Закон бумеранга неодмінно спрацює

Не дочекавшись бажаного ефекту від марно втрачених зусиль та часу на різноманітні шантажі й провокації, від яких упродовж тривалого часу потерпає не лише Україна, а й світ, Кремль вирішив йти ва-банк та піднімати ставки. Таким стало путінське рішення про визнання самопроголошених «республік» «ДНР» та «ЛНР», що є фактичною відмовою від будь-якого можливого подальшого діалогу, який, щоправда, і до цього був більше схожим на дивний монолог агресивно та неадекватно налаштованої особи, а подекуди – групи осіб. Путін обрав конфронтацію і подальшу руйнацію міжнародної системи правопорядку, тому варто розглядати його визнання маріонеткових «республік» відкритою загрозою для всього демократичному світу.

Перед тим, як підписати свій «доленосний» указ, очільник країни-агресора зібрав Радбез РФ, щоб усе ж було як треба: й умовні та заздалегідь сплановані й записані звернення ватажків сепаратистських угруповань «ДНР»/»ЛНР», згодом – обговорення «статусу» квазіформувань на найвищому рівні з залученням високопосадовців, з їхніми злякано-в’ялими заявами-коментарями та незмінно «одностайним» рішенням. А як же інакше – все має бути по плану і щоб народ бачив.

Щоправда, судячи з відео самих «заходів», послідовність дій була не такою, як показали тому ж народу. Так, засідання Радбезу РФ транслювалося не в реальному часі, а з фактичним запізненням у кілька годин, що видало відео, за яким ніби пряма трансляція Радбезу РФ почалася о 17:06, а ось годинник Шойгу чомусь зафіксував час 13:45. Та й час підписання так званого «указу» про визнання «ДНР» та «ЛНР» трохи теж збився – на годиннику Путіна можна було побачити 12:15, а не вечірній час, як подали це російські пропагандисти. Тут щось точно пішло не так – чи то годинники в Кремлі почали масово виходити з ладу, чи брехати треба менше. Бо, як сказав би визнаний російський режисер Станіславський, – не вірю! Воно й справді так: Путіну вірити – себе не поважати.

Та й самі «укази» можна було хоч трохи підкорегувати, бо щось вигляд вони мають, як під копірку з попередніх злочинних указів щодо окупації Південної Осетії. Але в Кремлі, очевидно, впевненні, що і так зійде, тим паче, що розраховане це дійство в першу чергу на внутрішнього споживача, якого вже давно підсадили на брехливі маніпуляційно-провокаційні заяви російської пропаганди і який, на жаль, уже давно звик вірити цій брехні.

Але не так самі «укази», як тривала «прелюдія» до їхнього підписання були основним пунктом учорашнього театралізованого російського дійства. Перед цим Путін виступив із посланням до росіян, яке закінчив офіційним визнанням «суверенітету» маріонеткових «республік». Майже годинна путінська «лекція», де він всілякими способами аргументував необхідність збройної агресії проти України, завершилась очікуваним визнанням так званих республік, які сам же Кремль і створив у 2014 році, розв’язавши війну проти України на Донбасі.

Щоправда, «лектор» Путін, за традицією, використовував усім відомі заготовки про те, що Захід наступає і погрожує, а в Україні, яку треба рятувати, і таким рятівником може стати лише Москва, – на думку того ж «лектора», нібито процвітають «нацизм» і «корупція» й ще чимало подібник страшилок. Повторив кремлівський очільник мантру про «дружбу», роль і місце російської імперії і, як наступниці, – РФ у становленні нашої держави. Водночас цинічно і неадекватно правитель Росії поставив під сумнів існування української держави й українського народу, а робить він це вже неодноразово і цілеспрямовано, особливо впродовж останніх восьми років російської агресії. Тому «роль і місце» РФ на геополітичній мапі світ бачить, а Україна відчуває на собі вже не перший рік. А промова Путіна стосувалася більшою мірою не стільки визнання «ЛНР» і «ДНР», як впертого невизнання прогресивного руху України.

Уже 8 років Україна де-факто знаходиться у стані війни з Росією. Тепер же, «указом» Путіна про визнання незалежності «Л/ДНР» і офіційне введення на цю територію військ РФ – визнання акту збройної агресії Росії проти України сталося де-юре. Очевидно, що це є грубим порушення норм міжнародного права, яке буде мати для РФ у недалекому майбутньому катастрофічні наслідки. А світ ще раз побачив, що Україна має агресивного і неадекватного сусіда. Тож, Путін фактично перекреслив усі дипломатичні зусилля для подолання кризи і взявся до подальшого шантажу: дипломатичного, політичного і відкрито військового. Очевидним є й те, що проблема українсько-російських відносини давно вже не розглядається у форматі взаємин лише наших країн. Впливаючи на геополітичну кон’юнктуру суміжних держав, передусім європейських, вона давно набула чіткого регіонального виміру.

Російська політика гібридної експансії в Європі має системний і скоординований характер і використовує весь доступний інструментарій гібридного впливу, серед якого головним фактором стали пропаганда та просування «руського міра» який не піддається загальноприйнятій логіці, бо це якийсь дикий світ зі своїми канонами, логікою та дискурсом, що ґрунтується та базується на великій брехні, дезінформації та просуванні власних імперських замашок Путіна. І в цім увесь світ мав змогу ще раз переконатися учора під час годинного спічу російського лідера.

Путін мріє про реінкарнацію Росії як імперської супердержави у кордонах далекого 1914 року. Пріоритетом для внутрішньої й зовнішньої політики Москви є зовсім не "братерська" співдружність народів, а російський реваншизм і великоімперський шовінізм. Анексія Криму, утворення так званих «ДНР» і «ЛНР» стали продуктами кремлівської пропаганди, а до їх реалізації Росія готувалася щонайменше 10 років і доволі ґрунтовно. Принаймні ще з 2004-2005 років відстежується пожвавлена увага російських ЗМІ, періодичних видань РПЦ і УПЦ Московського патріархату до України, зокрема, мусуються думки про утворення якоїсь «Новоросії» і навіть «Донецької народної республіки», обговорюються теми, з одного боку, про можливу громадянську війну в Україні, а з другого – про війну між Росією та Україною.

Власне іще з 2013 року РФ почала проводити масштабні військові навчання, у декілька разів більші, аніж відповідні навчання Північноатлантичного Альянсу, які не в останню чергу були спрямовані Росією на те, щоб поставити під сумнів зобов’язання у рамках 5 статті Вашингтонського договору. Такою тактикою і загалом політичною лінією РФ намагається повернути втрачені після краху СРСР позиції у Європі як одного із головних архітекторів регіональної системи безпеки, вважаючи себе незаконно маргіналізованим гравцем, на якого США і країни ЄС не звертають особливої уваги під час формування відповідної системи безпеки у Євроатлантичному регіоні.

Визнання РФ «Л/ДНР» є порушенням суверенітету та територіальної цілісності України, одностороннім виходом РФ з мінських домовленостей та ігнорування рішень у рамках Нормандії: такою є позиція України та світу. Москва впродовж тривалого часу наполегливо переконувала весь світ, що «Мінськ» мають виконувати виключно Україна та «ЛНР» і «ДНР», намагаючись посадити Київ за один стіл переговорів із «представниками» ОРДЛО. І коли такі «вмовляння» під дулом автомата не пройшли, то Кремль змінив свої плани.

Сплановані провокації, показова безглузда евакуація мешканців територій, підконтрольних самопроголошеним «ДНР» та «ЛНР», подальші заяви, підписання «указів» – усе це частина заздалегідь спланованого кремлівського плану. Україна неодноразово наголошувала, що не має жодних атакувальних намірів і не причетна до обстрілів, про які заявляє російська сторона, а залишається прихильником виключно дипломатичних форматів врегулювання і чітко розуміє, що Донбас – це наша територія, де в більшості живуть наші громадяни. Водночас українська сторона добре розуміє наміри Росії та її прагнення спровокувати Україну. «Враховуємо усі ризики і не піддаємося на провокації, залишаємося відданими політико-дипломатичному врегулюванню російсько-українського збройного конфлікту», – йдеться у заяві українського МЗС.

Натомість маріонеткові кремлівські режими на тимчасово окупованих українських територіях уже заявлять, що їхні межі проходять не по лінії розмежування, а по адміністративних кордонах Донецької та Луганської областей. Очевидно, таким чином Путін створив черговий привід та інструмент тиску на Україну замість Мінських домовленостей. Та, на думку експертів, ситуація, яка була в 2014 році в Криму чи у Слов’янську, не можлива, бо зараз зовсім інший час і інший світ. Західні держави та міжнародні організації миттєво відреагували й засудили цей крок як зневагу до міжнародного права та посягання на суверенітет і територіальну цілісність України і вкотре продемонстрували, що світ з нами.

Фактичним визнанням маріонеток Кремля на окупованому Донбасі Москва легалізувала свою багаторічну агресію та окупацію українського Донбасу. Тому «іх там нєт» тепер не пройде. Водночас своїми злочинними рішеннями Путін та його поплічники фактично загнали себе у глухий кут ізоляції, від’єднали себе від цивілізованого світу, а відтак мають відчути себе справжніми «ізгоями» у міжнародному співтоваристві. І не варто забувати про закон бумеранга, адже його теж ніхто не відміняв. Рано чи пізно він спрацює – і зло неодмінно саме себе знищить.

Тарас Попович

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства