Твій дім там, куди тебе пустять під час пандемії
Пандемія коронавірусу і наступні закриття кордонів багатьма країнами різко змінили спосіб життя «громадян світу», а у найближчому майбутньому вплинуть і на їхні рідні країни, до яких більшість «кочівників» повернулися, пише журналіст, кандидат історичних наук Олена Бабакова, яка вже багато років живе в Польщі, у статті для видання Krytyka Polityczna. З дозволу автора і польського видання Укрінформ публікує переклад її статті.
Коронавірус у грубий спосіб змусив хіпстерів, постмодерністів, білі комірці і мігрантів визначитися, де їхній дім. І, після багатьох років роз'їздів, зустрітися обличчям до обличчя з його недоліками.
15 березня опівночі у зв'язку з пандемією коронавірусу Польща припинила регулярне авіасполучення з усім світом і закрила наземні кордони для іноземців, зробивши виняток лише для деяких громадян інших держав, серед них тих, хто має вид на проживання і дозвіл на роботу. За кілька днів до цього на такий крок пішли уряди Словаччини та Чехії, трохи пізніше - Угорщини. А менше ніж за тиждень рішення обмежити свободу пересування через кордон, згнітивши серце, ухвалила канцлер Німеччини Ангела Меркель.
10 березня про загальнонаціональний карантин і радикальне обмеження пересувань через кордон оголосила Італія — країна, яка найбільше за інших у ЄС постраждала від коронавірусу (близько 20 тисяч виявлених випадків, 2,5 тисячі померлих, на момент публікації статті у виданні Krytyka Polityczna). Спостерігаючи за таким розвитком ситуації, президент США Дональд Трамп 13 березня дав розпорядження заборонити всі перельоти з ЄС.
Обмеження на в'їзд для громадян і обов'язковий двотижневий карантин для прибуваючих були введені в кількох десятках країн світу. Закритий не просто якийсь регіон, як це було у випадку з атиповою пневмонією десять років тому. Весь наш світ з загального великого дому, в якому географія поїздок визначається лише уявою і можливостями гаманця, перетворився на список країн, куди ти не зможеш потрапити, як би не намагався.
Рейтинг «сили» національних паспортів за лічені дні втратив свій сенс. Головний критерій його побудови — до якої кількості країн громадянин тієї чи іншої держави може в'їхати без візи. У 2019 році найбільшу перевагу мали громадяни Японії і Південної Кореї, «срібло» отримали німці та фіни. Сьогодні німецьким паспортом можна скільки завгодно розмахувати на кордоні з Чехією, але це нічого не дасть — в'їзд нерезидентів і навіть виїзд громадян з середини березня заборонені на 30 днів.
КОЧІВНИК В ОБЛОЗІ
У 2000-ті роки пересування людей і міграційні процеси різко інтенсифікувалися. Дешеві авіаперельоти прикрасили життя мільйонів молодих представників прекаріату в країнах Заходу — білих і синіх комірців без повної та гарантованої зайнятості. Задоволення від постійної роботи, власного дому і родини їм замінили яскраві кадри з поїздок. А сотні тисяч людей середнього доходу отримали нормативну можливість жити на кілька країн.
Позмінна робота в офісах у Варшаві та Лісабоні; пів року викладання в США, пів року в Україні; три місяці на будівництві у Німеччині, три — в Італії, пів року в Молдові; по два місяці в кожній країні Південно-Східної Азії з роботою віддалено, — і так з року в рік. Для багатьох за останнє десятиліття традиційна концепція дому як місця, де нас чекає унікальний комфорт і розуміння, втратила сенс.
Для літературних героїв ХІХ століття відсутність дому — чи не найгірша доля, яку можна собі уявити. Кочівницький спосіб життя інтелектуалів ХХ століття нехай і був предметом захоплення, але все одно сприймався як травматичний досвід, непосильний для обивателя, та й не потрібний йому.
У ХХІ столітті саме слово «прив'язаність» звучить нудно. Пізній капіталізм, гібридні форми працевлаштування, віддалена робота, заохочення сезонної міграції та глобалізація дозволили мільйонам жити у постійному русі. Спільнота придуманих нобелівською лауреаткою Ольгою Токарчук бігунів, які ніде не пускають коріння і все життя перебувають у русі, служать містичному Абсолюту, з таємничої секти стало масовим рухом.
Навіщо вирішувати, де твій дім, якщо ніде довго не затримуєшся? Якщо важливу роль у твоєму житті відіграють відразу кілька міст і країн? Або навпаки, якщо ти ніде не відчуваєш себе у повному комфорті? Виступ англо-американської письменниці гансько-нігерійського походження Тайє Селаси у форматі TED Talk 2015 року, який часто шерять у соцмережах — «Не питай мене, звідки я, спитай, де я місцева», — лише на офіційному англомовному каналі TED набрав більше 3 млн переглядів.
Але от громадян світу і тих, хто почувається місцевим у кожному місті, за лічені дні змусили визначитися, де саме вони хочуть бути сьогодні, завтра і післязавтра.
Політика національних урядів під час епідемії — карантин, поновлення кордонів, заборона на в'їзд іноземцям — змушує сучасних кочівників прив'язатися до землі в експрес-темпі. Вибрати країну, місто, нерідко навіть будинок, в якому проведеш найближчі кілька тижнів, а то і місяців. І головний критерій вибору - це вже не твої цінності або естетичні уподобання, а те, яка країна видала тобі документи. Твій дім там, куди тебе впустять під час пандемії. Усі постмодерністські міркування про мінливість і непостійність перекреслив підпис глав урядів.
В'ЯЗНІ КОРДОНУ
Повернення кордонів і припинення авіасполучення - це проблема не лише білих комірців, які розриваються між Франкфуртом, Цюріхом, Нью-Йорком і Шанхаєм, та instagram-блогерів, у яких накрилися сторіз з їжею з Риму і Барселони. Це величезна проблема для трудових мігрантів.
Польща, оголосивши про рішення закрити кордони всього за 28 годин до його реалізації, позбавила не лише можливості повернутися додому тисячі своїх співгромадян, але і шансу залишити країну — тисячі українців.
Хтось із українських мігрантів до останнього хотів заробити ще кілька сотень злотих, когось не відпускав роботодавець. І тепер люди, багато з яких були працевлаштовані у сфері харчування та послуг, раптово залишилися без роботи, а оскільки мали лише договір підряду замість повноцінного трудового — ще і без засобів до існування.
І якщо у мігрантів, які знаходилися, скажімо, у Любліні та Варшаві, була хоча б теоретична можливість встигнути перетнути кордон 14 березня, то у тих, кого новина застала у Щецині або Зеленій Гурі, від початку не було шансів. У перші дні після закриття кордону десятки людей поневірялися вокзалом Варшава-Західна — автоперевізники буквально відразу скасували міжнародні рейси. Доїхати до кордону з приватником в перші дні після "локдауну" коштувало 300-400 злотих (75-100 доларів). І це ще не все: Варшава не залишила жодного пішохідного переходу на кордоні з Україною — тим, хто приїхав, треба сісти в авто, щоб потрапити на прикордонний контроль. А машини переповнені, та й незнайомих людей під час епідемії беруть неохоче... Наразі ситуація виглядає краще, ніж у перші дні: з Перемишля до України пустили кілька спецпоїздів, а з Варшави до Києва можна потрапити на чартері. Але вибір — виїхати чи залишитися, сім'я або можливість заробити — нікуди не подівся.
У ще гіршій ситуації опинилися українці в Німеччині: авіасполучення несподівано припинилося, купівля квитка на останні рейси боляче вдарила по гаманцю навіть офісних працівників. Наземний транзит через Польщу став неможливим. Тікати нікуди.
Не пощастило і тим, хто мав громадянство однієї країни ЄС, але роками жив на території іншої, і не пройшов процедуру формальної реєстрації за місцем проживання. Тепер країни, які закрили кордон, не пустять їх до себе. За добу-дві тисячі людей раптом опинилися в ситуації гіршій за ту, в якій були б британці у разі Brexit без угоди. І невідомо, як довго це триватиме.
ЖИТТЯ БЕЗ ПРИКРАС
Отже, велика кількість переважно молодих, активних людей з країн Заходу вперше за довгі роки застрягла в одному місці. І місце це визначається факторами вельми консервативними - національним паспортом та/або видом на проживання.
Відсутність соціальної страховки, власного житла, нестабільні форми працевлаштування, які раніше, може, і не радували, але і сильно не заважали, ризикують стати для багатьох сучасних кочівників болючими як ніколи. Невлаштованість, що роками компенсується можливістю вільного і дешевого вивчення світу, тепер дасться взнаки повною мірою. Вже не порадуєш себе польотом на вихідні до Венеції; на порядку денному — лобове зіткнення з питаннями: хто я насправді, що у мене дійсно є в цьому житті?
Тому після закінчення епідемії коронавірусу уряди країн, які рішуче відгородилися від вірусу і один від одного, чекає не тільки крах ресторанного бізнесу, туризму та страхових компаній. Їх чекає вибух невдоволення, який їхні громадяни роками ховали в дорожній рюкзак.
Олена Бабакова
