Спіймати сонце в погарі – й отримати за це географічне зазначення
Кореспондентка Укрінформу побувала на виноградниках, виноробнях та у винних підвалах закарпатських виноробів. Попри гарячу пору (бо ж усюди триває збір урожаю 2023-го року, не найліпшого для вина, але най би було, як кажуть самі винороби), складну економічну ситуацію та війну, винороби Закарпаття розказують про те, як збираються повертати європейську славу винному регіонові. Запорукою цього – два фактори: сорти-автохтони, які тут вирощували до приходу совєтів (така собі винна декомунізація), та географічне зазначення «Вина Срібної землі», яке хочуть здобути закарпатці для свого продукту. Ну і третій – культура вина. Вона, зазначають винороби, в Україні за час війни зросла в багато разів: від відвідувачів у підвалах на Берегівщині нема відбою, люди шукають, хочуть знати та смакувати саме українські вина. Тож маємо такий собі сплеск винного патріотизму! Деталі – у нашій розвідці.
КОЛИСЬ ВИНОРОБСТВО БУЛО ХОБІ, ТЕПЕР ЦЕ – ОСНОВНИЙ ДОХІД
На виноградник винороба з Ужгородщини Томаша Кіша в селі Концово прибуваємо вранці. Він має 2,5 гектара лози під Ужгородом, це молодий виноградник, вирощує білі та червоні сорти, робить з них переважно сухі, а також напівсолодкі та десертні вина. Із гектара збирає традиційно 8–10 тонн винограду, робить до 10 тисяч літрів вина.
- Це сорти «цитрон магарача», «соляріс», «чорний монах» та «красінь», українські та європейські гібридні сорти, обрав їх для вирощування тому, що вони пристосовані до змін погоди та менше хворіють, отже, лозу треба менше обробляти, – розповідає Томаш.
Виноград збирають три жінки – це мати та двоюрідні тітки винороба. Працюють своїми силами, бо наймати когось дорого, та й у їхньому селі важко знайти робочих.
Раніше виноробство для Томаша Кіша було хобі, вином займається 20 років, лише за кілька останніх перетворив це на бізнес. Жартує: якраз тоді, коли прийшов ковід і перестали існувати винні фестивалі, де винороби заробляли найбільше, а потім – війна. Але такі умови гартують, існування у важких умовах для Кіша – звичне, бо ж іншого не застав. Проте, каже, згортати бізнес не планує, навпаки – розвиватися. Виноробство наразі є його основним доходом.
Винороб показує нам свої невеликі угіддя й каже, що тут між рядами лози він боїться найбільше не ковіду та війни, а примх погоди.
- Найважче для виноробства – це погодні умови. Весняні заморозки, влітку – град, дощі в період дозрівання, – говорить Кіш. – Цьогоріч через весняні заморозки найранніша лоза обмерзла, влітку частину винограду побив град, а ще додалися дощі в липні та серпні: треба було багато обробляти препаратами. Тож 2023-й, – підсумовує Кіш, – не найкращий рік для винограду.
Найліпший з останніх – 2021-й, розповідає винороб і радить питати саме вина цього року в закарпатських виноробів.
Томаш Кіш входить до Асоціації виноробів, виноградарів та дистиляторів, утім, іще не має ліцензії, каже: «В процесі». Отримати її недорого й неважко, основна проблема – далі треба наймати бухгалтера для обліку діяльності, як регламентує закон. Це дорого, а отже, треба буде дорожче продавати продукт. Наразі він продає свої вина за допомогою черезтинного радіо, тобто завдяки власній напрацьованій базі клієнтів.
Утім, якщо винам Закарпаття вдасться отримати географічне зазначення, це розв’яже подібну проблему. Адже такі малі винороби, як Кіш, зможуть продавати свої вина за ринковою ціною – а отже, отримувати ліцензію буде вигідно.
МРІЮ, ЩОБ МОЇ ОНУКИ РОБИЛИ ВИНО НА РОДИННОМУ ШАТО
Далі наш шлях лежить на найбільшу в Закарпатті приватну винницю (виноградник – діал.) Івана Паука. Він розказує нам, чому варто боротися за географічне зазначення для закарпатських вин.
- Поза всім, – починає з філософії винороб, – це допоможе втілити мою мрію. Я мрію, щоб через 50 років мої діти вирощували виноград та робили вино, як їхній дідо. Сьогодні я вирощую виноград і вчуся робити вино, бо колись мій дідо мав винницю. Він приїхав із заробітків в Америці й у 1938-му заклав свій виноградник. Засадив 8 га лабрускою (американський сорт, лисячий виноград, – ред.), яку теж купив в Америці. Я тепер маю більшу винницю, ніж мій дідо, – 32 гектари (у Паука взагалі найбільший приватний виноградник на Закарпатті за площею насаджень, – ред.). Але тієї його винниці немає, бо її забрали в радянський час. У нас перервана традиція. Та тепер мої діти і внуки працюють тут разом зі мною, тому моє господарство називається «Шато Паук». Завжди вражає, коли у Франції заїздиш на винарню – і там тобі дегустацію проводить винороб в 11-му коліні. Я цього прагну, щоб у нас теж була культура таких шато.
До приходу радянської влади, розповідає виноградар, Закарпаття мало 3,5 тисячі гектарів виноградників. Тепер офіційна статистика говорить про 700 га, але в цьому списку деякі території колишніх радгоспів, які насправді занедбані, і там ростуть гриби, а не виноград. Тому, каже Паук, правдива кількість гектарів під виноградниками на Закарпатті – близько 500.
- Це дуже мало, мізер, якщо брати загалом розріз по регіонах: на 25 регіонів у нас тільки 5 підходять для виноробства, з них лише Закарпаття на Заході країни. Це треба відроджувати, і отримання географічного зазначення «Вина Срібної землі» значно допоможе цьому процесу, – каже Паук.
Проходимось короткою екскурсією по винограднику Паука – тут дуже гарно, горби з лозою межують з лісом, садами, озерами... Над винницею літають зграї птахів.
- Це один із традиційних теруарів на Закарпатті, тут вина вирощували ще за Австро-Угорщини. У радянський час тут був Лалівський винрадгосп. Тоді, до речі, кількість площ під виноградниками на Закарпатті довели до 14 тисяч гектарів, але фермерів не було, лише винрадгоспи. Тепер до нас стоять черги покупців на виноград. Ми традиційно першими віддаємо закарпатським виноробам, але купують останніми роками Вінниччина, Хмельниччина, Житомирщина, через війну вони втратили постачальників на Півдні країни.
Тому, каже Паук, на Закарпатті нині реально відновити європейську кількість земель під виноградниками, а заодно – і гучну славу винного регіону. Адже продавати вино набагато вигідніше, ніж виноград, зауважує він.
- Вирощувати виноград задля продажу сировини невигідно. Якщо порахувати, то 8–10 тонн з гектара можна продати за 200 тисяч гривень. Це тільки на позір багато, але лише 100 тисяч доходу, інші 100 тисяч ти витрачаєш на догляд та зарплату робітникам. Крім того, виноградник починає бути рентабельним тільки на 5–6 рік після закладки, доти тобі просто треба вкладати гроші, до 20 тисяч євро на гектар.
А тепер для порівняння: ми цьогоріч із сином на іншій території господарства засадили 1 га кавунів. Вклали 180 тисяч гривень, отримали понад 50 тонн урожаю та валового доходу понад 600 тис. грн. Скажіть, що легше вирощувати: виноград чи кавуни? Відповідь проста, еге ж? Але кавун – це не наша культура та історія. А виноград – наша. До того ж, якщо зібраний виноград переробити на вино і продати вже в пляшці, це збільшує дохід фермера в багато разів! – наголошує Паук.
ЛЮДИ ХОЧУТЬ ЗНАЙОМИТИСЯ З УКРАЇНСЬКИМИ ВИНАМИ
Далі їдемо до винороба Василя Надя, якого вважають одним із найліпших на Закарпатті. Це видно й за медалями на професійних дегустаціях, які проводять в області попри ковід та війну, також його вина продають імениті місцеві ресторани, ну й від туристів у його підвалі в Берегові відбою нема. Пан Василь делегує нас невістці Ліані, оскільки сам він на винограднику, збирає урожай блаубургера. Із нього Наді виготовляють розе та червоне сухе.
- За час війни в нас збільшилася кількість туристів в багато разів, дегустації проводимо кілька разів на день. Люди не можуть виїжджати за кордон і тому більше досліджують свою країну. Додалося патріотизму: люди цікавляться українськими винами, і нам є що їм показати.
Швидкі екскурсії в підвалі Надів тривають весь день, а от на дегустацію просять записуватися заздалегідь.
- Це про культуру винопиття. Ми з родиною прагнемо, щоб українці вміли вживати добрий продукт і правильно. Варто відмітити, що суспільство зробило прогрес на цьому шляху, українці більше знаються на вині. Як у Європі, молодь надає перевагу сухому вину. Але старші люди все одно просять солоденьке – тобто, міцне десертне сухе вино. Це наслідок радянського минулого, який треба долати, – каже дружина винороба Надя-молодшого.
Вона додає, що стереотипи є не тільки у споживачів, а й у виноробів.
- Наш батько любить традиційне біле та червоне сухе. Рік тому мій чоловік, Василь Надь-молодший, запропонував робити розе, бо це тренд, люди хочуть його пити, то батько не одразу погодився, казав йому, що в разі, як у нього не вийде, всі затрати понесе сам. Але вийшло, у нас додалося вин у лінійці виноробні. Люди залюбки смакують наше розе.
Згодом до нас долучається її чоловік Василь. Він щойно з виноградника, задоволений, бо сьогодні збирали саме той блаубургер, з якого й робитиме своє розе.
Хоча їхня сімейна винарня на піку слави, винороб каже, що є куди розвиватися.
- Ми маємо землі, хочемо їх засаджувати виноградом, доглядати та робити гарне вино, щоб люди приїжджали сюди і бачили гарні доглянуті схили. Але в такі часи, як тепер, це ризиковано. У виноградник треба вкласти дуже великі кошти. Наша земля створена для цього, підвалам, де зберігаються наші вина, 400 років, і ми, роблячи вино, тут нічого нового не придумали. Просто робимо те, що тут завжди робили. Звісно, хочеться, щоб це відповідно цінували, – каже Василь, який також надіється, що «Вина Срібної землі» отримають географічне зазначення.
- Де би я не був у світі, завжди куштую локальні вина, у нас на Закарпатті також є такі цікавинки, які задовольняють смаки світових гурманів. Якщо наші вина отримають географічне зазначення, вони матимуть визнання та увагу всього світу, – каже винороб.
Василь Надь-молодший зазначає, що вони з батьком хочуть закладати на своїх гектарах виноградники із автохтонних сортів.
- Найцікавіший серед них – карпатій ровжо, що перекладається з угорської як «карпатська троянда». Кілька років тому наша колега отримала один саджанець цього сорту від Будапештського банку саджанців і розмножила його вже до сотні. Ми би хотіли його також вирощувати та робити з нього вино. Саме за такими винами, як «Карпатій Ровжо», «Кейкфранкош», «Фурмінт», «Бакатор», «Йоханітер», «Соляріс», на Закарпаття приїжджатимуть поціновувачі, бо це – ексклюзив.
Не треба дуже глибоко копати, – додає Надь-молодший, – це те, що вирощували тут наші діди та прадіди до 30-х років.
- Якщо ви сюди завезете якийсь мальбек або що – дуже мала ймовірність, що отримаєте з нього добре вино. Глобальними сортами, як шардоне, на Закарпатті нікого не здивуєш. А от локальними – так. Куди я би не приїхав, сам пробую всюди лише локальні вина, – каже Василь Надь.
АКЦЕНТ – НА ВИНА-АВТОХТОНИ
Саме на локальні, автохтонні сорти тепер роблять наголос усі винороби регіону, розповідає також голова Асоціації виноробів, виноградарів та дистиляторів Закарпаття Олександр Гарновді. Він каже, що в регіоні реально відновити площі виноградників до історичних європейських 3,5 тисячі гектарів – тих самих, які до приходу совєтів тут доглядали винороби. Саме тому тепер максимум зусиль докладають для просування бренду закарпатського вина, а зокрема запустили процедуру отримання географічного зазначення «Вина Срібної землі».
Питаємо з колегами, чому, власне, обрали таку поетичну назву – «Срібна земля», адже «Закарпаття» – набагато впізнаваніша.
- Ми нічого спільного не хочемо мати із брендом «Вина Закарпаття», адже в часи радянського Союзу саме під ним робити та продавали аж за Урал так звані вина. Тоді площі виноградників тут довели до рекордних 14,5 тисяч гектара, але вирощували на ньому ізабельні сорти, лише 20% винограду були під «європейцями». В області працювало понад 30 винзаводів, але вони спеціалізувалися на банальних речах: свою сировину або ж завезену (купували її переважно в Португалії чи Північній Африці: Алжирі, Марокко, бо там багато цукру, а отже, великий градус) переробляли, кріпили й відправляли за Урал. Робочий клас споживав і був задоволений винами Закарпаття. Щоправда, треба сказати, що народився в цій епосі й один шедевр – Троянда Закарпаття з трамінеру. Але все решта називати вином у класичному розумінні не можна. І на цьому треба класти крапку та забути за Вина Закарпаття. Бо це й було винами Закарпаття, – емоційно пояснює назву бренду Гарновді.
На «Срібній землі» зупинилися тому, що, власне, слово «Закарпаття» появилося у жовтні 1944 року, коли товариш Сталін привітав народ Закарпаття з приєднанням до Совєцького Союзу.
- Доти цю територію знали як Карпатську Україну Августина Волошина (але вона існувала рівно один день) та Підкарпатську Русь. Тепер якщо взяти назву для бренду «Підкарпатська Русь» – одразу звинуватять у русинському сепаратизмі, тому винороби в Асоціації й зупинилися на поетичному визначенні Василя Пачовського «Срібна земля», яке він придумав на початку ХХ століття для цього регіону.
Тож ми взяли цю назву і тепер працюємо над відродженням сортів-автохтонів цього регіону. Ми не проти класики: каберне, мерло, шардоне. Але це не наші сорти. Наші – черсегі, іршаї олівер, мюллер тургау, кейкфранкош, бакатор, леанка. Оце все треба відновити. Найперше – це логічно, бо ви приїжджаєте в Грузію і замовляєте не каберне чи мерло, а сапераві чи кінзмараулі, у Токаї ви теж шукатимете фурмінт. От коли Європа буде сюди на Закарпаття приїжджати за леанкою, бакатором, тоді це буде справді високий рівень, – каже Гарновді.
Дуже добре, що переважна більшість із сотні приватних виноробів краю, які тепер працюють, попри війну, це розуміють.
- Ці сорти є у всіх, щоправда, наразі в меншості. Але всі розуміють, що саме у цьому напрямі варто розвиватися далі.
Для того щоб кількість таких сортів на виноградниках Закарпаття збільшилася, їх треба внести в державний реєстр.
- Над цим працюємо паралельно із здобуттям географічного зазначення. Це означає, що ми ці сорти з ЄС можемо завозити не контрабандою, як тепер, а прозоро, нормально розмитнювати, а згодом на розмитнений саджанець ти зможеш отримати грант і мати допомогу на вирощування.
А взагалі, зазначає насамкінець Олександр Гарновді, відновлення колишньої європейської слави для закарпатського вина – це не тільки справа географічного зазначення та відродження виноградників. Це й відродження загальної культури вина.
- Нам треба відновити традицію «погара вина» (погар – склянка, діал.), яка завжди тут у нас була. Ми студентами ходили не «на пиво» і не на «пійсят грам», а на погар вина. Якось я сидів у Парижі і спеціально порахував напої на столиках: із 40 столиків лише на двох були важкі напої і тільки на одному – пиво. На всіх інших – вино. Вважаю, що ми маємо прагнути до цього формату. Адже що таке горілка? Ти не смакуєш, ти переносиш свої мізки в паралельну реальність. А що таке вино? Ти з бокалом можеш сидіти декілька годин – смакуєш, отримуєш задоволення і спілкуєшся.
Довідково. Поки що в країнах ЄС зареєстровано понад 3,5 тисячі географічних зазначень. Більше ніж половина з них – це географічні зазначення саме вина. Першим захищеним продуктом став французький сир «Рокфор»: його технологію запатентували в 1925 р. і прив’язали виробництво до конкретної території. Відтоді система географічних зазначень почала активно розвиватися і поширюватися всію Європою.
Наприкінці 2019 р. першим українським продуктом, який отримав право на використання географічного зазначення, став сир «Гуцульська овеча бриндзя». Сьогодні, окрім нього, в Україні таке право мають також сир «Гуцульська коров’яча бриндза» і мелітопольські черешні. Окрім цього, ряд продуктів перебуває на етапі реєстрації, ще частина, зокрема «Вина Срібної Землі» – у процесі підготовки до реєстрації.
З економічної точки зору, географічні зазначення дають змогу виготовляти продукцію з доданою вартістю; розвивати мале регіональне підприємництво й виходити на нові ринки збуту. Культурний аспект сприяє збереженню традицій виробництва і традиційного укладу життя мешканців певних територій. Водночас, з екологічного погляду, ГЗ дають змогу зберегти біорізноманіття.
Тетяна Когутич, Ужгород – Пістрялово – Берегово – Ключарки
Фото автора
