100 років НСК “Олімпійський”: від радянського “пафосу” до європейського комфорту

Спортивний відділ Укрінформу вирішив дати слово імениннику, адже сьогодні як ніколи день НСК “Олімпійський”. До вашої уваги небанальна історія головної спортивної арени України так би мовити з перших вуст.

Пролог

“Доброго здоров’я, шановні читачі, поціновувачі спорту і здорового способу життя(тільки якщо це не стосується 15-хвилинної перерви між таймами матчу “Динамо” Київ). Не варто дивуватися, що з вами говорить величезна арена місткістю 70 тисяч осіб(70050, якщо бути точним), адже технології рухаються вперед, а разом з ними - я. Але давайте про все поступово. Мені сьогодні поспішати нікуди, тому вмощуйтеся слухати байки 100-річного дідуся, як він молодим «гуляв» центром Києва.

Народження: футбольне поле виросло поступово, мов зуби у немовляти

Народився я на світ 12 серпня 1923 року. Як зараз пам’ятаю церемонію відкриття, червону зірку(комуністи такі комуністи) прямо по центру арени, імперський гімн - все за канонами сторічної давнини. Перше змагання, яке я прийняв у себе - це Олімпіада Київщини. Одразу згадую інженера Пільвінського на трибунах, задоволений собою молодий чоловік. Саме він розробив мій проєкт. 

На початках я ще не був цією величною спорудою, яку ви бачите, гуляючи Великою Васильківською - все відбувалося поступово. У 1924 році мені розбудували(Алілуя!) футбольне поле 120х70 метрів на хвилиночку. Навколо газону облаштували бігові доріжки, які по сьогодні стають приводом для суперечок на тему “Доцільність доріжок на футбольних стадіонах”. Одразу зазначу, що будували мене першочергово під Олімпіаду, та й взагалі я тоді права голосу не мав…

Ось так я і простояв аж до 1935 року. Партії конче потрібно було підняти мене на вищий рівень. На правду, їм це вдалося, адже мені побудували трибуну для глядачів, павільйон з роздягальнями, суддівськими кімнатами і лікарняними кабінетами. Батьком змін на той час став архітектор Михайло Гречина. Не встиг я звикнути до нових форм, як у мої двері “постукала” Друга світова війна. Спочатку мене захопили німці, потім - червоноармійці. Зізнаюся, чи то я їх зачарував, чи мали вони трошки клепки в голові, але ракети мене оминули. Звісно, уламки від боєприпасів залишили “синці” на фасаді, але я встояв перед німцями і знову опинився у руках червоноармійців у 1945 році. 

Бурхлива зрілість: дружба з Лобановським, тріумф Блохіна й Олімпіада 

Після Другої світової війни я почав зростати у всіх можливих значеннях цього слова: місткість збільшувалася, рівень змагань невпинно підвищувався. У 1949 році мене розширили до 47 тисяч місць, у 1967 - до 100 тисяч. Тоді я став найбільшим у Європі. Звісно, “Динамо”, для якого я був домом, варто було тримати мою марку. І вони тримали. Поки по полю бігали Мунтян, Блохін, Онищенко, Фоменко… в тренерській зоні буквально під однією парасолькою сиділи Олег Базилевич і Валерій Лобановський. Мабуть, лише я знаю, хто з цього тандему був головним у “Динамо”... Хіба це важливо, якщо подивитися на результати “біло-синіх”.

Тоді, у 1975 році, кияни здобули Кубок кубків, обігравши “Ференцварош”. А кульмінацією сезону стала перемога над мюнхенською “Баварією”, завдяки дублю без сумнівів легендарного Олега Блохіна. Той матч, до речі, дивилися рекордні 102 тисячі глядачів. Тоді Блохіну не було рівних, з чим, власне, погодилася редакція France Football, нагородивши Олега Золотим м’ячем. Саме на моєму полі він презентував найкращу індивідуальну нагороду перед вболівальниками.

За 5 років я приймав матчі олімпійського футболу. Не просто груповий етап, а чвертьфінал. Загалом підсумовуючи зауважу, що прийняв я тоді 6 групових ігор і одну - рівня плей-офф. У чвертьфіналі я став полем для “розбірок” НДР(Німецька демократична республіка) й Іраку… Перемогу здобули перші(4:0). Щоб вам ще про Ігри розповісти? У Києві тоді навіть поштову картку зробили, присвячену футболу на “Республіканському стадіоні”(так, в СРСР любили паплюжити моє ім’я).

Знову про футбол. На щастя, звитяга в Кубку кубків не була єдиною і вже через 11 років “Динамо” знову подарувало мені трофей. Тоді бровку мого поля випалювали Блохін і Бєланов, феєрили Заваров, Рац і Яремчук. Пам’ятаєте, як “Динамо” розібралося з чеською “Дуклою” у півфіналі Кубка кубків. Я дивився на це з першого, найпершого ряду. 

Народження легенди: перші кроки Шевченка

Одразу зафіксуємо, що СРСР розпався(приємно згадувати) у 1991 році. Україна робила лише перші кроки після відновлення незалежності. Змінювався і я. У 1996 році мені дали почесне ім’я, під яким ви мене й знаєте - національний спортивний комплекс “Олімпійський”. Все інше - історія, про яку я вам з радістю розповім. Я бачив дебютні матчі молодого Шевченка за “Динамо”, його легендарний хет-трик у ворота “Барселони”, результативні удари в матчі з “Реалом” і як завжди непохитну на це реакцію Валерія Васильовича Лобановського. 

Не можу не згадати і матч проти “Баварії”. На мою думку, в тому поєдинку українці повинні були виграти. Але сталося, як сталося: “Динамо” зупинилося за крок до фіналу Кубка чемпіонів. З тих пір матчів настільки високого гатунку за участю українських команд я не приймав(скупа сльоза скотилася центральною трибуною…). Сподіваюся, що це питання часу. Стомилися від футболу? Гайда розповім про навколофутбольне життя арени.

Відлуння перебудови: “Патент”

У 1992 році біля мене почав функціонувати ринок “Патент”. Ця барахолка(вибачте за надмірну прямоту) випила чимало моєї крові, але ж із пісні слів не викинеш. Гангстерські дев’яності залишили відбиток у моїй історії. Ринок “Патент” - це творіння підприємливого офіціанта Семена Юфи. Саме він домігся від тодішнього мера Києва Івана Салія рішення про відкриття речового ринку прямо біля мене. Звісно, ринок цей не зміг функціонувати без кас обов’язкового страхування торговців. Це породило притаманний девʼяностим рекет. Тримав ринок такий собі Віктор Авдишев разом з Гарі Малік-заде Джибою. Особи ці були доволі популярними, навіть вкрай відомими у кримінальних колах столиці. Після загибелі останнього ринок одноосібно очолив Авдишев. 

Що тільки не відбувалося на “Патенті”: розбірки кримінальних груп ставали частиною звичної програми ринку. Тільки уявіть собі, на такі “стрілки”(вибачте за “культурний” жаргон) збиралися до 250 людей. Ще більше все закрутилося з появою особи з прізвиськом “Пуля”. Він не лише допомагав Авдишеву, а й тримав київський рекет під своїм контролем. Немов вчора було, пам’ятаю, як “Пуля” не впорався з керуванням. Як наслідок, облава і затримання 117 осіб з кримінального кола. А скільки ж галасу було.

“Патент” - це жах, про який я хотів би забути, але не можу не згадати. За час свого існування він перетворив мене у речову барахолку. Сукні, куртки “Танкер”, малинові піджаки, клітчаті сумки з одягом… Людям аж занадто резонувало різнобарв’я вибору після “сірої” доби СРСР. На щастя, це творіння проіснувало 2 роки і зникло, залишивши по собі куртки “Танкер”, сховані глибоко в шафах запасливих киян.

Європейський курс НСК “Олімпійський”

З початком нового тисячоліття я почав змінюватися кардинально. Україна отримала право приймати у себе чемпіонат Європи-2012. А де ж грати фінал, якщо не на НСК “Олімпійський”? У 2008 році розпочалася моя чергова реконструкція: цього разу готувалися винятково до футбольного Євро. Власне, зі старої споруди зробили сучасний стадіон з усіма умовами для проведення матчів найвищого рівня. Нарешті я став собою. Дубль Шевченка у ворота Швеції у стартовому поєдинку Євро я запам’ятаю назавжди. Непоганим видався і фінал, в якому Іспанія декласувала Італію (4:0).

За 6 років я приймав фінал Ліги чемпіонів. Тоді між собою зустрілися “Реал” і “Ліверпуль” (3:1). Пам’ятаю, як зі сльозами на очах моє поле покидав лідер “мерсисайдців” Мохамед Салах. А пам’ятаєте який гол “бісіклетою” забив Гарет Бейл? Тоді, у 2018 році, погляди всіх у світі були спрямовані саме на мене. І я на це заслужив.

“Стадіон так стадіон”

Не спортом єдиним. У випадку зі мною так точно. Можливо, хтось забув, а я нагадаю, що саме я(даруйте вже за тавтологію) приймав дебати між кандидатами у президенти України Петром Порошенком і Володимиром Зеленським. Людей зібралося тоді, неначе на матч “Динамо” часів Лобановського. 

Репліки кандидатів вам нагадувати не буду, але просто занотую для себе: саме я приймав доленосну подію в житті України. А ще я передбачив відсоток голосів за Володимира Зеленського. Досвід все ж знадобився. 

Я ще багато всього пам’ятаю: і часи коронавірусної пандемії, і вихід збірної України на Євро-2020, Мессі, Роналду, Чеферіна, Кравчука, Кучму, Ющенка, Порошенка і Зеленського. Назавжди в моїй пам’яті закарбувався день, коли нас, дорогий уболівальнику, розлучили. Ти пішов добровольцем в ЗСУ, тероборону, поринув у волонтерство, захищаючи Україну від російської навали… Я натомість молюся за кожного, хто прямо з моєї трибуни пішов на майдан, на фронт, хто зараз перебуває у полоні…

Епілог

Я пережив радянську і німецьку окупації, другу світову війну і обов’язково переживу Росію, доживу до нашої перемоги. Ми разом доживемо, святкуючи мої 100+ років. Ми ще зустрінемося на матчах збірної України, “Динамо”, “Шахтаря” і не тільки. Щобільше, ти обов’язково познайомиш мене зі своїми дітьми, онуками. 

Твій НСК “Оліміпійський”. 

P.S. Дякую Віталію Ткачуку, що зібрав мої думки до купи.  

Укрінформ вітає НСК “Олімпійський” із Днем народження! Ми ще зберемося на трибунах цієї арени і підтримаємо нашу національну збірну. Після перемоги у війні.

Фото: Getty Images, архів