Чому свічок у наших вікнах не так багато, як мало б бути?
Чому свічок у наших вікнах не так багато, як мало б бути? Чому в День пам‘яті жертв Голодомору біля меморіалу людей не так багато, як мало би бути? Чому найстрашніша трагедія нашого народу не стукає у кожному серці в цей день?
Тому що ми демократію сприймаємо, як вседозволеність. А демократія – це відповідальність. І ОДИН день у році (остання субота листопада) має бути тихим у всій країні. У поминальний день за мільйонами невинно убитих голодом українців не може бути розважальних заходів ні у сільських клубах, ні у палацах культури, ні у театрах, ні на площах, ні у ресторанах, ні на дискотеках. І головне – цих розваг не повинно бути в ефірі.
Це день молитов, тиші, самозаглиблення, спілкування у родинах. День акумулювання духовної сили. Він має закарбуватися у кожній голові, кожній душі, кожному серці.
В Україні достатньо глибоких драматичних вистав, духовної музики, пронизливої поезії і є фільми, які можуть і повинні у цей день бути в публічному просторі.
Але це має бути один день, в якому сконцентровані і біль, і сила, і любов. Розтягувати поминальний день на тиждень – неправильно. Бо тоді ЦЕЙ день втрачає свою особливість, глибину, виразність, трагічність.
І якщо держава не здатна захистити пам‘ять, то це має робити суспільство. Кожен із нас.
Ми живемо у час тектонічних зрушень. Ми викристалізовуємо і утворюємо свої національні символи, серед яких не лише свята, а й дні скорботи, неповага до яких має каратися законом.
Вчитися бути людьми складно, та й не всім до вподоби. А треба. Мусимо. Заради винищених поколінь українців, заради себе, заради свої дітей і внуків, заради країни.
Анжеліка Рудницька
FB
реклама