Козача Лопань: ті, що «прийшли назавжди», втікали удосвіта

Селище Козача Лопань Дергачівської громади. Звідси до кордону з росією - кілька кілометрів. Війська рф захопили населений пункт у перші години вторгнення, свою «владу» почали формувати майже з середини березня. Саме в цьому селищі вперше виринає Віталій Ганчев – колишній міліціонер-зрадник із міста Дергачі, якого загарбники згодом іменуватимуть цілим «головою адміністрації звільнених територій Харківської області». Тут робили свої перші сюжетики про «визволителів» для пропагандистських Телеграм-каналів юні псевдожурналістки, які потім переїхали до інших захоплених міст – Куп’янська, Вовчанська, Балаклії.

Залишати Козачу Лопань росіяни вочевидь не збиралися. Швидко підключили електроенергію з території рф, бо ж українську критичну інфраструктуру знищили ще 24 лютого. Вели газопровід, аби до опалювального сезону переможно оголосити, що турбуються про населення. Але, як то кажуть, щось пішло не так… Уночі з 10 на 11 вересня окупаційні війська, котрі до цього контролювали біля 40% території Дергачівської громади, втекли з Козачої Лопані й прилеглих населених пунктів.

За час окупації кількість населення в селищі зменшилася майже у шість разів. Виїхати можна було тільки до росії. Ті, хто мали там родичів, втекли першими, і таких у прикордонному селищі було немало. Інші виїжджали, щоб урятуватися від тортур: через підвали, які влаштували війська рф, пройшов мало не кожний третій чоловік.

Як починалася окупація для козачан і як вона скінчилася - в матеріалі Укрінформу.

З ПРИЇЗДОМ ТАНКІВ ПІДНЯЛИ ГОЛОВИ МІСЦЕВІ «РУСЬКОМІРЦІ»

До приходу загарбників Козача Лопань, селище з населенням близько 6 тисяч, завдяки місцевій владі динамічно розвивалося.

«Це було одне з найкращих селищ, яке я бачив у нашій області. Тому ми сюди й переїхали в 2014 році. Продали квартиру в Харкові і купили будинок, - розповідає місцевий житель, батько двох дівчаток Сергій Осман. – Хороші школи, садочки, усілякі секції... Жодних нарікань. Електричка ходила, люди їздили на роботу. Відремонтували дорогу, то можна було за пів години доїхати машиною до Олексіївки (житловий масив на околиці Харкова. - ред.). Та все чудово було».

24 лютого війська рф одразу ж розгромили місцеву підстанцію, били по інших об’єктах. Уже невдовзі після перших вибухів жителі побачили ворожу техніку.

«Я не знаю, як їх можна було спиняти. Що ти зробиш, коли їде 100 танків? Ми склали речі. Але потім дізналися, що удари відбуваються мало не по всій країні. Вирішили залишатися, поки стане зрозуміліше, куди виїздити. Я став адміністратором місцевого чату в Телеграмі, ми обговорювали ситуацію, пересування росіян. Але мені почали погрожувати місцеві жителі - виявилося, що в селищі нашому багато любителів «руського міра». Напевне, тому що прикордоння, багато хто має родичів у росії. Казали, що вивезуть в ліс, що родині нашкодять... Тож десь за тиждень я чат закрив, бо боявся за дружину і дітей», - згадує Осман.

Перші два тижні загарбники йшли транзитом чи кружляли селищем. За цей час, зазначає Сергій, багато жителів пропали, хтось разом зі своїми машинами. Декого окупанти, провозивши день за собою, надвечір відпускали.

«Дуже злі були орки на всіх, хто служив в АТО, та на місцевих прикордонників. Їх забирали на підвали», - зазначає Осман.

Росіяни обстрілювали з Козачої Лопані смт Золочів, міста Дергачі та Харків, крім того, гатили й по самому селищу.

«Обстріли були практично кожного дня, - розповідає козачанин Сергій Бланко. – Спочатку частіше вночі, потім змістили на денний час. Починається – ми в підвал. Намагалися вижити, що сказати. Я живу на Театральній, батьки – на Центральній. Збігаю до них узнати, чи все з ними гаразд, - і назад, аби лиш менше на очі потрапляти окупантам. Виживали люди, допомагаючи один одному».

Після кожного обстрілу росіяни, звичайно ж, звинувачували ЗСУ.

«Був випадок, коли окупанти оголосили про роздачу гуманітарної допомоги, зібрали велику кількість людей на площі — і нанесли удар. Загинули люди. На місці зразу ж працювали їхні телерепортери, зняли сюжет, як «українські нацисти знищують місцеве населення», - розповідає голова громади В’ячеслав Задоренко.

Пенсіонера Анатолія Полтораченка з Ізюма війна захопила на дачі. Він залишився в селищі, наглядав за сусідським двором.

«Прийшли мародери російські – п’ятеро з автоматами: «Дєд, откривай сарайчік!» Під дулами відкрив. Там мотоцикл «Ямаха» сусідів. Кажуть: виводь. Я кажу: мені 80 років, я з палкою, як? Витягли. Ще й кажуть: ми повернемо, ми ж вас тепер будемо охороняти. За дурників нас тримали, чи що», - каже пенсіонер.

СТАРОСТА ЗІ СТАТТЕЮ ПРО ДЕРЖЗРАДУ ТА З ПІДТРИМКОЮ ЛЮДЕЙ

Однак у перші тижні відкрито, публічно російські військові намагалися нікого не чіпати та не ображати. Не влаштовували показових покарань незгодних. Хапали людей так, щоб ніхто не бачив: зупиняли, піднімали одяг, шукали татуювання, забирали в свої «штаби».

Встановлення окупаційної «влади» почалося 12 березня. Загарбники зігнали в центр багато техніки, виставили блокпости на вулицях, шукали старосту Людмилу Вакуленко.

«Людмилу Михайлівну дуже довго вмовляли, тиснули. Але вона не погодилася на співпрацю. Вони поставили якихось колаборантів. На нашу старосту відкрили справу про держзраду. Але це ж було на основі пропагандистських відео, на яких вона фігурувала! У росіян такі підходи: як завгодно пов’язати з собою місцевих, щоб завжди були винні українці. Хтось бачив відео, де б на окупованих територіях щось говорили російські військові? Ні. Староста залишалася в селищі і з першого дня допомагала людям, чим могла. Вона нікого не агітувала за росію. Коли їй вже поставили ультиматум, вона пішла з посади», - розповідає Сергій Осман.

Голова Дергачівської громади В’ячеслав Задоренко Козачолопанську старосту називає героїчною жінкою, яка не залишила земляків і витримала тиск окупантів.

«Людмила Михайлівна не пішла на співпрацю. Коли скинули прапор із селищної ради, вона його забрала додому і зберігала до звільнення. І першою його підняла, коли загарбники залишили Козачу Лопань. Староста – наша, законна, яка була призначена українською владою, – вже надає допомогу людям в отриманні довідок, відновленні документів, які повідбирали в них росіяни. Багато забрали паспортів, і майже всі документи знищені, а людям треба отримати виплати, пенсії. Загалом в неї дуже багато роботи. Треба відновлювати критичну інфраструктуру. Також іде евакуація населення - хто бажає виїхати, а також тих, кому потрібна медична допомога», - зазначає Задоренко.

І хоча староста повернулася до роботи, вона… досі перебуває в розшуку, оскільки підозру з неї не знято. Офіційно правоохоронні органи поки не коментують цю ситуацію. Джерело Укрінформу в одному з силових відомств повідомило, що про ставлення керівника громади та жителів селища до старости добре відомо, однак провадження не закрите, процесуальні процедури тривають. Тож поки ще незрозуміло, чим закінчиться для Вакуленко ця справа.

САДИСТСЬКИЙ КОНВЕЙЄР: КЛІТКИ, “ТАПІК”, ГОЛКИ

За попередніми підрахунками місцевої влади, в Козачій Лопані залишилося не більше тисячі громадян. Колаборантів, як працювали в селищній раді і були так званими квартальними, окупанти розбудили в ніч на 11 вересня, налякали, що їх «розстріляють ЗСУ без суду та слідства», і вивезли автобусами до бєлгорода.

Десятки козачан, які пережили окупацію, зараз виїздять на підконтрольну українському уряду територію: на лікування, якого гостро потребували останні місяці, або ж зимувати до родичів, бо в Козачій поки немає ні світла, ні газу.

У перший же день після деокупації на територію залетіли російські вертольоти та обстріляли селище, пошкодивши будинки та об’єкти інфраструктури. У наступні дні були обстріли з артилерії.

На території Дергачівщини, як і всюди на захоплених землях, війська рф улаштували катівні. В Козачій Лопані людей мучили в підвалі залізничного вокзалу, в підвалі кафе поруч, можливо, і в школі, де теж стояли загарбники. На вокзалі, до прикладу, правоохоронці виявили так званий тапік – польовий телефонний апарат з індуктивною котушкою, який росіяни використовують для катувань електрострумом. Катівню облаштували і на «Гоптівці» - автомобільному пункті пропуску неподалік селища.

Була в Козачій ще й так звана «тюрма» - в приміщенні колишньої овочевої бази. Там у погребах окупанти зробили клітки, які подеколи були заповнені вщерть.

За словами місцевої влади, через усі ці підвали пройшли учасники АТО, волонтери, фермери, родичі військових і поліцейських, пересічні мешканці.

«Катували й етнічних росіян. Дуже принижували людей морально і, звісно, катували. Били, лупили палицями, засовували голки під нігті, катували електрострумом. Дуже багато речей, про які публічно навіть, можливо, не треба говорити», - зазначає начальник інформаційного відділу Дергачівської міської ради Олександр Кулік.

Відомо, що на бранців одягали кайданки, підвішували до стелі, не годували.

«Деяким дівчатам зривали нігті, чоловікам відбивали вуха, намотували на геніталії проводи. Страшні злочини. І люди зараз іще в тяжкому психологічному стані, не хочуть усього розповідати, бо бояться – а раптом окупанти повернуться. Ми запевняємо, що цього не станеться, що цього більше не допустять. Але страх у людей є», - зазначає голова громади В’ячеслав Задоренко.

За його інформацією, на території були непоодинокі випадки зґвалтування молодих жінок, і вони наразі не хочуть про це розповідати. Однак, сподівається керівник, з часом вони все ж нададуть свідчення правоохоронним органам.

Більшість тих, кого після тортур відпускали, намагалися виїхати з селища. Частина бранців зникла – їх вивозили в рф протягом окупації, а також у вересні під час втечі. Зниклим вважається, зокрема, депутат Дергачівської міськради Олег Дигало, якого забрали в підвал.

«Йому вибили зуби, поламали ребра. За нашою інформацією, його вивезли до росії і там «судили». І зараз він у російській в’язниці», - зазначає голова громади В’ячеслав Задоренко.

Серед інших постраждали і його батьки.

«Вони знали, що це моя матір. Роздягали її до натільної білизни, ставили на снігу на коліна, допитували, чинили психологічний тиск на батьків. Забрали документи. Не давали виїхати», - розповідає очільник Дергачівщини, який виріс у Козачій і протягом десяти років очолював її селищну раду.

Ще одне болюче питання для керівника громади – кілька вивезених до росії дітей.

«Люди були без інформації, без зв’язку. Їх залякували, що вони всі для України вже вороги, що всіх, хто брав російську гуманітарну допомогу, будуть знищувати. І дехто, на жаль, піддався на цю провокацію і надав письмове доручення, дозвіл на вивезення їхніх дітей до якихось таборів відпочинку на території росії. Батьки залишилися тут, а дітей вивезли», - пояснює Задоренко.

За наявною інформацією, вони знаходяться в Красноярському краї, і наразі служба в справах дітей готує відповідні листи в рф, ООН, Червоний хрест, аби повернути маленьких українців.

За час окупації, за попередніми підрахунками, на Дергачівщині загинули щонайменше 200 людей, ще понад пів тисячі отримали поранення. 23 вересня начальник Національної поліції України Ігор Клименко повідомив, що у Козачій Лопані виявили місце масового поховання загиблих, яке показали місцеві. Найближчим часом туди прибудуть спеціалізовані слідчо-оперативні групи. Скільки там може бути жертв, поки невідомо.

Юлія Лучицька, Харківщина

Фото В’ячеслава Мадієвського та Дергачівської міськради