«Ветеринар» з фронту, або Як вписатися в мирне життя після демобілізації

«Ветеринар» з фронту, або Як вписатися в мирне життя після демобілізації

Укрінформ
В Івано-Франківську військовий Роман Турик відкрив зоомагазин, щоб знайти себе та допомагати побратимам

Повномасштабна війна триває в Україні майже два роки. Багато військових після лікування та реабілітації знову повертаються на передову. Втім, є травми, з якими подальша служба стає неможливою, і тоді бійцям доводиться шукати себе в мирному житті. Чи важко це зробити захисникам, чи є у них втома на фронті, чого вони очікують від суспільства після повернення, кореспондентка Укрінформу запитала в Романа Турика, якого демобілізували кілька місяців тому.

СЕРЕД ПОБРАТИМІВ БУЛО ПРОСТІШЕ

«З фронту здоровим ніхто не повертається, і всім нам потрібна увага і допомога», – так про повернення з війни розповідає військовий Роман Турик.

Ми зустрічаємось з ним у зоомагазині «Наші котики», який Роман з дружиною Марією відкрили в Івано-Франківську місяць тому. Він просить говорити голосніше. Зізнається, після кількох контузій погано чує. Свою війну Роман пройшов з позивним «Ветеринар», а тепер, каже, намагається повернутись у мирне життя і професію.

Роман Турик
Роман Турик

«Так, на фронті мені було простіше, бо я був серед побратимів, серед тих, хто розуміє і може прийти на допомогу. Там є розуміння, що розраховувати можна лише на волю Божу і товариша, який поряд. Навіть більше, я мав підтримувати дух своїх хлопців і старався як міг», – розповідає Роман.

Пригадує, повномасштабна війна застала його на Київщині, де він працював ветеринаром у місцевій агрофірмі. Роман вивіз дружину і сина до батьків у село Клубівці, що на Прикарпатті, а сам відразу подався у місцеву тероборону.

«Тоді були черги у військкоматах. Спочатку мене взяли як бойового медика, зважаючи на спеціальність ”ветеринарний лікар”. Потім призначили командиром взводу. У квітні ми з 102-ю бригадою вирушили у Дніпропетровську область. Далі були Запоріжжя і Гуляйполе, де мої побратими досі тримають оборону. Наші вороги кажуть, що Гуляйполе – ”злой город”, бо незламний завдяки нашим хлопцям», – усміхається Роман.

Розповідає, саме там вони відчули, що таке справжнє пекло війни. Втім, зрозуміти мотиви ворога їм завжди було важко.

«Коли ми на своїй землі захищаємо свою країну, людей, то важко збагнути, чому ж сусідній народ так зухвало й агресивно поводить себе на чужій території», – говорить військовий.

Питаю, чи була нагода в окопах та на позиціях застосовувати свій фах ветеринара.

Роман каже, що біля їхніх позицій завжди були котики та песики. Тому воювали з Патроном, Хрустиком, Кулею та Кракеном. Хлопці їх підгодовували, а «Ветеринар» вже дбав про їхні чистоту і здоров’я.

«Я був командиром взводу, тому більше займався організацією служби на лінії фронту. Для тварин мав мало часу, але вони були біля нас завжди. Приходили самі, бо, певно, відчували позитив. А ми їх годували, дбали, щоб позбулися кліщів та термітів. Хлопці собі забрали додому трьох кішок і чотирьох собак з фронту. Я не встиг привезти друга, бо довелось довго лікуватись після травм», – зізнається Роман.

БРАТЧИКУ, ТИ ВИЖИВ!

Першу контузію Роман дістав у липні 2022 року. Тільки-но оговтався, став у стрій. Згодом пережив ще кілька контузій, а у вересні, під час обстрілу українських позицій, Романа було сильно поранено.

«Осколки мене наздогнали в окопі. Спочатку болю не відчував. Лише злість і ненависть до ворога. Вже після удару я не відчував ні рук, ні ніг… Мене витягнув побратим Василь Бойко з позивним ”Добі”. Я все життя пам’ятатиму його очі, коли він сказав мені: ”Братчику, ти вижив!” Я потім жартував: ”Якщо ти мене врятував, то тепер відповідатимеш за мене, а якщо народиться ще син, то будемо кумами”», – каже Роман, усміхаючись.

Це станеться значно пізніше, коли в Івано-Франківську народиться наймолодший з родини Туриків, Святослав.

А перед цим на Романа чекала евакуація у Покровськ, звідти – у Запоріжжя, де він переніс кілька операцій. Осколки наче прошили усе його тіло. Виявилось, що внаслідок вибуху в Романа пошкоджені обидві барабанні перетинки і треба готуватись до наступних операцій. Лікування і реабілітація тривали довгі місяці. Лікарська комісія визнала Романа обмежено придатним для служби і підтвердила інвалідність. За висновками МСЕК, Роман більш ніж на 40% втратив працездатність. Але боєць знову вирушив на Запоріжжя.

«Коли я повернувся в Гуляйполе, зрозумів, що не зможу максимально виконувати свої службові обов’язки з таким слухом і здоров’ям. Там моє перебування вже не було ефективним, і я у липні 2023 року, за сімейними обставинами, звільнився зі служби, демобілізувався», – констатує ветеран війни.

СІМЕЙНИЙ БІЗНЕС – ІДЕЯ ЧОЛОВІКА

Його повернення додому з фронту було для дружини Марії і радісним, і тривожним водночас. Розповідає, що чоловік важко сприймав життя у тиловому регіоні. Увесь час він ніби щось шукав, роздумував, ночами просиджував за читанням. Марія підтримувала Романа в усьому. Каже, що вони ніби разом рятувались від пережитого. Спочатку – розмовами, а потім спільними турботами про новонародженого сина.

«Часом він ніби ще на війні. Хлопці постійно йому дзвонять, і він продовжує їх підтримувати як може», – зізнається Марія.

Від початку війни жінка постійно допомагала фронту. Разом з громадою села ліпила військовим вареники, готувала та відправляла різні смаколики. Найбільше засмучувалась тоді, коли старший син запитував її, чому він без тата.

«Я завжди переживала, коли Роман був на фронті. Коли дістав контузію, то зраділа, що в нього не ушкоджені руки, ноги. Я ж знала, куди його відправляємо. Так, я спершу плакала, не розуміла, боялась. Ми ж ніколи не жили у війні… Вже коли чоловік повернувся, він рятував себе зайнятістю. Це була його ідея – відкрити сімейний бізнес, і я підтримала», – говорить дружина ветерана.

Вона взяла на себе усю бухгалтерію та роботу з постачальниками. Для цього їй постійно доводиться вчитись. А увесь вільний від роботи час подружжя присвячує дітям.

«З маленьким нам ніколи ні спати, ні відпочивати. Ми всі на нього так чекали! Та й бізнес він починав разом з нами», – усміхається Марія і запевняє, що Роман для неї і дітей – справжній Герой.

МИ НЕ МОЖЕМО НА ОДНИХ ПЛЕЧАХ ВИГРАТИ ЦЮ ВІЙНУ

«Я міг поїхати працювати за кордон, але твердо вирішив створити сімейний бізнес в Україні. Я сказав, що, попри все, буду працювати тут. Ми не можемо всі поїхати з країни. Бо тоді яка ми нація?» –  міркує військовий.

Спершу ветеран подався на отримання гранту для започаткування власної справи. Втім, йому відмовили. Витрачати час на повторний конкурс не захотів. Роман з дружиною вирішили відкрити зоомагазин на сімейні заощадження. Друзі підказали, як організувати бізнес. Починали з невеличких замовлень. Вивчали запити клієнтів і пропозиції на ринку. Знайшли приміщення і відкрили зоомагазин «Наші котики».

«Так, нам закидали рекламодавці, що ця назва – плагіат, використання. Але я так не вважаю. Якщо я працював на ЗСУ і маю бажання бути корисним для ЗСУ, то все роблю для ”наших котиків”, захисників. Мій задум – бути корисним як ветлікар у цьому бізнесі й підтримати економіку під час війни. В нас увесь товар – офіційний. Ми платимо податки. Розуміємо, що це – рух коштів і допомога фронту та пенсіонерам. Інший бік – допомога ЗСУ. Ми – тил, і без фронту він не можливий. Якщо там хлопці не зупинять ворога, тут це ніхто не здолає», – упевнений Роман.

Розповідає, що в магазині до клієнтів ставляться, як до друзів, а військовим пропонують пільгові ціни на товари для їхніх улюбленців. Водночас тут є скринька для донатів на потреби ЗСУ, які неодмінно спрямують за призначенням.

«Торік ми передали військовим два автомобілі. До того їх ремонтували. Також передали тепловізор. Без допомоги людей ми не можемо цього зробити, бо це – колосальні кошти. Тому я дякую усім, хто до нас приходить і підтримує», – наголошує Роман.

Він запевняє, що постійно тримає зв’язок з побратимами, а тому добре знає про їхні потреби і настрої.

«Чи є у них втома? Є. Фізична і моральна. Хлопці перебувають у постійному тонусі 24 години на добу другий рік поспіль. Водночас в них є розуміння, що треба виконувати цю роботу. Так, потрібна ротація, заміна. Ми не зможемо на одних плечах виграти цю війну. Якими б ми не були мужніми, ми, на жаль, не залізні. Суспільство має це розуміти», – каже ветеран.

ПРІОРИТЕТ – ЦЕ ФРОНТ, ІНШЕ ПОТРІБНО ВІДКЛАСТИ

Нині в Романа єдине бажання – щоб кожен, хто тепер в окопі, повернувся до своєї родини.

А ще Роман каже, що його зоомагазин є мотивувальним прикладом для побратимів, які повертатимуться. Адже в тилу їм важливо знайти свою справу. У планах Романа – облаштувати ще й кімнату для огляду та лікування тварин, бо люди приносять своїх улюбленців просто до крамниці, щоб отримати поради про їхні здоров’я та догляд. І «Ветеринар» із задоволенням допомагає. Зізнається, що відчуває, як поступово повертається до своєї професії.

Запитую в Романа, як суспільство має готуватись до повернення військових з фронту.

«Найперше – потрібне спілкування з ними, і не лише родичів і друзів. Потрібне розуміння простих людей, що ця людина була на фронті й віддала свої здоров’я, час, який могла провести з дітьми, щоб захистити нашу країну. Знаєте, коли я тільки-но звільнився зі служби, почав збирати кошти на тепловізор для побратимів. І ось приїхав до ТЦК та СП і бачу, як там викладають плитку, ставлять паркани та роблять інші ремонти. І я не міг збагнути, як під час війни можна цим займатись. Замість допомоги фронту там роблять непотрібне. Адже коли в тебе горить хата, то ти не будеш ставити біля неї паркан, а найперше гаситимеш вогонь, щоб зберегти її. Нам усім потрібне розуміння того, що пріоритет – це фронт, а інше треба відкласти», – каже мій співбесідник.

Наступним кроком, на його думку, має бути збільшення кількості реабілітаційних центрів. В усіх громадах повинно бути «єдине вікно», куди військовий може звернутись після демобілізації. На милицях, з пораненнями, після операцій бійці мають знати, куди звернутись за пільгами, роз’ясненнями та за підтримкою.

«У військових нині є чимало питань щодо протезування, юридичної та психологічної допомог. Багато тих, хто воює, досі не мають статусу УБД (учасник бойових дій, – ред.), а їхні рідні не знають про свої пільги від держави. Мені боляче говорити, але ще й досі в тилу можна почути: ”Ми ж вас туди не посилали. Ну й що, що ти з фронту?” Та я навіть за військовим посвідченням не можу придбати на автостанції пільговий квиток. Ні, мені не шкода грошей, але це – та дрібниця, яка формує ставлення суспільства до ветеранів».

Питаю, що б він порадив військовим, які повертаються з фронту.

«Знаходити себе, спілкуватись і максимально проводити час з родиною. Це той позитив, який допомагає повернутись з війни і не залишитись наодинці зі своїми проблемами та переживаннями», – підсумовує Роман. Йому можна вірити.

Ірина Дружук, Івано-Франківськ
Фото автора

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-