Прифронтова Антонівка: «Для нас вибухи – як цвіркуни»

Прифронтова Антонівка: «Для нас вибухи – як цвіркуни»

Репортаж
Укрінформ
Майже рік селище обстрілюють щодня. Але є люди, які залишаються тут попри загрозу

Селище міського типу Антонівка знаходиться на березі Дніпра за 7 км від Херсона. До війни тут жило понад 13 тисяч мешканців. Зараз залишилося близько 5 тисяч, серед яких 200 – діти. Наймолодшому антонівцю всього два тижні. Після деокупації Херсона селище перебуває під постійними обстрілами: через ріку розташовані ворожі позиції. В Антонівці пошкоджена більша частина житлового фонду. Найбільш постраждали будинки, розташовані на першій лінії від Дніпра. Тут немає світла вже майже 10 місяців, а воду подають за графіком. Попри це в найнебезпечнішій частині селища залишаються понад 1000 людей. Вони відмовляються від евакуації і не покидають своїх осель.

Кореспонденти Укрінформу побували в найбільш зруйнованій частині Антонівки та дізналися про життя людей, які з вікон своїх будинків бачать тимчасово «ворожий» берег Дніпра.

СМАКОЛИКИ ДЛЯ ПУХНАСТИХ

До селища ми прибули разом із волонтерами, які привезли корм для вуличних тварин. На в’їзді в Антонівку вже чуємо звуки вибухів – працює ворожа арта. Наш водій жене по бездоріжжю майже на сотці – важливо якнайшвидше проїхати повз Антонівський міст, адже ця ділянка видна з правого берега, як на долоні. За словами волонтерів, автівки тут постійно потрапляють під обстріл.

Діставшись місцевого Пункту Незламності, видихаємо та починаємо діставати з машини смаколики для пухнастих мешканців селища.

- Дуже багато покинутих тварин, які просто бігають по вулицях. Волонтери привозять корм і ми їх підгодовуємо. В нас нещодавно тут прильот був у провулку. В хату попало – то зрозуміло, але ще й дворового собаку зачепило уламками. Не могли знайти, хто відвезе тварину до ветклініки. Зрештою це зробила я. Собаку паралізувало, його рятували 10 днів. Тварини ні в чому не винні, але вони дуже страждають, – розказує керівниця Пункту Незламності Тетяна Ярошенко.

Пункт Незламності облаштували у відділенні медпункту. Сюди по гуманітарку та гарячу їжу приходять мешканці 653-х будинків. Також тут ведуть прийом дві медичні сестри, які видають людям ліки.

У селищі майже немає зв’язку, людям доводиться «ловити» сигнал мережі мобільного оператора.

РОБОТА ПІД ОБСТРІЛАМИ

- Ми обслуговуємо 653 будинки, це приблизно 1200 людей. Серед них є 75 маломобільних осіб, та приблизно 25 – діти. Нас обстрілюють щодня по кілька разів. Гатять з артилерії та всього, що дістає взагалі. Постійно літають ворожі дрони. От вчора видавали їжу з дев’ятої ранку. Росіяни побачили велике скупчення людей та почали стріляти. Влучили у школу, дитячий майданчик, стадіон. Було близько 9 прильотів загалом, нам прийшлося зачинятися, бо продовжувати роботу було небезпечно. Люди залишилися без гарячого обіду, – розказує Тетяна.

Питаємо жінку, як вона наважується працювати в таких умовах та чому не переїде до більш спокійного місця. Жінка відповідає те, що зазвичай кажуть українці, які мов корінням проросли в рідну землю.

- Так, нам страшно. Дуже страшно. Ніколи не знаєш, що чекає на тебе за мить. Але це наша земля і ми нікуди не хочемо їхати. Ми на рідній землі будемо залишатися доти, доки зможемо. Ходимо щонеділі до церкви. Молимося, – говорить Тетяна.

Під час нашої розмови знов стає гучно – селище обстрілюють уже втретє за день. За словами Тетяни, їхній Пункт та й його працівники вже неодноразово потрапляли під обстріл.

- Навпроти нашого приміщення – колишнє відділення пошти. Ми використовували його як склад. Там зберігалася гуманітарка. Восьмого травня цього року туди прилетіло. Пробило дах, зайнялася пожежа – і вся допомога згоріла, – згадує жінка.

МОБІЛЬНЕ УКРИТТЯ ВСТАНОВИТИ НЕМАЄ МОЖЛИВОСТІ

Сховища у Пункті Незламності немає, тому під час ворожих атак працівники рятуються, керуючись правилом двох стін.

- Ішла мова, щоб встановити нам тут мобільне бомбосховище, але сам процес його транспортування дуже небезпечний. Адже для цього потрібен великий кран, який одразу обстріляють, – пояснює Тетяна.

Серед працівників Пункту Незламності важкі поранення під час обстрілу 8 травня 2023 року отримала діловод Ірина, також уламками зачепило старосту Антонівки Сергія Іващенка.

- Це було 8 травня. Ми отримали партію гуманітарної допомоги від Іспанії та роздавали її людям. Почався обстріл. Був приліт у наш склад через дорогу. Ми людей відправили по домівках та вирішили закриватися. На той момент у Пункті були я, Тетяна, діловод Ірина та ще один дідусь, який погано ходив. Ми закрили приміщення, всадовили дідуся в машину – і тут стався приліт. Якби дідусь трошки шустріше ходив би, може, й встигли б поїхати. Снаряд розірвався поруч із нашою автівкою. Мене зачепило уламками, але поранення було не важким. А от діловоду дісталося. Уламки потрапили у голову, в живіт. На щастя, Ірина вижила, але й досі проходить реабілітацію, – згадує Сергій Іващенко.

В ЗРУЙНОВАНОМУ СЕЛИЩІ ВСЯ НАДІЯ – НА КОМУНАЛЬНИКІВ ТА ВОЛОНТЕРІВ

За словами старости, в селищі продовжують жити близько 5 тисяч мешканців, серед яких 200 – діти.

- У нас є родина, в якій два тижні тому народилася дитина. І вони залишаються в Антонівці. Ми пояснюємо всім людям, а особливо сім’ям з дітьми, що тут залишатися небезпечно. Але ж примусової евакуації у нас немає, тож продовжуємо проводити психологічну роботу з населенням, – розказує Іващенко.

Сергій Іващенко також розказав нам, що в селищі пошкоджено 50% житлового фонду, а якщо враховувати вибиті вікна – то ця цифра значно збільшується. Жителям постраждалих будинків сільрада надає будівельні матеріали для нагального ремонту: це плівка, ОСБ листи та дошки з шифером для перекривання дахів. Враховуючи те, що здебільшого в селищі залишилися пенсіонери, то ремонтні роботи їм допомагають виконувати комунальники та волонтери.

В селищі зруйновано адмінбудівлю сільради, там вибиті вікна, частково зруйновані перекриття та підірвано дах. Під час обстрілу 13 вересня 2023 року значних руйнувань зазнала гімназія №21, більш відома як «Зелена школа». У будівлі гімназії пошкоджені фасад, дах, вікна, обладнання. Зелену школу було відкрито у 2016 році.

Особливістю цієї школи є те, що її побудували за європейськими принципами енергозбереження, що вдалося здійснити за фінансової підтримки уряду Фінляндії та коштів місцевого бюджету. 

З боку фінів на будівництво спеціальної модульної конструкції, яка являє собою каркас школи, було виділено 2,4 млн євро.

Голова сільради Антонівки зазначив, що школа також постраждала й внаслідок затоплення після підриву ГЕС.

- Там усе просіло. Стіни потріскалися, все обладнання знищене. Скоріше за все, школа потребуватиме капітальної відбудови, – каже Сергій Іващенко.

БЕЗ ВОДИ ТА СВІТЛА, А ПРОДУКТІВ ТА ОДЯГУ ВДОСТАЛЬ

Щодо водопостачання та світла, то частина Антонівки, яка знаходиться за мостом, «відрізана» від благ цивілізації.

- Там немає світла вже 10 місяців. Бригади електриків відмовляються їхати та ремонтувати лінії електропередач й інше обладнання. Газова служба своє ремонтує, а енергетики – ні. Аргументують вони це небезпекою через обстріли. Електропостачання в нас закінчується у районі Молодіжного пляжу. Без світла знаходиться близько 2000 домоволодінь, з них люди залишилися у 1200. Без електрики на свердловині не працює помпа. Живимо її від генераторів та подаємо воду в будинки за графіком. Частина Антонівки, де світло є, має воду цілодобово, – пояснює староста.

Питаємо чоловіка, які ще служби працюють в Антонівці.

- Працюють комунальники з Парків Херсона – вони прибирають сміття, косять траву. Також газова служба працює. Лагодить свої комунікації й водоканал. Звісно, працює поліція. Працюють «швидка» та ДСНС. Під час обстрілів пожежники не виїжджають на виклик, знов таки, через небезпеку. Тому ми намагаємося роздавати вогнегасники безпосередньо людям, бо пожежі виникають часто, – підкреслює Сергій Іващенко.

Сергій Іващенко наголошує, що попри складнощі, селище розпочало підготовку до зими.

- Продуктів та одягу у нас вдосталь. Дуже багато цього завезли після повені. Зі всього світу привозили. Нагальна проблема – це електропостачання. Також наразі потрібні дрова, брикети та вугілля. Нам обіцяють надати, але поки нічого нема. Сподіваюся, про нас не забудуть. Буржуйки потрібні, щоб підстрахуватися, раптом влучать по газовій трубі й люди залишаться без газу. Минулого року ми видали близько 300 буржуйок та понад 100 кубів дров. Також видали 300 генераторів. Але є люди, які отримали пристрої та поїхали з селища – така людська сутність. Живемо, чекаємо на Перемогу, – розказує Сергій Іващенко.

ВИРІШИЛА СПОЧАТКУ ПОМИТИ ПОСУД, ТО Й ВРЯТУВАЛАСЯ

Під час нашого перебування в Антонівці ворожим снарядом розтрощило подвір’я подружжя Олексія та Людмили. Влучання відбулося в сарай, де зберігалася техніка. Уламки пробили бензобак генератора, тож пристрій більше не працює. Також від вибуху загинули майже усі кури, яких розводила родина.

За словами Олексія, їхній будинок вже втретє страждає від обстрілів.

- Добре, що вікна не поставили ще з минулого разу. Бо зараз би точно усе повилітало. А так у минулі рази й дах добре зачепило. А зараз, дивіться – циркулярка, генератор – все розбило. А це ж не наш особистий, нам його потім здавати треба, – розказує господар.

Тим часом пані Людмила плаче над мертвою птицею. Коли відбулося влучання, господиня поралася у кухні.

- Це називається – Бог відвів. Я в цей час зазвичай займаюся городом, прямо тут перед сараєм. А сьогодні вирішила спочатку помити посуд. І тут як гахне, усе в диму. У мене шок, сльози. Я боюся навіть дітям казати. Вони вже давно кричать на нас, щоб ми звідси виїжджали. А у нас мама тут, 85 років. Лежить з переломом стегна. Як поїхати? Ми її не покинемо, – плаче Людмила.

Увесь час нашої розмови супроводжується звуками обстрілів.

- Невже в них така багата країна, що вони витрачають дорогі снаряди на наші сараї? Коли тут була окупація, весь час по телевізору крутили соціальну рекламу із закликами переказати гроші на лікування якихось дітей у Росії. По нас пуляють мільйонами, а на дітей – просять. Не стріляйте по нам – то й вистачить вашим дітям, – говорить жінка.

Після відвідування будинку Олексія та Людмили повернулися до нашої автівки, яку залишили біля Пункту Незламності. Питаємо, чи погодиться хтось із працівників проїхатися з нами селом та показати руйнування. Охочих немає, адже автівки часто обстрілюють.

- Зараз дуже неспокійно, вулиці пусті, ніхто не ходить. Але я зараз подзвоню нашому волонтеру Сергію, він відчайдух ще той, може він погодиться, – каже Тетяна.

Вже за десять хвилин до нас під’їхав молодий чоловік на велосипеді. Сергій охоче погодився побути «екскурсоводом», але за умови, що їхатиме на велосипеді, а ми в автівці, слідом за ним. Чоловік жартує, що зараз ми знаходимося у «тихому райончику», сам же він мешкає біля самого Антонівського мосту – там уже «недружелюбно».

- Я не з боягузів, але всю минулу зиму жив у підвалі, бо гатили неймовірно. Зимою в підвалі класно: затопиш собі буржуйку – та й «бомба». А влітку там сирість – не посидиш. Взагалі у нас тут усе літає. Дрони, «урагани». Війна. Антонівка була найкрутішим районом. А зараз його зробили таким, що за нього бояться навіть розмовляти, – каже чоловік.

До війни Сергій працював будівельником, зараз волонтерить. Він опікується маломобільними особами та доставляє їм продукти й засоби першої необхідності, допомагає з ремонтом тощо.

БУДЕ ВОЛЯ БОЖА – ЖИТИМУ, ВЕЛИТЬ ВМИРАТИ – ПОМРУ

Сергій привів нас до своєї «підопічної» Ніни Василівни. Жінка дуже рада гостям, намагається хутко причепуритися та поправляє зачіску. Каже, хоче, щоб її онуки у Польщі прочитали нашу статтю та побачили бабусю гарною.

- Мої ластівки, ви їздите та не боїтеся. Адже так потрібно про війну розказувати, – звертається до нас Ніна Василівна.

Діти та онуки пані Ніни виїхали до Польщі. Як вона сама каже, «завдяки моїм сльозам».

- Вони виїхали під час окупації в останній день, коли ще пропускали. Хотіли мене з собою забрати, памперси купили. Але я навідріз відмовилася. Я буду тут, усе. Буде воля Божа – житиму, велить вмирати – помру. Син приходив до мене, плакав цілий місяць. А тепер я рада, що вони виїхали. Синові 60 років. Волонтери теж гукають: у Миколаїв, у Хмельницький. Я відповідаю – нікуди! Я буду вдома! – розказує жінка.

За словами пані Ніни, ніхто з сусідів та знайомих в Антонівці не підтримував росіян під час так званих «виборів» у вересні минулого року.

- Тут ніхто за них під час «референдуму» не голосував! До мене прийшли раз з автоматами. «Бабушка, за кого проголосуєте?», – питали. Я кажу, як за кого? Приїхали б американці з автоматами – проголосувала б за американців, приїхали б озброєні китайці – за китайців, а ви з автоматами приїхали – я проголосую за Україну! Бо інакше мене предки на тому світі не приймуть, – наголошує Ніна Василівна.

Звертаємо увагу на забиті фанерою вікна бабусі. Це – наслідки прильотів. Коли востаннє «рвануло», пенсіонерка відпочивала в сусідній кімнаті та її не зачепило.

- Коли вибухи, я ніде не ховаюся, сиджу в хаті. Ну, залізу я у підвал, а вилізти вже не зможу. Коли вікна повилітали, я була через стінку в спальні. Я вірю в Бога та тричі на день читаю молитви. Прошу його захистити усіх наших солдат, які борються за нас в Україні. Діточки бідні, будьте живі! – жінка плаче при згадці про українських захисників.

За словами Ніни Василівни, аварійні служби в селищі працюють оперативно. Одразу після прильоту до неї приїхали газовики та поліція – зафіксувати збитки.

- Місцева влада в нас дуже порядна і відповідальна. І староста наш, Сергій Сергійович. І волонтери всі. Дали мені ось палиці, з ними можу пересуватися. В мене газ розбитий, то мені вже два балони дали для плитки. Кажуть, і дрова дадуть. Того року видавали потрошку. Ми тут добре забезпечені, гуманітаркою засипають, – додає Ніна Василівна.

Мимоволі пригинаємося від звуку вибуху, який, за враженнями, пролунав чи не на подвір’ї. Ніна Василівна ж навіть не поворухнулася.

- Це ви, діти, боїтеся. Ми вже нічого не боїмося тут. Ми вже по звуку розрізняємо, де б’ють наші, де вороги. Ми звикли. Для нас вибухи – як цвіркуни, – жартує пенсіонерка.

Загалом Антонівка стала схожою на вимерле селище: чорні від пожеж будинки, руїни ще вчора заможних осель, обірвані електропроводи, голодні покинуті тварини з обгорілими мордами та нестерпна тиша навколо, яку проривають вибухи-цвіркуни.

Проте люди не втрачають надії на краще.

- Нам понад усе потрібна Перемога, – чуємо чи не від кожного, з ким довелося поспілкуватися тут.

Ганна Бодрова, Одеса
Фото
Ніни Ляшонок

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-