Іван Мазепа. Гетьман землі обітованої (частина ІІ)

(Закінчення. Початок читайте тут)

Постійно небрати пишуть про те, що Іван Мазепа зрадив Петра Великого. Буцімто за «Коломацькими статтями» (1687), які під час обрання гетьманом підписав Іван Мазепа, він зобов’язався «бути… у їхньої царської величності та їхніх державних спадкоємців у вічному підданстві вірно й постійно». Насправді укладали угоду між Гетьманатом та Московією, нав’язану очільникові Козацької держави, але геть не популярну в Україні. Попервах так і діялося: ну, ратифікували, то й виконуємо.

Подивімося на документ. У першому з 22 пунктів «Коломацьких статей» декларовано козацькі «права та вольності», «договорені ще за Богдана Хмельницького», хоч на ділі від них нічого не зоставалося. Наприклад, великодушно цар залишав старшині маєтності, тоді як усі права на ті давно було їм передано, а військово-політичний контроль над внутрішнім життям Гетьманщини юридично оформлено. Задля цього у великих містах вводили посади царських воєвод з їхніми військовими залогами (гарнізонами). Так відбувалася поступова окупація України як провінції Московії. Ось чому активно будували фортеці, своєрідні військові бази, які контролювали головні комунікації, а значить, фінансові потоки у вигляді податків, регулювали закони на місцях.

«Коломацькими статтями» подекуди обмежено або й зовсім ліквідовано зовнішньополітичну, військову, фінансову, економічну та соціальну самостійність України. Субординацію встановлено так: «Народ Малороссийский всякими меры и способы с Великороссийским соединять и неразорванное и в крепкое согласие приводить». Як? Через заохочення змішаних шлюбів українців та росіян. Україні було категорично заборонено вести міжнародні відносини, а листи й документи від сусідніх держав, не розпечатуючи, належало пересилати до Москви. Чому? Бо Козацька держава була частиною Московської держави, населеної рабами: «Никто б голосов таких не испущая, что Малороссийский край – Гетманського Регимента, а отзывались бы везде единогласно – их Царского Пресветлого Величества самодержавной державы».

Прив’язуючи на економічний ланцюг, народ Гетьманщини примушували під загрозою смертної кари зуживати іноземну нікчемну валюту – «чехи», які московський уряд карбував у Севську, здебільшого для розрахунку грошового забезпечення царських гарнізонів, золотого забезпечення ті монети не мали. Українцям, синам та онукам чумаків, не дозволяли товарообігу з Кримом: «Остерегать того накрепко, чтоб из малороссийских городов в Крым с торгами и со живностью не ездили и лошадей в Крым не продавали». Нарешті, українським купцям «под жестоким наказаньем» заборонили торгувати в Московській державі.

Внутрішньополітичне життя в Гетьманщині зводилося до виконання карально-репресивних функцій з боку козацької старшини, яку зобов’язували наглядати й виконувати численні московські заборони. Навіть за поверхового читання «Коломацькі статті» поглиблювали велику руїну України. Думаю, підписуючи їх, Іван Мазепа не мав на меті виконувати. Завдання полягало в іншому: щоб уникнути громадянської війни, належало відновити в Україні тверду гетьманську владу.

***

Сторони почали грати кожна за своїми правилами і власними фігурами. На думку російського (!!!) правника в галузі міжнародного права Бориса Нольде (1876–1948), на початку гетьманування І. Мазепи, номінально, Москва «вказувала», а Батурин тихо «бив чолом». Московія визнавала незалежність Гетьманату, а Україна «мала власні органи влади, свій бюджет і підкорялася своєму праву». Усе змінила Північна війна (1700–1721), яку за панування у Північній, Центральній та Східній Європі розв’язала Москва, а воювати мав Батурин. До речі, ніхто думки гетьмана та України про війну проти Швеції не запитував, і цього «Коломацькі статті» не передбачали, як і того, що попередні 13 років саме Іван Мазепа консультував молодого московського царя в політичних справах Старого світу.

Континентальна війна, яку проти Швеції розпочали союзники Данія, Норвегія, Саксонія та Московія, перекреслила світ, намальований у «Коломацьких статтях». Наприкінці 1700 р. Петро І надіслав у Батурин наказ відправити 18 тисяч козаків під Псков, щоб захищати від шведів, які на континенті громили ошелешену кацапню. Це з якого дива посилати?

Проте невдовзі, відповідно до міждержавної угоди, під Псков прибуло п’ять козацьких полків під орудою миргородського полковника Данила Апостола (1654–1734). У грудні 1701 р. – січні 1702 р. у битві під Ерастфером (нині – с. Ераствере, Естонія), на схід від Чудського озера, українці «покришили» загін на чолі зі шведським генералом-майором Вольмаром фон Шліппенбахом (Wolmar Anton von Schlippenbach; 1653–1721). Водночас наказний гетьман козачих полків Данило Апостол поінформував гетьмана Війська Запорозького, що москалі під очільництвом графа Бориса Шереметєва (1652–1719) забрали в них військові трофеї та спробували комизуватися над козаками.

До того ж особисте життя гетьмана Лівобережної України зруйнувалося. У 1702 р. померла Ганна Фридрикевич (у дівоцтві – Половець; 1642–1702). Із нею, колишньою вдовою білоцерківського полковника Самійла Фридрикевича (?–1665), Іван Мазепа прожив у шлюбі від 1668 р. Завдяки тому союзові за двадцять років колишній чернігівський підчаший став власником 19654 дворів в Україні та 4117 дворів на півдні Росії. У 1702 р. Іван Семенович став удівцем із двома дітьми покійної дружини. Єдине спільне дитя подружжя, дочка Варвара, померла немовлям.

***

Відносини Козацької держави з Річчю Посполитою завжди були непростими: першій хотілося, щоб вони жили як посестри, другу влаштовували виключно взаємини панянки та кріпачки. Не дивує, що в 1701 р. Іван Мазепа переконував:

– Від поляків добра не чекати. Договору вічного миру вони досі не потвердили і не вписали в конституцію, – кажуть, що склав його король, не Річ Посполита; багато Божих церков обернули на унію; минулого року головну соборну церкву у Львові забрали у православних і віддали уніатам. З поляками треба вестися обережно; хронікарі пишуть: як світ світом, так поляк русинові не буде братом, – і досі вони показують це цілком явно.

І вирішив діяти Іван Мазепа, адже Велика Північна війна й Гетьманщині давала змогу переглянути власні кордони. Чому в Данії, Норвегії, Саксонії та Московії є право претендувати на володіння Швеції та її союзників, а в Козацької держави катма? Чого захотілося гетьманові Лівобережної України? Приєднати Правобережну Україну, щоб стати «гетьманом обох боків Дніпра», як Петро Дорошенко.

– Через якусь чверть віку, що минула з дня смерті Богдана, «руїна» Правобережної України досягла апогею. Подільська, Брацлавська й більша частина Київського воєводства, ці перлини Польської Корони, перетворилися на пустелю, – писала історикиня Олександра Єфименко (1848–1918). – Розкішні ниви поросли бур’яном: ніде житла людського, ні ознаки стад, якими ще недавно так славилася Україна; здичавілі собаки вели здичавілу боротьбу за виживання з вовками.

Про Правобережну Україну, зважаючи на лист 1693 р. до Белзького воєводи, Іван Мазепа замислився давно. Восени 1702 р. він попросив дозволу в Петра І поставити в Білій Церкві свого полковника, однак відповіді не отримав. Свого часу гетьман Війська Запорозького Лівобережної України дочекався через два роки, коли сам московський цар звелів прийти на допомогу польському королеві Августу II Фрідріхові (August II Mocny; 1670–1733).

Тепер Іван Мазепа діяв і від свого імені, і виконуючи військово-політичне завдання державної ваги, воюючи зі шведами... Перший пішов тритисячний козацький загін на чолі з Данилом Апостолом. Під Варшавою українці демілітаризували загін шведів на 760 солдат, взяли в полон 300 вояків, вигнали з міста залогу генерал-лейтенанта Арвіда Горна (Arvid Bernhard Horn; 1664–1742) і повернули Речі Посполитій столицю. Московія перетворювала запорожців на карателів.

***

Влада пливла в руки Івана Мазепи. 15 червня 1704 р. поблизу с. Паволочі (тепер – Житомирський район Житомирської області) богуславський полковник, наказний гетьман Війська Запорозького на Правобережній Україні Самійло Самусь (1656–1713) передав очільникові Козацької держави на Лівобережній Україні клейноди: булаву, бунчук і королівський універсал на гетьманство, які видав йому в 1693 р. польський король Ян III Собеський (Jan III Sobieski; 1629–1696). Так формально та юридично з’явився повносправний очільник об’єднаного українського гетьманату. Обидва боки Дніпра подію щиро вітали, а Іван Мазепа, виконуючи царський указ, у серпні 1704-го повів 30 тисяч козаків, з-під Тернополя поспостерігав, як шведи взяли в облогу Львів, але 1705 р. захопив польське Замостя.

У 1705 р. переяславський полковник Іван Мирович (?–1796) та Данило Апостол повернулися в Україну, бо не бажали зносити свавілля ліфляндського дворянина, генерал-поручика Йоганна Паткуля (Johann Reinhold von Patkull;1660–1707). Ставленик царя бив «нездогадливих» палицями, відбирав коней на користь саксонських вершників і німецькою вчив запорозьких козаків пішого строю. Того разу в Україну пішки, через битви то із шведами, то з поляками, із 3 тисяч повернулося лише 100 козаків Д. Апостола. Втрати запорозьких полків у московських походах сягнули понад 70 відсотків, оскільки московські воєводи використовували українців як гарматне м’ясо.

Попри численні військові походи та тисячі порубаних прибічників, Іван Мазепа рухався до своєї мети. Він заарештував та відправив до Москви очільника антипольського козацько-селянського повстання фастівського (білоцерківського) полковника Семена Палія (1645–1710) і через рік відновив гетьманський адміністративно-територіальний лад у Київському воєводстві. Мрії здійснювалися ще за його життя.

***

Булава важча за коня, не кожен її втримає... Худорлявий, середнього зросту, із гладким високим чолом, тонкими вустами, темними, глибокими, ясними та жвавими очима, Іван Мазепа крізь десятиліття поневірянь проніс життєвий вогонь. «Найбагатший, найвпливовіший, найрозумніший і найхитріший правитель цього кута Європи», – так про нього відгукувалися сучасники. Симпатичний, стрункий – справжня зваба для жіноцтва! Із блідим обличчям він зустрічав чоловіцтво суворим поглядом. Одночасно Іван Мазепа вражав і дивував. Здавалося, ось руки в гетьмана тонкі, довгі, білі, наче в дівчини, тоді як статура кремезна, міцніша, аніж у німецького рейтара чи бувалого найманця з-поміж сердюків. А вершник який був вправний – не описати!

Навіть у свої 70 літ гетьман тримав фасон, на гордій голові носив буклі. З-поміж знаті та вельмож вирізняли Івана Степановича й довгі обвислі вуса, заведені чи то на варшавський, чи то на запорозький штиб. Він розмовляв розважливо, міркував неупереджено, мав ясний розум та залізну витримку. Ніколи Іван Мазепа не втрачав присутності духу, а зі скрути завжди знаходив вихід.

Стало б бальзамом на московитську натуру, якби він був жалюгідний боягуз чи смердючий тхір, щоб легше пояснити зраду «великого російського імператора», який забажав у непролазній азійській Росії по-європейськи підфарбувати облущений фасад. Що привело Івана Мазепу до армії Карла XII? Перехід гетьмана Війська Запорозького «обох боків Дніпра» на бік шведів вразив не лише Петра I та царське оточення, а й акредитованих в імперії іноземних дипломатів. Спробуємо пошукати мотиви.

У своє останнє десятиліття генерал-губернатор України І. С. Мазепа хоч і співпрацював із московським царем, та щоразу більше мав власне державницьке бачення Для нього не мало значення, чи то політичне життя, чи то культурні традиції, чи то народні звичаї, чи то національна самоідентифікація, – Іван Мазепа гнув власну, проукраїнську лінію.

***

Чим Іван Мазепа відрізнявся від Петра І?

Окрім чималих витрат на Військо Запорозьке, величезні кошти гетьман вклав у гуманітарну сферу: на навчальні заклади, ремонт, будівництво та оздоблення храмів, на допомогу християнським святиням за межами Гетьманщини.

Перепрошую за довгий перелік, але це неймовірно...

У матеріалах Бендерської комісії 1709 р. зазначено: на золочення купола однієї з церков Києво-Печерської лаври гетьман виділив 20 500 дукатів; на будівництво кам'яної стіни довкола Києво-Печерського монастиря (довжина – 1190 м, товщина – до 3 м, висота – 7 м) – 1 мільйон золотих; на великий дзвін та дзвіницю Печерського монастиря – 73 тисячі золотих; на золочення бані митрополичого собору в Києві – 5 тисяч дукатів; на потреби Києво-Могилянського колегіуму та братського монастиря – більш як 200 тисяч золотих; на спорудження вівтаря в Межигірському монастирі – 10 тисяч золотих; на відновлення кафедрального собору в Чернігові – 10 тисяч золотих; на завершення собору Троїцько-Іллінського монастиря у Чернігові – 10 тисяч золотих; на потреби храму Гробу Господнього в Єрусалимі передав «чашу з чистого золота, лямпу та срібний вівтар» – 30 тисяч золотих; на вівтар для церкви у Вільні (нині – Вільнюс, Литва) – 10 тисяч золотих тощо. Фахівці підрахували (Ольга Ковалевська), що на культуру та освіту за 21 рік гетьманства Іван Мазепа загалом витратив, за сучасними цінами, понад 1 мільярд гривень, а з урахуванням інфляції – 1,5 мільярда гривень.

Як Мазепа це бачив, як гетьман відчував, як головнокомандувач умів, так Іван Степанович і сприяв розвиткові православної віри та помісної церкви, рідної культури та народної мови. Через принциповий національно-культурний курс політичний діяч нового ґатунку бачив шлях до зміцнення Української держави. Щоправда, йому доводилося дослухатись до вимог із Петербургу, крокувати плутаним шляхом до омріяної влади і Правобережною Україною. Тимчасом Північна Пальмира нахабніла та принижувала, роздуваючи щоки величі. Зокрема, 1706 р. Петро I видав рескрипт, за яким у разі вторгнення Карла XII в Україну гетьман мав коритися наказам графа Олександра Меншикова (1673–1728), генерал-губернатора Санкт-Петербурга. Це як? Малоросію прирівнювали до району міста на Неві?

***

— Where there’s smoke, there’s fire. — Де дим, там і вогонь.

Упродовж 1706–1707 рр. Україною ширилися страшні поголоски: ось-ось цар змінить державний устрій Гетьманщини, перетворивши козацьке військо на регулярні полки на кшталт слобідських російських підрозділів, наших старшин від керівництва усуне, бо надішле українським містам та повітам російських воєвод чи губернаторів. На це граф Меншиков прозоро натякнув І. С. Мазепі 4 липня 1706 р., перебуваючи разом із Петром I у гетьманському палаці в Києві.

Немає диму без вогню, а звідки лунав журний подзвін? Відповідь я знайшов у статті «Геополітичний вибір І. Мазепи 1708 р.: особиста інтрига гетьмана чи вимушений крок задля порятунку Батьківщини» (2010) Павла Гай-Нижника:

– Під орудою московитів чи німців падав і моральний дух українців. Іноземні офіцери не знали козацької психології, ставилися до підлеглих зневажливо. Тоді пішли чутки про намір Петра І реорганізувати козаків, що стурбувало старшину. Подейкували навіть про бажання царя замінити гетьмана іноземним генералом або московським вельможею. Повернувшись в Україну, війська почали відкрито звинувачувати І. Мазепу в прихильності до москалів, «які хочуть нашої смерті», та в ігноруванні інтересів козаків. Знову загострилися протестні наміри Запорожжя. Ремствували в гетьманаті й селяни з міщанами, які зазнавали утисків з боку московських військ. «Звідусіль, – писав цареві Іван Мазепа, – я отримую скарги на свавілля московитських військ».

Чи не найвиразніше з українських гетьманів Іван Мазепа побачив: зв’язок України з Російською імперією завжди залишатиметься колоніальним зашморгом, тому шукав вихід та привід. Як тут не згадати одного з його улюблених афоризмів, який записав шведський дипломат Йосас Цедергельм (Josias Cederhielm; 1673–1729):

– Розсудливому властиво пристосовуватися до обставин.

Чаша виповнилася й чекала на краплю. Назавжди минули часи, коли «п’яний Петро бив по щоках Мазепу, як безчесну блудницю, тільки тому, що гетьман відмовлявся перетворити українські полки в драгунські» (Володимир Сергійчук).

***

Останню краплю додала міжнародна ситуація. Азійська Росія програвала Велику Північну війну, на фронти якої метрополія безглуздо кидала будь-які резерви з колоній, зосібна й з України. Викачування коштів та людських ресурсів посилювали з року в рік. На власний розсуд імперія розпоряджалася збройними силами та економічними ресурсами гетьманату. Паплюжити власну, а тим паче національну гідність, нехай і Петрові I, Мазепа дозволити більше не міг.

35-річний фаворит царя сідав на голову. Перебуваючи в царській резиденції в Жовкві (нині – Львівський район Львівської області), 20 квітня 1707 р. морський капітан, князь О. Меншиков наказав одному з козацьких полків виступити в похід і гетьмана не поставив до відома, що обурило Івана Мазепу.

Чи міг після такого головнокомандувач довіряти улюбленцеві царя? Вочевидь, ні, бо Меншиков прагнув посісти в Україні місце Івана Степановича. На це звертала увагу прихильна до гетьмана польська княгиня Анна Дольська (Anna Dolskа; 1663–1711), попереджаючи в листі, що імператорський грошолюб «копає під вас яму й, усунувши вас, сам хоче стати гетьманом». Належало грати у велику політику, залучаючи вагомі аргументи та приймаючи високі титули. 1 вересня 1707 р. імператор Священної Римської імперії, король Чехії та король Угорщини Йосиф І (Joseph I; 1678–1711) та імператорський віце-канцлер, австрійський князь Фрідріх фон Шенборн-Бухґайм (Friedrich Karl Reichsfreiherr von Schönborn-Buchheim; 1674–1746) наділили Івана Мазепу гідністю князя Священної Римської імперії, про що було зроблено запис у ХІІ томі реєстраційної Книги про наділення шляхетськими титулами. Це також сильно обурило графа Меншикова, він навіть намагався перехопити й викупити оригінал грамоти.

Поки тривало підкилимне повстання політичного лідера української нації проти Російської імперії, що далі, то виразніше гетьман бачив: його ідеї та прагнення мають широку підтримку у старшини та селянства. Зморений метрополією, народ виступав проти подальшого зближення з Московією.

***

Шведський вибір став свідомим кроком Івана Мазепи до євроінтеграції. Ось що сказав канадський історик українського походження Роман Бжеський (1897–1982), більше відомий за псевдонімом Мазепинець Іван Млиновецький:

– Мудрий та досвідчений політик, дипломат і патріот не міг по-іншому діяти. Та й сама історія мусить засвідчити: у складній дипломатичній грі гетьман Мазепа перевершив москвитів. Вони ж бо до останньої миті, до останньої хвилини, коли Батурин зачинив перед ними браму, не знали нічого про справжні його наміри.

Настав час рішучих дій. У середині вересня 1708 р. шведська армія рушила на південь Російської імперії, а 21 вересня перетнула кордон Гетьманщини. Потужний союзник не просто знайшовся, а й прибув до України, тільки потрібно було швидко скористатися із цього шансу. У 1897 р. у монографії «Гетьман Мазепа» голова Глухівської повітової земської управи, український історик Федір Уманець (1841–1917) зазначив:

– Ніякого договору з Карлом XII та королем Речі Посполитої Станіславом Лещинським не існувало, як не було жодних приготувань до війни. Подібні дії не лише були неможливими, але й непотрібними, бо ж усе: повстання на півдні, проголошення незалежності, збудження народного духу, пісні кобзарів, пожертви на рідний вівтар і віра у свої сили – мусило відбутися в силу власного тяжіння. Перші, найважливіші успіхи Іван Мазепа сподівався здобути дипломатичним шляхом; решта, зважаючи на попередні приклади, мала з’явитися само собою.

Що тоді було на папері? Ще в листопаді 1705 р. шведський король Карл XII та король Польщі, великий князь литовський і руський Станіслав Лещинський (Stanisław Bogusław Leszczyński; 1677–1766) уклали договір, за яким шведський король зобов’язувався після перемоги над Росією повернути Речі Посполитій провінції, втрачені в попередній війні. Ось чому важко прийняти аргументи на підтвердження версії Федора Уманця та Михайла Грушевського, що Мазепа мав зважати на те, що коли він не очолить виступу за свободу України, то старшини виберуть іншого гетьмана.

Це виглядало б лінійно просто, якби «гетьман обох боків Дніпра» був звичайним ватажком старшин, а не дипломатом європейського рівня. Не применшуймо калібру вітчизняних історичних особистостей! Охочіше я пристану до сучасної версії історикині, професорки Тетяни Таїрової-Яковлєвої, яка у книжці «Мазепа» (2007) виклала такі міркування:

– Російська дипломатія ґрунтувалася не на інтересах українського гетьмана, старшини, «братського» народу чи православної віри. У центрі уваги стояли військова ситуація та політичні плани. Мазепа це зрозумів, як і те, що ігри Петра не гарантують йому Правобережжя. Насправді ж Росія віддала його (Правобережжя, – авт.) полякам ще 1705 р. і, ймовірно, тут особливо важливу роль відіграв Меншиков, аж так ненависний Мазепі. Він був на перемовинах у Гродному, й саме йому ті ж польські магнати в 1706 р. нашкрябали шляхетський родовід, що підтвердив його князівський титул. Цілком вірогідно, що ціною шляхетності було отримано згоду на повернення Речі Посполитій Правобережжя.

***

Іншими словами, Іван Мазепа зрозумів: по-перше, перебуваючи під Московією, усе доведеться купувати (як О. Меншикову – шляхетський родовід), по-друге, «гетьманом обох боків Дніпра» йому не стати, бо Правобережжя Москва вже продала. Вибору у двох війнах не залишалося: тільки Швеція!

Із фасаду все виглядало пристойно й патріотично. Ідея пошуків європейського, а не азійського вибору України була, так би мовити, родинною справою. Зокрема, те, що 1709 р. Іван Мазепа з Російської імперії переорієнтувався на королівство Швецію, сприймали в Україні природно. Адже тодішній гетьманат логічно продовжив історичну традицію політичного союзу між фундатором Української козацької держави Богданом Хмельницьким і шведським королем Карлом X Густавом (Karl X Gustav; 1622–1660). Обидва воювали проти Речі Посполитої, яка благала Московію захистити Польську Корону.

Ще на свіжій пам’яті зринало Богданове диво, до спадщини якого усі верстви українського суспільства ставилися з особливим пієтетом. Саме тому визвольний рух гетьмана, скерований тепер не проти Речі Посполитої, а супроти знавіснілої Російської імперії, здавався Іванові Мазепі та його оточенню єдиним способом звільнитися від московського ярма та знущань польської шляхти.

***

Московія теж не дрімала: щоб юридично зруйнувати Січ, вигадала спосіб, як прив’язати до військової повинності всіх дужих чоловіків колонізованої України. Передбачалося, що постійні або регулярні загони формуватимуться в Україні на засадах виборності, тобто з кожних п’ятьох козаків служитиме один. Таким чином козацькі полки постійно залучали б до бойових дій на кордонах чи губерніях метрополії. Це б поступово перетворювало козацьке військо на регулярні російські полки, змінювало козацькі порядки, а отже, й принципи державного управління.

Козацьку державу Московія намагалася перетворити на царський військкомат, що регулярно постачатиме метрополії гарматне м’ясо. Мазепа не міг погодитися на таке, та й поінформовані українські кола, насамперед старшинство, ладні були виступити на захист своїх законних прав. Про наміри росіян осолдатити Україну не забували ті, хто після 1709 р. опинився у Бендерах. Засвідчує це Декларація старшин-емігрантів із промовистою назвою «Короткий виклад причин, з яких Україна і Військо Запорозьке схилилися або змушені були вийти з-під Московської опіки». Подібна заява увійшла також до «Пактів і Конституції прав та вольностей Війська Запорозького» – відомої політичної угоди, ратифікованої 5 квітня 1710 р., щоб урегулювати відносини між новообраним гетьманом у вигнанні Пилипом Орликом (1672–1742) і козацтвом у Бендерах.

Іван Мазепа не виказував своєї позиції, принаймні не сперечався, а, може, і вдавав із себе прибічника царя, хоча в 1708 р. у листах до голови зовнішньополітичного відомства (президента посольських справ) графа Гаврили Головкіна (1660–1734) застерігав, що військова реформа в Україні спричинить обурення, особливо серед старшин, і закликав не втрачати здорового глузду, а царедворця – схаменутися.

Здавалося, подіяло: 24 червня 1707 р. вийшла іменна царська грамота Петра І до гетьмана Лівобережної України, українського народу й Війська Запорозького, що їхні «права і привілеї не будуть обмежені ні тепер, ні в майбутньому». Та хіба хтось із українців йняв віри москалям?

***

Через різні причини Полтавську битву союзники програли. Українців та шведів виявилось уп’ятеро менше, аніж московитів... Разом із пораненим 27-річним шведським королем Карлом ХІІ 70-річний гетьман Іван Мазепа опинився на переправі під Переволочною, затим – в Очакові, а згодом – під Бендерською фортецею. Коли 29 жовтня 1708 р. Петро I дізнався про «зраду», скликав військову раду й на ній ухвалив рішення «зруйнувати вщент» Батурин, перенести столицю Гетьманщини в прикордонний із Росією Глухів та вибрати нового гетьмана.

Законну українську владу нищили пекельно. 8 листопада 1708 р. до Глухова слухняно прибули «Київський, Чернігівський, Переяславський архієреї». Наступного дня у Троїцькій церкві Глухова, у присутності Петра I, проповідь та прокляття Івана Мазепи виголосив протопоп Новгород-Сіверський Афанасій Заруцький, за що згодом отримав землі сподвижника Івана Мазепи, – гетьманського дипломата Івана Бистрицького. На літургії та молебні були присутні митрополит Київський, Галицький та Малоросії Йоасаф (у миру – Олександр Кроковський; ?–1718), архиєпископи Чернігівський і Новгород-Сіверський Іоанн (у миру – Іван Васильківський; 1651–1715) та Переяславський і Бориспільський Захарія (у миру – Корнилович; 1663–1715), які підтримали «вічне прокляття Мазепи та його прихильників».

Того ж дня у Глухові царські сатрапи показали виставу «Символічна покара колишнього гетьмана»: на майдан винесли опудало Івана Мазепи й над ним оголосили вирок про злочин. Князь О. Меншиков і граф Г. Головкін пошматували Мазепині грамоти: про гетьманський уряд та чин справжнього таємного радника й кавалера ордена Святого Апостола Андрія Первозванного, а потім зняли з чуперадла стрічку та спалили її, почепивши натомість ганебний «орден Юди» – срібну медаль завважки 12 фунтів (5,5 кг) із зображенням шибеника й написом: «Тричі проклятий погибельний син Юда, що за сріблолюбство давиться». Опудало кинули катові і присутні топтали його, а потім екзекутор потягнув на мотузці вулицями до місця, де зламав йому карк.

***

Цікаво, а яким саме рисам Петра І належало Іванові Мазепі зберігати вірність? Та й у чому полягала велич отого невігласа, що будував кунсткамеру, започатковану указом 1704 р. «Про принесення народжених потвор, так само, як і знайдених незвичайних речей...» замість церков? Чи лікував сифіліс замість того, щоб про душу потурбуватися? Чому про російського імператора не знайти поеми Джорджа Байрона, Віктора Гюго чи роману на кшталт «Індіанський Мазепа, або Божевільний із рівнин» (1878), де американський прозаїк Альберт Ейкен переніс дію на Дикий Захід? Або щось таке, як авангардна п’єса Бертольда Брехта «Балада про Мазепу» (1955)?

Про Івана Мазепу писав Вольтер. Український гетьман надихнув угорського композитора Ференца Ліста на симфонічну поему «Мазепа» (1854), а Петра Чайковського – на оперу «Мазепа» (1883). Його малювали французькі художники-романтики Теодор Жеріко (1823), Ежен Делакруа (1824), Орас Верне (1826), Луї Буланже (1827). Невипадково з прізвищем Мазепа західний читач засвоїв знакові українські слова: hetman, сossack, Ukraine. До речі, цей державник наставляв:

– Той, хто не вміє вдавати, не вміє і правити.

За винятком російських віршомазів, хто із європейських митців оспівував Петра І?

***

У книжці «Іван Мазепа. Життя й пориви великого гетьмана» (1991) Ілько Борщак та Рене Мартель відтворили останні години життя першого євроінтегратора:

– Скін почався 21 вересня (1 жовтня) 1709 р. вечором. Мазепа втратив пам’ять, і маячня тривала майже добу. При ньому залишився священник, Пилип Орлик, небіж гетьмана, спадкоємець та ад’ютант Станіслав (Андрій) Войнаровський і шведський комісар Густав Солдан, знавець слов’янських мов. Вони чули, як він кликав маму, говорив про битви й повторював: «Скринька, скринька, треба заховати скриньку».

Після цього його уста почали шепотіти невиразні слова.

Звістка про близьку смерть Мазепи поширювалась у Бендерах. Від полудня 22 вересня (2 жовтня) 1709 р. юрба тривожно збиралася довкола гетьманського дому. Були там шведи, поляки, турки, але найбільше козаків, які в повній мовчанці ждали сумної звістки. Орлик, що за ці страшні дні дозрів і передчасно постарів, відчував уже на своїх плечах тягар, залишений йому вчителем. Він дбав за все, заздалегідь видавав відповідні накази й наказав підготувати коней для вістунів.

Пополудні в четвертій годині Карло XII прийшов попрощатися зі своїм союзником і другом Іваном Мазепою, котрий уже не впізнавав нікого. З ним прибули офіціальні представники Англії і Голландії. Коли гетьман відійшов, вперіщила злива, і справжній хмароліс навис над Бендерами впродовж цілого дня і цілої ночі. Так-то шум розгнузданої стихії заглушив останній віддих великого гетьмана дня 2 жовтня 1709 р. в десятій годині вечора. Коли Пилип Орлик став на порозі, юрба, якої навіть буря не вміла розпорошити, здогадалась, що то кінець.

– Панове козаки, – мовив генеральний писар, – ясновельможний пан гетьман Іван Мазепа помер.

***

Усі впали навколішки й перехрестились. Дощ періщив, і блискавки осявали небо. Тоді серед козацького плачу і громів пролунав голос Пилипа Орлика:

– Принесіть гетьманський прапор, нехай вістуни виберуться негайно в дорогу!

Із бендерської фортеці почали бити гармати, і місто зачинило важку браму, щоб народ почув звістку про те, що вмер володар, якого султан прийняв як гостя.

Усі відчули глибину втрати. Мазепа перетворився для козаків на живий символ свободи та незалежності України. У військовому таборі, що стояв біля села Варниці під Бендерами, спочив вічним сном великий лицар, гетьман Іван Мазепа. Злива періщила потоками, а блискавки осяювали важке небо. Пилип Орлик гукнув:

– Принесіть гетьманський прапор!

Панахиду відспівали в приходській церкві, а потім, за волею небожа Андрія Войнаровського, небіжчика перевезли в містечко Галац. Спираючись на свідчення сучасників, північноамериканський історик українського походження Василь-Орест Луців (1920–2005) подальші події склав такі:

– Провід у похороннім поході вели шведські фанфари та козацькі сурми, що грали напереміну. За ними старшина несла ознаки гетьманської влади: булаву, вкриту самоцвітами та перлами, прапор і бунчук. Вони ступали попереду домовини, прибраної багровим оксамитом із широкою золотою обтяжкою, везену на возі, запряженім у шість коней. На них їхали козаки з витягненими шаблюками. Карл ХІІ із своєю старшиною проводив на вічний спочинок друга та союзника. Усі вповноважені при ньому чужинні амбасадори вважали обов’язком іти за монархом. За їхнім прикладом чвалали представники султана, мунтянські та волоські господарі. За ними їхали верхи Пилип Орлик та Андрій Войнаровський. Далі зі спущеною зброєю та схиленим прапором королівські драбанти в барвистих одностроях та яничари з гомінкими цимбалами, одягнені в білий одяг. Ще далі українські жінки йшли зі своїми чоловіками і, за стародавнім звичаєм, голосили та заводили. В останніх рядах сунули юрбою вірмени, цигани, татари й поляки, бо в літі 1709-го року з’їхалися до Бендер різні народи.

Тут, біля гирла Дунаю, з великими урочистостями й поклали в землю покійного гетьмана у церкві Святого Георгія православного Святоюрського монастиря, який збудували генуезці, хоча перед смертю Іван Степанович просив поховати його в Єрусалимі, у храмі Гробу Господнього, куди достойник неодноразово надсилав щедрі дари... Склеп виклали із цегли. Могилу врівень із церковною долівкою заклали надгробком із скорботним написом та гербом Івана Мазепи, де з-поміж інших знаків праворуч – срібний півмісяць та золота шестикутна зірка, а ліворуч – одноголовий орел. За покійну Мазепову душу, на спомин про найбільшого мецената свого часу справний канцелярист Андрій Войцехович роздав українським монастирям і церквам 20 тисяч золотих червінців.

***

На цьому драма славетного гетьмана не закінчилася. Навіть у землі Східної Румунії спокою Мазепа не знайшов. Коли минуло два роки, знахабнілий генерал-фельдмаршал Б. П. Шереметєв та Петро I особисто вирушили у Прутський похід. Утім, 23 липня 1711 р. битву росіяни програли: 38-тисячну армію імперії оточили під Гушем та притиснули до правого берега Прута 120-тисячна османська армія та 70-тисячна кіннота кримських татар. Великий воїтель Петро I накивав п’ятами, залишивши на розтерзання ворогові землі молдавського князя, господаря Дмитра Кантемира.

Отож розлючені турки захопили та пограбували Галац. Шукаючи трофеї, вони відкрили склеп Івана Мазепи, бо мали намір знайти скарби в похованні, про які гуляв Європою поголос. Стверджувалося, що після смерті Івана Мазепи рідня прийняла щонайменше 160 тисяч золотих червінців, а ще силу-силенну срібних монет. Дехто з дослідників вважає, що буремного літа 1711 р. частину гетьманського кістяка турецькі святокрадці висипали просто на берег Дунаю. Коли бусурмани полишили Галац, прибічники гетьмана Мазепи відновили лицарське поховання. Понад століття надгробок, хоч і після наруги загарбників, лежав у серці православного храму. Епітафію людські ноги майже вичовгали, та зображення гордого птаха ще було виразне.

Однак до 1835 р. грецькі ченці забули ім’я небіжчика, похованого в церкві Святого Георгія, і вирішили похоронити посеред храму новопреставленого боярина на ім’я сердар Димитрій Дерекчи-баша. Готуючи яму, копачі наштовхнулися на гробівець Мазепи, по-блюзнірськи відкрили усипальницю та знову потривожили вічний спокій гетьмана Війська Запорозького. Грецькі ченці посунули набік незнані їм рештки і в ту саму кам’яну постіль «підселили» сучасника, місцевого правителя.

За кілька років молдавський уряд видав циркуляр, заборонивши ховати мерців у церквах. Тож рідня Дерекчи-баші відкрила могилу, дістала рештки сердара (укупі з кістками Івана Мазепи), відслужила панахиду та перепоховала сплутані кістяки небіжчиків в одній ямі неподалік храму, праворуч від входу.

***

Після 1834 р. надгробну старовинну й потрощену плиту посередині храму Святого Георгія зняли, щоб подарувати як експонат губернаторові Крайови Михайлові Гиці, братові колишнього господаря Валахії Олександра Гики (1795–1862) для історичного музею.

Долаючи невдоволення крайньої партії, у 1837 р. господар Валахії звернувся по допомогу до Санкт-Петербургу, а 1840 р. придушив революційний рух у князівстві, що спричинило боярський заколот. Галасливі події у 1842 р. спричинили невдоволення в турецького султана, який поміняв у краї правителя. Усі вісім років надгробок Івана Мазепи, імовірно, з-поміж інших стел, лежав на подвір’ї садиби вельможного князя з албанського роду Михайла Гики, знавця старовини та витонченого колекціонера антикваріату.

Коли минув час господарювання у Валахії Олександра Гики, родичі войовничого сердара Димитрія Дерекчи-баші підняли голови. На сімейній раді вони вирішили замовити в каменяра надгробок із білого мармуру замість поцупленого з могили предка. Оскільки на оригінальному камені фамілія Дерекчи звикла бачити незвичного для поховань тієї місцевості одноголового орла, замовники забажали, щоб усе на могилі виглядало так, як і було до інтелігентського блюзнірства.

На мармурі майстер відтворив те саме зображення – на знак шани до постаті великого українця, який через недбальство ченців ділив гробівець із молдавським сердарем. Випадково чи з творчого недбальства різьбяр не дотримався геральдичної тотожності: замість українського гордого птаха на надгробкові з’явився австрійський імператорський двоголовий орел. Саме таку плиту відновили праворуч від входу до церкви Святого Георгія в містечку Галаці.

***

Життя Івана Мазепи минуло в чотирьох державах: народився в Київському воєводстві, що належало Речі Посполитій; служив Козацькій державі Богдана Хмельницького; у 1699 р. опинився в Московському царстві, з яким довелося зв’язати долю на дев’ять років життя; помер на чужині, формально в Османській імперії, якій тоді належало Молдовське князівство разом із селом Варницею під Бендерами (тепер – Придністровська Молдавська Республіка).

Вражений «зрадою» Івана Мазепи, Петро І наказав знищити гетьманську столицю Батурин із усіма мешканцями, а гетьмана «за союз із лютеранином» піддати анафемі, яка в Російській православній церкві не скасована й досі. Синодальна богословська комісія УПЦ Московського патріархату пояснила, що для цього потрібне персональне покаяння підданого анафемі.

Поширюючи атеїзм та розчищаючи простір під забудову, у 1960-х рр. румунська влада ліквідувала монастир Святого Георгія в містечку Галаці: будівлі та цвинтарі, – за планом реконструкції міста. Там, де стояла церква Святого Георгія, спорудили соціальне житло. Пропала можливість знайти могилу Мазепи, як і повернути тлін гетьмана в Україну.

Але надія не помирає останньою, а жевріє. Від 1992 р. діє спеціальна комісія з науковців, культурних і громадських діячів, які шукають могилу Івана Мазепи, щоб перенести прах достойника в Україну. І сьогодні питання залишається нащось відкритим. На щастя, у 2008 р. у Батурині створено Музей козацької слави. Історична правда про Яна Колодинського, або Івана Мазепу, поволі повертається до численних наукових розвідок та масових шкільних підручників.

Олександр Рудяченко