“Лєжать, Бандера!”, або Як дві історії — радянська та українська — між собою конфліктують
Це відео - обличчям в асфальт під вигук “Лєжать, Бандера!” викликали в автора цього тексту певний "зсув свідомості". Одразу пригадалася ніч з 29 на 30 листопада 2013-го, коли “беркутня” на Майдані безжально дубасила студентів.
Тодішній глава МВС Захарченко “обіцяв”, що причетні до розгону будуть покарані. Але й через п’ять з гаком років після тих звірств бачимо схожу картину й чуємо ті ж самі обіцянки “покарати винного”. Але цього разу від керівництва НОВОЇ, РЕФОРМОВАНОЇ поліції. “Я особисто хочу вибачитися за дії поліцейського. Вважаю їх неприпустимими. Ці працівники будуть покарані. Нам є над чим працювати. Мені особисто соромно”, - прокоментував інцидент голова Нацполіції України в місті Києві Андрій Крищенко. Міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков також назвав поведінку поліцейського негідною. “Щодо “Лягай, Бандера” - емоційна ницість. Це негідна поведінка поліцейського. Це неприпустимо. За це варто попросити вибачення у людей і варто зробити висновки”, - написав очільник МВС у своєму блозі на "Українській правді".
У слід за цим поліціянти включилися у флешмоб “Я — Бандера!”. Начебто такий поворот мав би зняти суспільну напругу, але, здається, щось пішло не так. Люди не відчули особливої щирості у цій поліцейській ініціативі.
Свою оцінку цієї ситуації, на прохання Укрінформу, дали відомі в Україні люди: письменник і публіцист Ян Валетов, філософ і правозахисник Мирослав Маринович та історик Ярослав Грицак.
Ян Валетов, письменник:
“Ви дивуєтеся вигуку «Лягай, Бандера!», а я впевнений, що кричав один, а подумали так багато”
“Є люстрація, а є її імітація. Є поліціянти, а є мєнти. І одним перейменуванням старої міліції в нову поліцію ми всього-навсього імітували процес. Я пам'ятаю відморожених «беркутів» у 90-ті, стикався з ними. Вони йшли в спецпідрозділи не наводити порядок в країні, а безкарно бити, катувати і грабувати. Як бандити, але з корочками. Не всі, не сперечаюся. Але більшість.
Нова влада вирішила люструвати співробітників внутрішніх органів. М'яко кажучи, у нової влади були підстави і повноваження. Але в будь-яких закритих спільнотах, особливо в таких, де професійна деформація не виняток, а правило, особливо сильна корпоративна солідарність. Крук крукові ока не виклює. Того не можна чіпати, і цього не можна, а ось цього так зовсім не можна ... Зобов'язання, кругова порука, кадровий голод. І влада свою роботу зробила, як могла, а могла - не дуже. Навіть ті, кого з переляку вдалось люструвати, відновилися через суд. Не всі. Але більшість.
Суспільство не простежило за тим, як створюють нову поліцію, новий «Беркут», або простежило, як завжди – ледь-ледь. Вони не нові - вони старі. Вони такі, якими були. Старого пса не навчити новим фокусам. Інстинкти не переробити. Ви дивуєтеся крику «Лягай, Бандера!», а я впевнений, що кричав один, а подумали так багато. І то, як вони дружно тепер флешмобять - “Я – Бандера” - тільки доводить мою правоту”.
Укрінформ: Пан Валетов влучно підмітив, що флешмоб, з яким би він намірами не проводився – з добрими чи з суто “папіаріться” – насправді мало чого вирішує. Адже корінь проблеми набагато глибший. Таких “лєжатьбандер” повно, не лише в МВС, а й у будь-якій іншій структурі. Утім, об’єднує їх те, що радянські підручники навчили “правильної” історії, а по факту - вигаданої і сфальсифікованої. Історії, яка засіла глибоко в мізках і продовжує отруювати все навколо, яка конфліктує з українською, де також є свої міфи, але яку вони не знають і знати не хочуть. Звідси, конфлікт двох історій. Що з цим робити, як залікувати, примирити, вирішити... чи варто взагалі сподіватися на світло в кінці тунелю?
Мирослав Маринович, правозахисник, релігіознавець, учасник Групи “Першого грудня”:
“Якщо є рана, то її треба не роздирати, а покривати бинтом”
“За життя одного покоління ці проблеми нікуди не зникнуть. Але жити з цим можна. Тим більше, що багато країн саме так і живуть. Німеччина, Іспанія, Сполучені Штати… (Подробиці про це нижче, - Авт.). Тож Україна не є чимось унікальним в цьому питанні. Але. Як все ж таки зшити ці «розлами історій»? В будь-якому разі пускати це на самоплин принципово не можна. Мають бути зусилля держави, відповідна програма, а також – необхідна активність громадянського суспільства. Нам треба постійно апелювати до тієї позитивної пам’яті, яка нас об’єднувала, приміром, на тому ж Майдані. Ми повинні накласти табу, приміром, табу на дискусію про те, які герої є справжніми. Якщо не зможемо повторити іспанський варіант - “вони боролися за Іспанію”, незалежно з якого боку, то повинні хоча б погодитися, що не сперечатимемось. Не дозволимо політикам маніпулювати цими питаннями. Здається, вже більшість українців розуміє, що як тільки починаються вибори – починаємо говорити про... Степана Бандеру. Утім, має бути загальне розуміння у суспільстві: якщо є рана, то її треба не роздирати, а покривати бинтом”.
Ярослав Грицак, історик і публіцист:
“Наш російський сусід дуже “добре” попрацював над українською історією. Але вихід є, конфлікт залікувати можна, тим більше, що Україна тут не унікальна”
“Немає ситуацій, які не мали б прийнятної розв’язки. Тим більше, що ситуація в Україні не є унікальною. Польща. Німеччина, Англія, Іспанія, Сполучені Штати та інші країни були або залишаються розколотими історичною пам’яттю. Тому потрібно дивитися на їхній досвід. Він дуже різний. Іспанці прийняли рішення про амнезію історичної пам’яті та вирішили не прославляти жодну зі сторін громадянської війни 1930-х років. А німці поступово, але досить швидко прийшли до національної згоди у принциповому питанні - попросили вибачення у євреїв та інших народів за всі жахіття Другої світової, заплатили контрибуцію, категорично засудили нацизм та Адольфа Гітлера. Британці встановили пам’ятники усім сторонам громадянської війни та революції XVII століття – Оліверу Кромвелю та королю Карлу І, якого Кромвель стратив. Американці мали травму історичної пам’яті, здобуту у Громадянській війні Півночі та Півдня. Після неї вони активно шукали корені до об’єднання, говорячи: “Що нам тепер робити? Ми поклали тисячі своїх у цій війні. Які в нас тепер спільні ідеали?”. Як з’ясувалося потім – це Війна за Незалежність від Британської імперії. ЇЇ однаково шанували, як прихильники, так і противники рабства...
Так, без героїв народ і держава немислимі. Питання лиш в тому, яких саме героїв ми сьогодні потребуємо. У ставленні до Бандери бачимо дві тенденції – одна нова, інша стара. Нова – популярність Бандери зростає, стара – ця історична постать продовжує ділити країну. Натомість, ледве не ідеальним прикладом того, як подібне питання вирішується, є гетьман Війська Запорозького Богдан Хмельницький. Образ козацького полководця був популярний і у Радянському Союзі. У підручниках з історії та в засобах масової інформації говорилося, що Хмельницький розпочав війну за визволення простого українського народу з-під польського гніту, аби потім возз’єднатися із народом Росії. Тому навіть ті, кого називають «ватниками», можуть наразі цілком толерантно ставитися до гетьмана. А молодь, у свою чергу, ставитиметься до нього, як до творця ранньомодерної української держави XVII століття – Війська Запорозького. Хмельницький «підходить» і україномовній частині країни, і російськомовному населенню. Серед інших діячів, які можуть єднати українців – Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка. Вони так само, як Богдан, були «в позитиві» в часи СРСР. А нам зараз не варто забувати й про великих спортсменів, імена яких теж можуть об’єднувати, рок-музикантів тощо. І це буде, мабуть, найпростіший та найефективніший спосіб знайти спільні опорні точки в суспільстві. Зараз ми потребуємо українсько-українського історичного примирення. Наш російський сусід дуже “добре попрацював ” над українською історією і, зрозуміло, що через це завдання у нас іще складніше.
А якщо вже заговорили про Степана Бандеру, то, вважаю, потрібно остерігатися вживання ідеологем, що, бачте, він отакий, тобто, національний герой або «фашист»... Натомість перевести дискусію навколо цієї постаті в дещо нижчу площину, в площину, так би мовити, особистих історій. Розповідати про життя Степана Бандери, про людей, що його оточували, про те, чому він і ці люди робили саме так, а не інакше, і що це для них означало... Розповідати, як ті люди, що були поруч з ним, страждали чи, навпаки, користалися з цього. Коротко кажучи, хочеш здобути примирення – розповідай прості людські історії конкретних людей. Адже лише тоді починаєш реально розуміти, що все, що на той час відбувалося, не зводиться до виключно ідеологічних конструкцій. Адже історія, насправді, набагато складніша. Історія – це мінне поле. Завжди знайдуться ті, хто закладатиме ці міни. Тож наше завдання полягає в тому, аби бути саперами, намагаючись ці міни розміновувати. Я не кажу, що це легко, що це справа одного дня чи року. Аж ніяк. Утім насправді це можливо. Тільки потрібно собі таке завдання поставити. Приміром, я б дуже хотів, щоби в Україні з’явилося з добрий десяток біографій про Степана Бандеру. В сенсі прості, доступні, якісно виписані. Історики, літератори мають поставити собі це за мету, а держава - усіляко підтримати ініціативу. На жаль, цього я на сьогодні не бачу. Держава зараз або віддаляється від цього процесу взагалі, пускаючи все на самоплив, або віддає це на відкуп Інституту національної пам’яті, де, знову ж таки, породжуються ідеологеми та легенди...”
Поговорив Мирослав Ліскович. Київ
