – вісім судимостей. Усі вони запевняли, що в полон здалися без бою. А на війні опинились, бо грошей хотіли заробити та “очистить репутацию от судимостей”, пояснивши, що в Росії вийшов закон, за яким при підписанні контракту всі судимості “погашаються”.

ВЗЯТИ В ПОЛОН ПОПРИ ГНІВ

Боєць 127-ої бригади ТрО на позивний “Брат”, який командував боєм, під час якого були взяті полонені, запевнив, що росіяни добряче тоді відстрілювалися.

- Вони були підготовлені, вони відбивались, у них був старший. Це не просто купка випадкових людей. Вони тримали позиції, аби не віддати їх нам, – каже боєць.

Він додав, що попри ризики та відчуття гніву по відношенню до ворога розуміє: треба їх брати живими, аби потім можна було обміняти на наших полонених бійців.

Командир, який у тому бою отримав осколкові поранення обличчя та руки, додає, що росіяни почали стріляти після того, як їм запропонували здатися в полон.

- Якщо по тобі стріляють, то треба стріляти у відповідь. Інакше будеш вбитий, – каже “Джеміні”.

А щодо того, були ці росіяни підготовлені до штурмових дій чи лише окопи рили, зауважив:

- Аби спостережний пункт зайняти, то лопатою недостатньо махати, а вони зайняли нашу СПшку. Тож не такі вже й прості.

Ольга Звонарьова, Запоріжжя
Фото автора