Семенів Ріг. Козацький край, а не “дике поле”

Неподалік Миколаєва на лівому березі Бузького лиману є чудове місце з мальовничою природою. Якщо стати обличчям до води, то на протилежному боці добре видно руїни стародавньої Ольвії. З високого берега проглядається майже весь лиман аж до виходу в Чорне море, на півдні видніються обриси Кінбурнської коси, на півночі - околиці Миколаєва, хоча відстань до них сягає десятків кілометрів.

Це мис Семенів Ріг. Його назва походить з часів великого литовського князя Вітовта. Перші писемні згадки про нього датуються 1634 роком у книзі «Збір пам’яток про давню Польщу» відомого французького інженера Ґійома де Боплана. Колись тут були козацькі поселення, а нині це територія сучасного села Лупаревого Вітовського району, яке входить в одну з найуспішніших ОТГ області.

Протягом кількох сторіч це місце і його назва були незаслужено забуті. Але зовсім недавно про неї знову заговорили - краєзнавці взялися відродити славетну історію цього місця.

Наша «Точка на карті» теж не залишилася осторонь цього процесу. І ось я у Лупаревому.

ОЛЬВІЙСЬКА СПАДЩИНА Й КОЗАЦЬКІ ТРАДИЦІЇ

Село хоч і вважається приміським, але дорога до нього забирає більш як дві години, бо доводиться добиратися з пересадкою, переповненими маршрутками. Маршрут пролягає кількома селами, крім того, в тутешніх місцях багато дачників, отож транспорт люди беруть ледь не штурмом.

Моїм гідом по Семеновому Рогу люб’язно погодився стати місцевий краєзнавець Сергій Володимирович Глушко – художник, гончар, викладач, член Національної спілки майстрів народного мистецтва України, відомий митець і цікава неординарна особистість.

«У нас дуже мальовничий край, сповнений таємниць. Археологи стверджують, що перші сліди цивілізації в цій місцині відносяться ще до епохи бронзи: це приблизно дві тисячі років до нашої ери. Та потім вони зникають – люди не селились тут приблизно півтори тисячі років. А далі знов з’являються поселення, та ще й які: на протилежному березі лиману у VI сторіччі до н. е. була заснована стародавня Ольвія. Це античне місто-держава, яка володіла землями навкруги. Як відомо, поселення стародавніх греків навкруги головного міста мали назву хори. І одне з таких було саме тут, на Семеновому Розі. Адже це не просто місце з гарною природою. Воно також зручне з точки зору землеробства і мореплавства. Не дарма ж багато хто з сучасного Лупарева тісно пов’язаний або з морем, або з рибальством», - розповідає Сергій Глушко.

Та час невпинний. Ольвія розквітла, а потім загинула під ударами кочових народів. А степами північного Причорномор'я прокотилися хвилі гунів, готів, аварів. Пізніше тутешні землі стали південними рубежами земель Київської Русі. Ці береги бачили славетні походи київських князів на Візантію і подорожі купців шляхом «з варягів у греки». А далі монголо-татарська навала.

На початку XV сторіччя литовський князь Вітовт звільняє ці території від Золотої Орди. В ті часи українські землі не тільки входили до Великого князівства Литовського (ВКЛ), але й були його найбільшою частиною. ВКЛ мало високий рівень децентралізації врядування. На місцях землі управлялася князями і шляхтою різних національностей.

У середині XV сторіччя Київським князем став Семен Олелькович з династії Ольгердовичів. Його володіння простягалися з півночі від міста Мозиря (нині Білорусь) і аж до Чорного моря на півдні.

За інформацією голови громадської організації «Вітовське товариство», відомого миколаївського краєзнавця Віктора Мніха, вигідне географічне положення князівства дозволяло Олельковичу контролювати значну частину дніпровського торгового шляху, який поєднував північно-східні слов'янські землі з Кримом та країнами Сходу. І саме тоді, у середині XV сторіччя, на думку Мніха, на мисі при злитті Дніпровського і Бузького лиманів почали нести службу вартові київського князя, а сам мис отримав назву Семенового Рогу.

«Тут був не лише військовий гарнізон, а й поселення, бо «семенові люди» не раз згадуються в татарських документах кінця XV - початку XVI сторіччя. А на думку видатного українського історика Ярослава Дашкевича, Семенів Ріг взагалі був одним із перших центрів формування козацтва. Навіть ранішим за Запорозьку Січ», - стверджує автор низки відомих краєзнавчих видань про Миколаївщину Октябрина Ковальова.

Таким чином, Семенів Ріг пов’язується з першими козацькими поселеннями на території Миколаївської області. Сергій Глушко зазначає, що ця назва закріпилася в багатьох історичних джерелах. «Про Семенів Ріг у своїй книзі згадує французький інженер Ґійом де Боплан, який майже два десятиріччя прожив в Україні. Він також позначений на його карті. Є про нього й інші письмові згадки», - розповідає краєзнавець.

Важливою для цього краю датою історики вважають 1709 рік. З того моменту біля Семенового Рогу козаки жили постійно. Тому в цьому році Лупареве офіційно відзначає 310 річчя свого існування. Ця дата пов’язана з ім’ям Івана Мазепи, який у ті часи недалеко від цієї місцини переправлявся через Буг. Вважається, що частина його людей залишилася тут жити.

У ХVIII сторіччі на Семеновому Розі розміщувалась козацька залога (гарнізон), яка налічувала 500 і більше осіб. Слухаючи розповідь, постійно себе подумки запитувала: куди поділась назва Семенів Ріг?

«З дитинства цей мис ми знали під назвою Федчинкова коса. А про Семенів Ріг я вперше почув випадково. Ми тоді ще хлопчаками гралися на березі, до нас підійшов військовий, який тримав у руках стару мапу. Він розпитував нас про околиці, узбережжя, балки навкруги села. Саме тоді я і почув назву Семенів Ріг», - пригадує мій співрозмовник.

Значна частина миколаївських краєзнавців вважає, що назва Семенів Ріг зникла з карт не просто так. На думку Октябрини Ковальової, за часів розквіту Російської імперії почалась цілеспрямована політика замовчування фактів, які не відповідали імперському трактуванню історії. Зокрема, тому міфу, згідно з яким цивілізація (вперше після часів Ольвії) принесена на землі північного Причорномор'я саме на багнетах російських військ, а до того тут, мовляв, було «дике поле». Саме тому перейменовувалися населенні пункти, з карт щезали відповідні назви, хоча на старих російських мапах вони частково таки збереглися (наприклад, на карті полковника Томілова 1774 року).

Не секрет, що така політика як тодішньої Російської імперії, так і сучасної РФ дала свої результати. Про це свідчить хоча б наявність певного кола прихильників «русского міра» на півдні України, зокрема й на Миколаївщині. Та генетичну пам'ять українців знищити неможливо.

«У тому, що в нашій місцині існували козацькі поселення, сумніву немає. Скажімо, ще у 1974 році на території Лупаревого була козацька криниця, правда, на той час вона вже не працювала. У сусідніх Лиманах ще навіть кілька років тому стояв старовинний млин. А ще старі козацькі поховання. Мій батько розповідав, що на нашому цвинтарі у середині минулого століття було кілька козацьких хрестів. На одному з них навіть зберігся напис, який свідчив, що там похований козак Яків Сутула, який народився 1742 року і прожив 86 років. На жаль, більша частина цих хрестів знищена», - каже Глушко.

Він також вважає, що ці хрести мали б отримати статус історичних пам’яток або хоча б бути огородженими та взятими на облік. А ще він мріє встановити пам'ятну стелу, адже досі там стоїть геодезичний знак ще радянських часів. Та і саму назву Семенів Ріг можна б була зафіксувати на офіційних картах.

Але якщо зміна назв на мапах – питання, яке вирішується й у Києві, то установка пам’ятного знака – суто місцева компетенція. Було б бажання та добра воля. Люди мають знати свою минувшину, історію предків.

НА ЗМІНУ РИБАЛЬСТВУ - ГОНЧАРСЬКА АРТІЛЬ

Сьогодні у Лупаревому проживає понад 1200 людей. Воно входить до складу Галицинівської ОТГ – однієї з найуспішніших на Миколаївщині. Тут є школа, дитячий садочок, магазини, клуб, амбулаторія, відділення зв’язку і навіть банківський термінал для розрахунків. А ось інтернет працює з перебоями, і дороги тут, як і в багатьох інших селах, напіврозбиті.

«Створена наша ОТГ відносно не давно, всього два роки тому, але ми вже відчули позитивні наслідки цього об’єднання. Насамперед, з’явилося вуличне освітлення, ми цьому дуже зраділи, бо його не було, мабуть, кілька десятиріч. Відремонтовано дитячий садочок, поліпшилося фінансування школи. Придбали шкільні меблі, а для клубу - обладнання і костюми. Адже у нас працюють два вокальні ансамблі для дорослих і кілька гуртків для дітей. Але чи не головний позитив у тому, що зараз запроваджується система професійної перепідготовки для дорослих. Зокрема, мешканці громади отримають змогу навчатися водити автомобіль, причому, за значно менші кошти, ніж в автошколах: 50% платить людина, а ще 50% доплачує бюджет громади», - розповідає завідувачка Лупаревського сільського клубу Наталія Пояркова. Це молода, але вже досить впливова, завдяки своїй активній життєвій позиції, в селі людина. Адже клуб - один із культурних осередків села, і саме Наталя докладає чимало сил і енергії у його розвиток.

За словами Пояркової, місцева програма професійного перенавчання передбачає і кілька інших напрямків. Зокрема, здобуття швацького фаху та навичок гончарства.

«Це реальний шанс дати людям не рибу, а вудку. В нашій школі вже виділено приміщення, де буде проводитися перепідготовка. І якщо дійсно буде закуплено відповідне обладнання, то в перспективі це може стати гончарською артіллю. У своїй діяльності ця артіль повинна орієнтуватися на ручні вироби. Не має бути ніякої штамповки. Тоді ми матимемо кілька переваг. Зокрема, можна швидко реагувати на потреби ринку. До того ж, застосування промислових технологій вигідне тільки при великих обсягах виробництва. Стосовно асортименту, то я вважаю, що насамперед треба мати за зразок традиційні українські вироби: глечики, макітерки, мисочки і таке інше. Але є і ще один напрям – кераміка в античному стилі. Тут важливо не просто копіювати вироби античних майстрів з Афін або Салонік, а притримуватися саме ольвійського стилю. Адже в Ольвії кераміка була добре розвинута і мала певні канони», - розповідає Сергій Глушко.

Саме він — як людина небайдужа не лише до минулого, а й до майбутнього свого села - готовий узятися до цієї роботи. Адже він досконало володіє рідкісною на теперішній час професією гончара. До речі, на питання, що ж спонукало Сергія Володимировича зайнятися гончарством, відповідає, що саме вплив неповторної місцевої природи та сусідство з Ольвією, де свого часу процвітало це ремесло, надихнуло його взятися за його освоєння. «Гончарство – це моя мрія з дитинства, як тільки гончарний виріб бачив – «серце падало». А подивитися було на що - хлопчаками знаходили на березі черепки, переважно ольвійських амфор, серед них були просто витвори мистецтва. Підтримувала мене у цьому захопленні і дружина. Саме вона подарувала мені першу книгу про гончарство. А далі пішло-поїхало. Спочатку було багато невдач, але я вперто йшов до мети. Коли у нас створився комунгосп, я пішов працювати туди саме в цьому напрямку. У 1991 році став членом спілки майстрів народного мистецтва України. Згодом узяв учнів і почав їм передавати ази цієї неповторної професії. Потім викладав в університеті ім. Сухомлинського у Миколаєві. Але у місто їздити далекувато, ви самі бачили, які у нас дороги і маршрутки забиті. Тому зараз перейшов на роботу до нашого клубу, де навчаю дітей гончарства і малювання. І готуюсь до викладання гончарства за вже згадуваною програмою професійної перепідготовки», - розповідає майстер.

Чому для місцевих такою важливою є ця програма, можна зрозуміти. Адже одним вона дасть можливість працевлаштуватись, а іншим - відкрити власну справу. Для багатьох це нагальне питання, бо знайти роботу у Лупаревому, як і в більшості сіл Миколаївщини, проблематично. Сьогодні тут працює кілька фермерських господарств, і хоч вони досить успішні, але на постійну роботу багато працівників не потребують. Є і рибальське підприємство. Слід зазначити, що традиційно у цьому селі було розвинуте промислове рибальство. Встиг попрацювати в цій сфері і мій співрозмовник. «Я сам з родини рибалок. Мій дід, повернувшись із Другої світової війни, де служив на крейсерах Чорноморського флоту, також пішов рибалити. Працював у рибколгоспі і мій дядько. Я теж там працював, маю навички управління судном», - каже Глушко.

Та з часом риби в Дніпро-Бузькому лимані значно поменшало. Далося взнаки забруднення води промисловими відходами, замулення. Фахівці стверджують, що це почалося ще у 80-х роках минулого сторіччя, а зараз екологічні проблеми стали ще більш виразними. Як наслідок, сьогодні промисловим рибальством у Лупаревому мало хто займається.

ЗАРУЧНИКИ ЦИВІЛІЗАЦІЇ

Отож частина мешканців села змушена щодня долати нелегку дорогу на роботу до міста. Чимало місцевих працює на Миколаївському глиноземному заводі (МГЗ), який розташований на межі Вітовського району.

Але наявність МГЗ неподалік села має і негативний вплив, насамперед, на навколишнє середовище. Місцеві називають його основним джерелом забруднення води і повітря. Не секрет, що шламосховища глиноземного заводу, розташовані неподалік, час від часу засипають рожевим пилом усе навкруги. І хоч керівництво заводу завжди відхрещується від цієї проблеми, мовляв, пил цей не шкідливий, але селяни впевнені, що він також є джерелом забруднення води.

«Зараз водопостачання у Лупаревому здійснюється за допомогою підземних свердловин. Але якість цієї води викликає багато питань. Дивіться самі, ось ємність у якій деякий час відстоювалась вода з нашої свердловини (показує чан, на стінках якого товстий вапняний наліт – авт.). Бачите шар відкладень товщиною в сантиметр-півтора? Зверніть увагу, його товщина вимірюється сантиметрами», - бідкається Сергій Володимирович. Він, як і його односельці, пов’язує це саме з сусідством МГЗ. Адже впевнений, що нічого подібного до появи тут цього підприємства не було.

Є в Лупаревому ще одне проблемне питання – несанкціоновані звалища побутових відходів. Боляче дивитися, як розкішний місцевий пейзаж псують купи непотребу. Перше, що спадає на думку, - тут винні самі мешканці села. Але насправді все складніше. Тут доречне зауваження, що село стало своєрідним заручником мальовничих краєвидів і близькості лиману. Адже саме тому навкруги розрослися дачні масиви, власники яких не дуже турбуються про тутешні красоти.

Свого часу землі біля Лупаревого активно роздавали під будівництво дач. І мешканці міста залюбки брали ці ділянки, бо місця тут справді чудові. З часом частина дачників, залишивши дітям-онукам квартири в місті, почали проживати тут цілорічно. У багатьох знайшлися кошти і на газифікацію літніх будиночків. А ось із організацією цивілізованого вивозу сміття чомусь не склалося.

«Звичайно, на цих звалищах є частина сміття, що належить мешканцям Лупаревого, але повірте, таких одиниці. У нас налагоджена централізована система вивозу відходів, яка діє достатньо ефективно. Левова частка цих звалищ - “заслуга” саме господарів дач. Як бачите, садових товариств тут багато, і тому знайти безпосередніх власників цього неподобства важко», - бідкається Глушко.

Прикро, що місце з такою багатою історією і краєвидами потопає у смітті. І це при тому, що в нього є все, щоби стати одним із туристичних об’єктів. Адже, тут чудова природа, у цього старовинного козацького села - славетне минуле, і хочеться вірити, непогане майбутнє.

Алла Мірошниченко, Миколаїв

Фото автора