Таємна війна луганського історика
Про нинішню війну нам ще не все відомо – навіть про той її період, який почався майже десять років тому. Так, кілька книжок про яскраві епізоди надруковано, але ж битва йшла не тільки в Донецькому аеропорту чи в Іловайському котлі. Боротьба тривала й на територіях, які загарбали проросійські сили. Ось, наприклад, історія про науковця Володимира Семистягу – людину, яка зсередини бачила, що відбувалося на Луганщині в 2014-му.
ТИХ, ХТО КРИЧАВ «ЗА РОСІЮ!», БУЛО 3%
Свого часу старшого викладача Луганського національного університету ім. Т.Шевченка Володимира Семистягу широко відомим зробили його «неканонічні» розвідки на тему «Молодої гвардії» – антинацистського підпілля, довкола якого складали героїчні міфи в СРСР. Точніше, не самі розвідки, а реакція на них з боку комуністів, а також луганських «комсомольців» на чолі з горезвісним Олександром Єфремовим, які перетворили цей міф на успішний комерційний проєкт. Можете собі уявити професійно поставлений вереск досвідчених червоних пропагандистів. Утім, часи вже встигли змінитися: їхні нападки тільки зміцнили авторитет дослідника.
І от історія вчергове продемонструвала, що не позбавлена почуття іронії: дослідникові краснодонського підпілля навесні 2014-го самому довелось очолити підпілля на всій Луганщині. У значній своїй масі молодіжне і, як за часів Другої світової, – антинацистське. Якщо бути більш точним, тут він більше наслідував свого колегу, професора того ж вишу Максима Бернацького, очільника обласного підпільного осередку ОУН (революційної) у 1942–1943 роках. Утім, це окрема велика історія.
Про Семистягу ЗМІ в Україні заговорили, коли він 23 червня 2014 року потрапив «на підвал» (у буквальному сенсі – у підвал однієї з катівень окупаційного режиму), а чотири дні після того хтось пустив чутку про його смерть від серцевого нападу. Він вижив і зумів за 55 днів вибратися на волю. Та тут головне – як і чому він туди потрапив.
- За що мене посадили? На відміну від інших структур, ми не сиділи склавши руки, – розповідає історик.
«Ми» – це передусім Луганське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта», головою якого був і є науковець. І першим актом опору російській навалі стало соціологічне дослідження, яке Семистяга і його соратники провели на Луганщині в той час, коли «русская весна» вже розтікалася смердючим болотом по області.
- Ми провели його на території всієї області, крім Мілового і Стаханова, куди не вдалося потрапили. Зокрема, я проїхав Щастя, Новоайдар, Старобільськ, Сватово – аж до Троїцького. Свою роботу ми зробили й мали чітку картину: фактично дві третини мешканців Луганської області були категорично проти російського втручання. А тих, хто кричали «За Росію», було не більше трьох відсотків.
Ще один вибрик Кліо. Про ватажка ЛНРівської банди «Призрак» Олексія Мозгового в нас чули, мабуть, більше, ніж про керівників українського підпілля. Так от, і він, і Семистяга, хоч і в різний час, навчалися в Нижньодуванській середній школі Сватівського району.
- Мозговий у Пітері закінчив культурно-просвітницьке училище. Коли ми в Сватовому проводили просвітянські заходи, він на них співав українські пісні, – згадує історик.
ЛУГАНЦІ-ШЕВЧЕНКІВЦІ
Як відомо, Мозгового з його «привидами» саме в Сватовому завернули назад місцеві українці. Потім щойно створений батальйон «Айдар» погнав сепаратистів зі Старобільська, Новоайдара, Щастя – аж до Луганська. До речі, той наступ, хоч і непрямо, урятував Семистягу й ще кількох в’язнів із буцегарні, яку загарбники облаштували в колишньому дитячому садку. Але про це трохи згодом.
Результати соцопитування стали тим моральним підґрунтям, спираючись на яке можна було починати боротьбу.
- Ми створили свою підпільну організацію в Луганській області. До складу організації входив колишній народний депутат, ексголова обласної державної адміністрації Геннадій Фоменко. Філарет відзначив його медаллю «За жертовність і любов до України», медаллю «Просвіти», і цим він дуже гордився. Крім нього, у нас був ще один народний депутат, правда, не України, а ще СРСР, який нас активно підтримував, – Микола Козирєв. Він помер 21 лютого минулого року. Встигли до повномасштабного вторгнення вивезти його прах і поховати на батьківщині, у Білорусі.
Керівником групи став Володимир Семистяга; була утворена оперативна трійка. Поширювали листівки у трьох із чотирьох міських районів Луганська. У Центральному районі Луганська на кількох паралельних вулицях, від Шевченка до автовокзалу й акумуляторного заводу, просвітяни розміщували листівки: «Луганськ – це Україна!», «Луганщина – це Україна!». Були й більш змістовні – про те, що і як відбувається. Вивішували українські прапори на балконах багатоповерхівок.
Зривати ці листівки були мобілізовані всі комунальні служби.
- Ми вивозили продовольство, майже на мільйон – є довідка – для військової частини, яка стояла в Марківському районі. У першій машині був я, Кушніренко Валентина Василівна – член правління обласного об’єднання, відома радіожурналістка, яка сьогодні мешкає у Львівській області, – і син відомого українського поета Василя Голобородька Євген. Женя долучав молодь; їздили ми кілька разів. А спільно з просвітянами Старобільського району, на той час окупованого, ми зібрали гроші й купили автомобіль. Хоч і був у вжитку, але дав можливість військовослужбовцям бронетанкового батальйону роз’їжджати в цивільному, проводити розвідку й таке інше.
Коли Луганськ ще не захопили, представників проукраїнських організацій зібрали в обладміністрації. Керівник «Просвіти» попередив, що над областю баражують три «ІЛи» з російським десантом. Керівництво було шоковане й заявило, що цього бути не може. Та з’ясувалося, що це правда. Попередження отримали від офіцерів стеження в Донецьку.
- У тій групі, яку ми створили і яка потім перетворилась на підпільну, переважно працювали студенти й випускники університету ім. Тараса Шевченка. Ми її назвали «Луганці-Шевченківці». У її складі були організовані групи: економічна, пропагандистська, бойова. Ця остання – ми її ще називали розвідувально-диверсійною – складалася з десяти осіб, випускників ще машинобудівного інституту, який сьогодні називають Східноукраїнський національний університет. Їм вдалося обстріляти приміщення вже захопленої держадміністрації, підірвати розтяжку, знищити кулеметно-гарматне гніздо на території пивзаводу, яке прикривало міст через Луганку на Кам’яний Брід (один із районів Луганська, – ред.). Для цього піднімались на «чортовому колесі» у парку Першого травня. Передавали продукти бійцям 80-ї бригади, які перебували на території Луганського аеропорту.
«ЗЛАМАЛИ» БАЗУ ДАНИХ МОСКОВСЬКОЇ ПОЛІЦІЇ
Хтось може піддати сумніву таку розповідь рафінованого інтелігента. Але що в тому неймовірного? Листівки? Вивезення продовольства? Навіть обстріли окремих об’єктів у тих умовах не були чимсь надприродним: діставали зброю без складнощів. У розгромленому Управлінні СБУ (і не тільки там) зберігалися сотні, як не тисячі, автоматів, кулеметів, гранатометів і подібного. І не факт, що під час захоплення будівлі тягли їх звідти лише «ідейні прихильники русского мира». Серед наших теж вистачало відчайдухів.
Що стосується продовольства для військових, то кореспондентові Укрінформу самому випало їздити до Луганського аеропорту із цілим караваном автівок з гуманітарною допомогою. Правда, очолювала той караван інша людина. Так, між іншим: на дорозі вже стояв блокпост з озброєними сєпарами. Але їх було набагато менше, ніж наших, та й у місті ще далеко не все було зрозумілим. Тож після недовгих «перемовин» караван пропустили.
Ще одна обставина сприяла партизанам: у Луганську наприкінці квітня – початку травня в лавах бандитів панував суцільний бардак. Той же Мозговий ледь не опинився «на підвалі» в УСБУ, оскільки закусився з головним заколотником Валерієм Болотовим. Довелося йому з «однодумцями» тікати звідти, прихопивши зброю, а потім переховуватись у сусідньому Станично-Луганському районі. Ще одна група «казачків» так «передислокувалася» в Лутугинський район. Як відгомін тих подій, уже в наступному році почали лунати вибухи: ліквідували і Мозгового, і Пашу Дрьомова, і ще низку «атаманов», прізвищ яких не хочеться й згадувати. А з іншого боку, принаймні якась частина лідерів загарбників не втрачала надії якось домовитися з Києвом. Тож у такій суцільній колотнечі можна було оперувати відносно вільно.
Слід сказати, Володимир Федорович геть не приписує собі всіх досягнень підпільників, особливо – диверсійно-розвідувальної групи.
- Групою цією керував Саша Пантелєєв, на превеликий жаль, уже покійний. Він теж був заарештований. Вночі його схопили, а вже за годину він зумів утекти. Потім хлопці розпиляли йому кайданки…
Автор цих рядків ще наприкінці 1980-х працював із Олександром Вікторовичем на машинобудівному заводі. Талановитий інженер, згодом бізнесмен. Один з організаторів луганського осередку Народного Руху України.
- Ми зламали електронний код, зайшли в базу даних Московського міського управління поліції і звідти черпали цікаву інформацію, яку передавали відповідним службам. До цього був підключений і мій син Арсен, активний учасник революції в Києві. Ми зафіксували прослуховування переговорів наших військ, які йшли на Луганськ. У Києві в це ніхто не вірив, але інформацію про це протягом доби передали військовому керівництву. Воно було вражене, як ми це зробили. А колаборанти, які сиділи в Щасті, наприклад, «стукали»: «От пішов один танк… От машина пішла…» Усе це ми викрили, і в цьому брав активну участь Арсен.
…Коротко кажучи, незважаючи на все вищевикладене, керівника «Луганців-Шевченківців» просто не могли не посадити.
ОБМІНУ НЕ ПІДЛЯГАВ
Про те, що довелося пережити 65-річному чоловікові в камері, він сам детально розповів у просвітянському виданні. Тут – коротко.
- Сепаратисти заарештували мене 23 червня 2014 року. Два місяці пробув у їхніх підвалах. Перші три тижні – у камері смертників, потім – у загальній камері. Перебування в камері смертників супроводжувалось допитами й катуваннями. Зі мною поруч сидів боєць батальйону «Айдар», до речі, уродженець Луганщини. Під час штурму Луганська був контужений, потрапив у полон. Щодо нього погодились на обмін, тільки кинджалом пробили стегно; я обміну не підлягав.
Допити – із застосуванням різних шокерів, імітації розстрілів: кілька разів з автоматами, потім із пістолетів. День і ніч над очима електрична лампа – можна було осліпнути. Згодом примусили працювати на кухні. Куховарки були місцеві. Одна з них – бабуся студентки, яка добре знала в’язня і зверталася на ім’я та по батькові.
- Сепаратисти були шоковані: що це за крутий в’язень, до якого звертаються так шанобливо.
Потім їх перевели в камеру, де до того тримали дівчат, – звідти чули жіночі крики. Камера була в крові. Що сталося з дівчатами – невідомо, але в батареї знайшли спортивну куртку, а в ній – документи на авто: бойовики «віджимали» машини. Бранки були не луганські, 18–21 років. Про них казали, що вони бандерівки й оунівки.
- Перебування в загальній камері почалося з того, що накинулись на нас, вимагаючи розказати, де ми ховаємо боєприпаси й зброю. Були різні провокації, а деяких хлопців катували так, що вони були, як хамелеони: учора – чорні, сьогодні – сині, потім – жовті...
Як же керівникові підпілля вдалося звільнитись? Допоміг наступ «айдарівців», а також батальйону «Київська Русь». «Айдар» форсував Сіверський Донець, зайшов до Луганська з півночі й просунувся до межі двох адміністративних районів міста, звідки до будівлі УСБУ залишалося кількасот метрів. Колаборанти поспіхом залишили захоплені об’єкти й почали відступ на південну околицю міста.
- Залишилися живі я і ще один хлопчик на прізвище Твердохліб, з яким ми поралися на кухні. У мене були ключі від деяких приміщень. Я вже казав: серед куховарок була бабуся однієї моєї студентки. Жінок розвезли по домівках, ще й продуктів їм дали. Залишили десь із півтора десятка озброєних бандитів, бо, крім нас, були ще заарештовані хлопці з Краснодонського району. Один із них – осетин, член молодіжної збірної СРСР з боротьби. Збирав зброю в районі Суходольська… Твердохліба, який, як і я, був родом зі Сватівського району, захопили з «копійкою». Машина стара, але була на ходу. Я йому кажу: «Негайно перевдягайся!» – «А що таке?» – «Є можливість вискочити!».
«Охорона», яку залишило начальство, традиційно для таких випадків сіла пиячити й на зовнішні подразники майже не реагувала. Це дало змогу Семистязі не тільки втекти, а ще й розшукати свої документи, навіть просвітянські.
«ГОСТИННІСТЬ» УКРАЇНСЬКОЇ МІЛІЦІЇ
До своїх, каже Володимир Федорович, добрався доволі прозаїчно: на одній із маршруток, які все ще їздили між окупованим Луганськом і три місяці як звільненим Старобільськом (був і такий період на початку окупації). Бойовики на блокпостах по дорозі якось не запідозрили немолодого вже чолов’ягу в шортах і майці. Власне, у тих умовах, напевно, повз них проїжджали й не такі персонажі.
- Виїхали ми за Луганськ. Міст через Донець був частково підірваний, але автівки й мікроавтобуси ще ходили. На першому нашому посту сильно не придивлялись, а вже на другому провели ретельну перевірку. Подивились документи – і тут я розплакався: зрозумів, що я на своїй території. На мене дивились, як на ненормального. Але найбільш цікаве трапилося в Щасті.
У Щасті всіх брутально викинули з бусика, нічого не роз’яснюючи. Прихопили паспорти: «Он туди йдіть!» – провели у приміщення, де була наша доблесна міліція.
- Я віз планшет сина, розбитий, і розбитий телефон. Більше в мене нічого не було. І ось вони вриваються в кімнату, де йшов огляд: «Він спеціально розбив планшет і телефон!» Я подивився і відкритим текстом: «Багато ж у вас придурків». – «А ти хто?!» – «Ну, у вас же мій паспорт, подивіться». Дивляться: «Семистяга. Ти що, той?!» Закінчилося тим, що почали розпитувати: «Що там? Що там?» У них ніякої інформації не було. Виходжу я на вулицю, стоїть БТР, на БТРі – військові. І тут вискакує наш блогер (той, що повідомив про «смерть» Володимира Федоровича, – ред.) і відразу намагається взяти інтерв’ю: «Розкажіть те, те й те». Я: «Відчепись від мене, дай прийти до тями». Потім він перший викинув у інтернет, що я живий, і воно далі пішло в ефір. А на БТРі сидів Микола Греков (до того, як місто окупували сепаратисти, був мером Олександрівська Луганської міськради, – ред.), у камуфляжі. Упізнав мене, притримали автобус, посадили мене, довезли до Старобільська…
Далі – переїзд до Полтави, де на ексбранця чекали син і теща. По дорозі були зустрічі з соратниками й офіцерами однієї спецслужби. Траплялись неприємні «двобої» з «рідними» чиновниками. Але в підсумку все владналося.
- Я приїхав до Києва; тут одразу провів пресконференцію – і далі вже пішло інше життя. З 2014-го до 2017-го їздили в прифронтову зону, гроші збирали, видавали газети.
Майже звичні в минулому «просвітянські» будні...
Михайло Бублик
Фото автора й ті, які надав В. Семистяга
