Волохи на берегах Дніпра

У середині XVIII ст. у старому козацькому поселенні на березі Дніпра знайшли свою другу батьківщину волохи. Щоб дізнатись, як вони сюди потрапили і хто вони взагалі, журналісти проєкту Укрінформу «Точка на карті» завдяки Агенції креативних подорожей «Дивна Україна» побувала на святкуванні 250-річчя села Волоського, що за 20 кілометрів від Дніпра.

З ІСТОРІЇ ВОЛОСЬКОГО

У 1768-74 роках під час російсько-турецької війни татари полонили під румунським містом Ясси (область Валахія) близько 700 душ — волохів та євреїв. Цих полонених гнали до Криму. То був щедрий ординський ясир, цінний товар. Загін запорожців, що тоді воювали на боці Російської імперії, під керівництвом отамана Данила Третяка відбив обоз кримського хана і людей почали підіймати вгору по річці Дніпро.

Майже за рік вони дійшли до порогів. Тут уже земля належала Війську Запорізькому. На той час Січ була автономною одиницею, а тодішній отаман війська Петро Калнишевський мав намір зробити територію Війська Запорозького автономною від Російської імперії, а тому із задоволенням заселяв ці землі, аби край по-господарськи розвивався. Далі – за Кодаком починалася вже Україна, що на той час - у складі Російської імперії. Отож волохів поселили перед Кодаком і перед річкою Мокрою Сурою.

Ось так у 1769 році з’явилася Волоська слобода, нині це село Волоське. До волохів поступово підселилися й запорожці, що жили поблизу на своїх хуторах і зимівниках. Тож нащадки засновників села зберегли риси і козаків, і волохів. Не дивно, що у Волоському ще й досі можна почути старовинні козацькі пісні, молдавську та румунську давню мову, скуштувати притаманних цим народам страв.

Разом зі собою волохи привели й овець, тож у Волоському були величезні отари, а самі волохи славилися на кілька губерній як вправні стригалі овець. Майстрині вміли з овечої шерсті виготовляти різноманітні вироби, одяг. До речі, на нинішньому гербі села теж зобразили дві перехрещені ґирлиґи, підкреслюючи майстерність своїх пращурів.

«Я – волошка, моя прабабуся української не знала зовсім, потім бабуся вийшла заміж за українця, їх називали ще русаки, знала румунську мову 50 на 50, ну, а ми вже знаємо її лиш за спогадами, Але я порівнювала в Інтернеті ті слова, які ми знаємо, то до молдавської мови вони не мають жодного відношення, тому що ця ж Валахія була під протекторатом і Туреччини, і Російської імперії, і Молдавії, а в той час, коли їх захопили, вони дійсно були під протекторатом Молдавії, тому й мови і поняття якось змішалися. Бабуся завжди говорила, коли ми просили її сказати щось молдавською: «Я не на молдавській, я на румунській мові балакаю», - розповідає власниця «Майорової садиби» Людмила Шутяк.

ТУТ МОКРА СУРА ВПАДАЄ У ДНІПРО

Того села Волоського, що було раніше, побачити туристам вже не вдасться. Бо коли будувалась Запорізька ГрЕС, рівень води піднявся до 37 метрів, і всі вулиці, що були біля порогів Дніпра, затопило. Людей виселили, кого куди.

Але ми побували на місці, де село починалося, - біля дельти Мокрої Сури, де навпроти стоїть німецьке поселення Ямбург, а посеред Дніпра раніше був чималий острів Сурський. Зараз він увесь під водою, і лише, якщо знімати зверху, обриси його можна помітити.

Навесні, коли вода піднімалась, на острів на сезон виїжджали чоловіки рибалити та заготовляти харчі на зиму. Поверталися восени із сушеною рибою, зібраними ягодами. Оскільки на острові була різноманітна рослинність, туди також переправляли худобу на випасання, а доярок возили човнами.

Під час археологічних досліджень на остові Сурському було знайдено історичні пам’ятки літописних уличів (період пеньківської культури), характерною особливістю яких були розвинені ремесла й обробка металу. Були знайдені ювелірні вироби: застібки, фібули, браслети. Тобто люди жили на цьому острові 16 тисяч років тому, тож в археологічному плані це місце лишається дуже цікавим.

Острів виник у місці, де Мокра Сура впадає у Дніпро. За топонімом, що зберігся з давніх часів, ми можемо дослідити, що «Сура» означало – сонячна або та, що тече до «Ра», до Сонця, на схід. На піщаному острові було багато древніх святилищ, де проходили різні обряди й ритуали. Поряд - древнє городище черняхівської (ІІ-V ст.) культури. На острові відбувалося поклоніння Сонцю. Вважалося, що місце, яке омивається водою з усіх боків, є чистим.

Нині тут відкриваються чудові краєвиди: широкий Дніпро з туманцем над водою, глибокі балки, порослі деревами та рослинністю.

Місцеві кажуть, що риби колись було сила-силенна. Особливо за порогами.

Саме Волоське розташовувалося у долині між двома Дніпровими порогами: Сурською заборою і Сурським порогом з одного боку і Лоханським порогом — з іншого. Саме на Сурській заборі було знайдено багато пам’яток уличів.

У земських книгах і звітах, які зберігаються в московських архівах, можна побачити, що тривалість життя людей у селах уздовж Дніпрових порогів у середньому складала і понад сто років. Настільки благодатні були місця. Вода билася об пороги і розпорошувалася у повітрі, насичуючи повітря озоном і вологою, а до шуму, який створювали пороги, люди звикали й не помічали його.

Вважається також, що граніти Українського кристалічного щита, що тут виходять на поверхню, своєю «підошвою» торкаються магми Землі, і вони ніби транслюють її невидиму пульсацію на всю навколишню територію, наповнюючи її енергією, яка і впливає на тривалість життя людей та надзвичайну плодовитість цієї землі.

Древні люди жили в гармонії з природою і розуміли, які місця найбільш придатні для життя. Сприятливі місця, їх ще називають мантійними каналами Землі, вони помічали або ромлехами, або курганами, або ще в якийсь спосіб. Так от, лише курганів на території Волоського було досліджено понад 200, ще більше їх на старих аерофотознімках, зроблених німцями на початку війни, які волонтерам вдалося зараз знайти в американських архівах. Наразі здійснюється проєкт із створення інтерактивної карти Дніпропетровської області за ними. На цій карті буде видно, особливо в межах Дніпрових порогів, що курганів і курганчиків тут - як зірок на небі.

«Це і є українські святині, що оберігають наші землі. Вони надзвичайно давні, старші за Біблію та Євангеліє, налічують по 5-6 тисяч років. Те, що зараз відбувається з нами, це наслідок того, що ми втратили своє коріння. А нація, що не пам’ятає свого кореня, - дуже слабка. Коли ми почнемо «вкорінюватися», згадувати, хто ми, вивчати свою історію, тоді зміцнимося, почнемо поважати самих себе і таким чином здобудемо повагу в усьому світі», - каже голова Агенції креативних подорожей «Дивна Україна» Ольга Філь.

ХРАМ СВЯТОГО АРХИСТРАТИГА МИХАЇЛА

Знайомство з селом ми почали з храму. Варто зазначити, що років з десять тому Волоське було дуже депресивним. Та коли до нього перебрався новий священник Андрій Пінчук, мешканці поступово почали згуртовуватись навколо церкви.

Є у храму свої цінні святині – це старовинні українські ікони. Частину з них відреставровано і вивішено у храмі, а частину ще слід реставрувати.

А от до однієї невеличкої старої ікони у селян особливе ставлення. Її до храму приніс один із мешканців Волоського, що воюввав у зоні проведення АТО/ООС. Одного разу під час бою під Пісками Донецької області на місці поруйнованого храму, де бійці шукали прихисток від обстрілів бойовиків, він ненароком наступив на якусь дошку, нахилився, взяв до рук – а то ікона. То він як підняв її, то вже й не випускав, з нею потім і до госпіталю після контузії потрапив, а коли повернувся додому - подарував її храмові святого архистратига Михаїла.

Під цю ікону Христа Вседержителя спеціально зробили підставку, аби її могли бачити і уклонитися навіть невисокі на зріст діти.

Хлопець вірив, що врятуватись йому допомогла саме ця ікона, крім того, з 22 односельців, які захищали Україну на Донбасі, жоден не загинув.

«Усі наші хлопці живі, ми всім відправляємо посилочки, а наш храм від початку подій на Донбасі став великим волонтерським центром, у 14-15 роках храм активно приймав біженців, а на території школи отець Андрій облаштував тимчасовий центр переселенців. Кожен четвертий переселенець, що приїздив на Дніпропетровщину, пройшов через Волоське. Потім більшість їх не повернулися додому, а осіли у Кривому Розі, Чернівецькій, Львівській областях, лише до Краматорська люди змогли повернутись. До храму всі приносили допомогу і ми її, поки вона була потрібна, відсилали на передову. Зараз армія забезпечена, бійці лише просять по можливості чогось солоденького, домашнього.

Ми завжди починаємо нашу екскурсію з храму, бо це не лише наш духовний осередок, це наш штаб, наша недільна школа, куди практично половина усіх школярів села приходить – 70 осіб, а всього у нас 140 дітей вчиться у школі, тут засідає і рада квартальних. Коли не було ще де збиратись, то наша трапезна була постійно кимось зайнята», - говорить вчителька історії Волоської школи і член ради храму Ніна Ткачова.

В одній з учбових кімнат біля храму влаштували невеличкий музей старожитностей, ще в одній проводять заняття різні образотворчі гуртки, вивчають англійську, грають у шахи.

У храмі двічі на місяць проводяться дитячі літургії. Священник служить і пояснює значення кожної пісні, кожної молитви, кожної дії. Такі літургії цікаві й для батьків, адже не всі розуміють значення і поводження у церквах.

«Власне, наші діти у 9 років прийшли сюди, в недільну школу, і нас у храм привели, бо раніше мало хто з батьків тут бував», - зізнається Ніна Ткачова.

Церковна громада автономізувалася від Московського патріархату. Рада храму добре знає, що земля під храмом зареєстрована на місцеву громаду, знає, під що й куди йдуть гроші, що збираються у ньому.

Зокрема, тут мають гарний проєкт побудови нової церкви з дитячим хоспісом і вже було зібрано чимало коштів на початок будівництва. Проте почалася децентралізація, і рада храму вирішила ті кошти повернути на водну реформу. Село виграло грант і створило комунальне підприємство, але поки воно почало працювати і само себе окуповувати, його треба було якось утримувати, тож і тут знадобилась «церковна каса».

А як же нова церква? Поки що триває війна, а от як скінчиться, усі помоляться і будуть ще кошти й на новий храм, - упевнені віряни. За проєктом тут буде невеличкий готельчик і будівля, де житимуть діти, що потребують уваги й допомоги. Отець Андрій – засновник благодійного фонду «Помагаєм!», який опікується покинутими дітьми у пологових будинках і дітьми з багатодітних родин. А щоби про плани не забули, проєкт нового храму вивісили у трапезній. Якщо чесно, за спільною трапезою у громаді народжується дуже багато цікавих ідей.

Отець Андрій, він же й староста села, говорить: «Мрійте, багато мрійте! Мрії збуваються!»

Так намріяли нову школу. Та, в якій навчаються зараз діти, - найстаріша будівля селища. У 1935 році Преображенський храм Волоської слободи було зруйновано, нині це місце затоплене, а з його цегли збудовано школу. Тепер до старої, але модернізованої будівлі, зводять велику прибудову. Восени ще тільки палі забивали, а зараз уже стіни третього поверху вимурували. Там будуть і предметні класи, і просторі актовий та спортивні зали, три поверхи, а зверху – шкільна обсерваторія. Волощани турбувались, чи зі зміною президента не припиниться будівництво їхньої школи. Після виборів воно й справді ніби уповільнилось, проте зараз просувається ще швидшими темпами.

ДРУЖНА ГРОМАДА

У Волоському неймовірна атмосфера. І це все завдяки тому, що за останні декілька років вдалося згуртувати мешканців громади і села навколо вирішення нагальних проблем та побудови чогось нового, комфортного, натхненного.

Цікаво, що перші збори громади проходили в приміщенні церкви, а колишній староста храму нині став директором комунального підприємства.

«Подивіться на всі наші комунальні заклади, які надають селянам послуги, - вони є найкращими в області, і сьогодні зі всієї України приїжджають до нас делегації подивитись на те, як могло статись так, що за чотири роки село із депресивного перетворилося на такий квітучий куточок», - сказав на святі голова Новоолександрівської ОТГ Олександр Візир.

«Я працюю у школі і хочу сказати, що все, що показують по телевізору про реформу школи – все це у нас є. Уже десять років у нас немає батьківського фонду, ні копійки, навіть туалетний папір діти не купують Ми існуємо за гроші громади й держави. Всі ремонти, які відбуваються, - це тільки за державні гроші. Зараз у кожного вчителя і в кожному кабінеті є ноутбук, мультимедійна система чи інтерактивна дошка», - розповідає вчителька історії.

І СТАРОСТА, І СВЯЩЕННИК

42-літній сивий чоловік Андрій Пінчук, до Волоського його направила єпархія після закінчення семінарії. Тут йому виділили хату, яка вже розвалювалась. Та він у ній разом з односельцями, що стали його однодумцями, створив оазис духовного зростання.

А потім почалася реформа децентралізації, організувалась Новоолександрівська об’єднана територіальна громада і села, які до неї ввійшли, - Волоське, Рашківка, Червоний Садок та Майорка – обрали його старостою.

Своїми прогресивними поглядами й особистим прикладом Пінчукові вдалося змінити менталітет місцевого населення, спонукати людей до наведення порядку на власних садибах, сортування сміття, компостування відходів. Так з’явилася команда однодумців. Після «сміттєвої» реформи взялися за водну, освітню. Офіс старости у центрі села став домівкою для всіх: тут і коворкінг, і бібліотека, і тренажерний зал.

Андрій Пінчук каже, що головний плюс децентралізації — збільшення кількості грошей на місцях. Зокрема, вони мають чотири основні джерела доходів: це власний бюджет, обласна рада як головний донор, гранти та фонд громади. Гроші обласної ради потрібні на великі проєкти. За кошти фонду «Бористен», який наповнюють фермери, церква і підприємці, звичайні жителі, вирішують дрібні проблеми, а також пишуть проєкти, які потім виграють гранти міжнародного рівня.

Андрій Миколайович разом із дружиною Ольгою крім трьох власних дітей стали батьками для двох десятків прийомних. Старші вже мають свої сім’ї, менші – школярики.

«Першого тижня дитина, як правило, показує, що вона найкраща, що прийомні батьки не помилилися, взявши її до себе. Потім настає момент, коли вихованець поводиться навпаки: а чи полюблять мене поганим? І лише потім проявляється справжній характер дитини. Дуже важливо у цей період підтримати прийомні сім’ї», - каже Андрій Пінчук.

Про свої методи виховання він часто розповідає на семінарах, тренінгах для майбутніх прийомних батьків, а ще пише у соціальній мережі і мріє видати про це книгу. За прикладом родини Пінчуків у Волоському утворилось уже кілька будинків сімейного типу.

За словами Андрія Пінчука, у Волоському від поєднання української та волоської культур виник дуже цікавий сплав зі своєрідним діалектом, вишиванкою, історією.

«Для нас 250-річчя села – то не просто відсвяткувати якусь дату чи посидіти за столом. Це змога підняти великий пласт нашої історії, опрацювати і залишити нашим дітям. Початок ми поклали – у наймальовничішому селі громади Майорка ми відкрили екосадибу «Майорова хата».

Це інтерактивний музей, до речі екскурсії проводять наші діти, які кілька років разом із дорослими збирали весь реманент. Там можна і відпочити, і відвідати численні майстер-класи. Наша мета – дати молодому поколінню, школярам змогу долучитися й доторкнутися до цікавої історії нашого краю. Тому що, на нашу думку, любов до Батьківщини і любов до України починається з любові до своєї землі, до того села або міста, в якому ти мешкаєш. Не можна любити щось велике, якщо ти не любиш ту місцевість, де ти живеш», - зазначив староста.

З нагоди ювілею села у Дніпропетровському національному історичному музеї ім. Д. Яворницького відкрилася виставка «Волоському-250», де представлені речі й предмети, які було знайдено на території Волоського.

Також до 250-річчя Волоського коштом села готується друкований часопис, до його упорядкування доклали зусиль чимало селян, досконало вивчає історію волохів відомий дніпровський краєзнавець Микола Чабан.

МАЙОРОВА САДИБА

У кінці вересня відбулося відкриття екосадиби у селі Майорка. Йдемо споришевим подвір’ям до свіжовибіленої хатини, де створили краєзнавчий музей. Його експонати, а це близько двохсот автентичних предметів, якими користувалися волохи, збирали протягом десяти років школярі та односельці. Ідея створити етносадибу з’явилася у місцевих жителів - подружжя Людмили Шутяк і Сергія Доскочинського.

«Це моя мрія двадцятирічної давнини, почалося з того, що у спадок від моєї мами мені залишилось багато вишитих нею робіт. Я собі мріяла, що якби у мене була така хатинка, то я б усе це склала, оздобила б її в українському стилі і водила б тули своїх друзів», - розповідає господиня.

Чому Майорка і Майорова садиба? Про якого такого майора мова? Виявляється, оскільки головне завдання козацьких зимівників було поставляти провіант на Січ, згодом утворювались його лишки, тому треба було мати посередників, які б їх скуповували й переправляли в Центральну частину України, де був попит на продукцію козаків. Посередниками були різні купці: і греки, й татари, але найчастіше – євреї.

Майорка Майоркович, єврей за походженням, дійсно був таким скупником – представником Уманської торгівельної компанії. Він супроводжував купецького воза на Запорожжя, керував збутом товарів і скуповував місцеві, запорозькі. Як видно з листа до Петра Калнишевського Майорка Майоркович йшов у Січ із вантажем горілки й різних інших товарів. З цим іменем місцеві мешканці й пов’язують походження села Майорки. Крім того, по межі села раніше проходив кордон між українськими і запорізькими землями.

Проте є й інша версія: співробітник відділу археології Дніпропетровського національного історичного музею ім. Д. Яворницького Оксана Рутковська вважає, що село завдячує своєю назвою військовому званню «майор», що на березі було чимало податкових інспекцій і ця людина могла бути майором.

ЗМІЄВІ ПЕЧЕРИ

Насправді багато місць в Україні претендують називатись «Змієвими», наприклад, у районі Хортиці, під Києвом і в околицях села Волоське. Вхід до однієї такої печери знизу затоплений водами Дніпра, що піднялись, а зверху є просто розлом у скелі і коли кинути камінь, то чутно, як він потрапляє у воду.

За легендою Геракл загубив був своїх коней. Обійшов уже пів світу і раптом, коли блукав Гілеєю, зустрів Зміївну – царицю цієї землі. Виявилося, що коні у неї, але віддасть вона їх за кохання. Завдяки цим стосункам народилися три сини: молодший Скіф успадкував силу Геракла, тому залишився правити з царицею, а Агатірс і Гелон погано їли кашу, погано спали і недобрали сили, то й пішли геть.

Ця легенда згадується Геродотом у четвертому томі Мельпомени. Події, що тут зазначені, відбувалися десь, де є печери і скелі. Відомий історик, академік Дмитро Яворницький свого часу давав такий опис: «Село Волоське закінчується високою кам’яною грядою з двома горами. Перша зветься просто Скеля, друга – Бичкова скеля, вулиці й хати знаходяться у межигір’ї цих скель (зараз це місце затоплене), на підгір’ї Бичкової скелі є Змієва печера з дуже вузьким входом, де треба проповзти понад чотири метри, а потім встати та йти ногами понад кілометр. В одному місці печери є глибока ямина і коли кинути туди камінь, то не чутно, як він і на дно падає».

Досліджувати у наш час ці печери стало небезпечно. Але цікаво, що й нині у цих місцях водиться багато змій. Їхні шкури після линьки можна знайти тут мало не за кожним каменем. До речі, кажуть, якщо самостійно вдасться знайти таку шкуру й покласти її до гаманця, то гроші водитимуться. А як закопати перед порогом свого будинку, ніяка вражина не пройде.

Самих скель, що виходили з води, вже не побачити, у Волоському покажуть лиш те місце, яке називалось Скелі. Тут ще у ХІХ ст. були каменоломні, а вже після Другої світової війни, коли почали відбудовувати місто Дніпро, видобуток ішов у великих масштабах, тож ці скелі були підірвані й передроблені на камені.

Над Лоханським порогом вибірка каменю припинилась і лишився клаптик незайманої землі. Всюди тут росте ковил, чебрець. Сюди приводять екскурсії, щоправда треба мати спортивне взуття, щоб пройти по камінню старого кар’єру.

На найвищій точці тут є залишки альтанки і рукотворні сходи до неї. Однак сюди декілька разів потрапляла блискавка, тому альтанку поки що не реконструюють, а туристам її показують лише у гарну погоду.

Охочі погуляти у цих місцях можуть роздивитись, як утворювались та залягали граніти, піднятись нагору, звідки відкриваються мальовничі краєвиди.

Є думка, що саме тут мріяв знайти останній спочинок Тарас Шевченко. За Лоханським порогом йде Звонецький, а потім Ненаситець, який мав ще одну назву – Ревучий.

ЗАПОРОЗЬКИЙ СКАРБ НА СТРІЛЬЧІЙ СКЕЛІ

Ще одна перлина околиць села Волоського – Стрільча скеля. Під час затоплення Дніпровських порогів частина острова пішла під волу, але верхівка дає нам можливість і зараз милуватись величними витворами природи. Розташований острів за Лоханським порогом, зразу праворуч були Буздиганові скелі, а біля самого берега Дніпра — так звана Стрільча скеля. У музеї Яворницького ще можна побачити знімки, на яких вона не затоплена. Цей невеликий, але дуже скелястий острів вражав оригінальною красою. Французький інженер Боплан так згадував про нього у своїх описах України: «На відстані від першого порога й до останнього я помітив тільки два острови, яких не затоплює вода. Перший стоїть між третім та четвертим порогами і зветься Стрільчий; це цілковита скеля біля 30 футів заввишки, зі стрімкими краями навкруги; він має біля 500 кроків завдовжки й 70–80 завширшки. Я не знаю, чи є на ньому вода, бо ніхто його не відвідував опріч птаства; а втім, він увесь навкруги поріс диким виноградом».

Про Стрільчий острів між людьми здавна розповідають, що начебто на ньому закопані великі гроші, а закопали їх, кажуть, запорожці. Вирили вони там глибоку яму, наклали туди золота, срібла, рушниць - та й засипали все те піском. Потім поверх розклали якогось хлопця та й давай його сікти; сікли, сікли, а тоді його й питають: «А знаєш ти, за віщо ми тебе січем?». А той: «Ні, не знаю», - а сам плаче. Давай вони його вдруге сікти. Сікли, сікли, перестали й знов питають: «А що, знаєш?» «Ой, татусеньки рідненькі, не знаю». Давай утретє. Кричало те хлоп'я, кричало, аж поки охрипло. «Годі»,— кажуть. І давай питати: «Скажи, сучий сину, за що ми тебе січем?» «За те, щоб пам'ятав, де поклали клад». «Ну, — кажуть, — догадався; обдивися ж та йди собі з Богом». Вирвався хлопець, одбіг геть далеко від острова та й давай питати шляху на Україну. Допитався, дійшов аж до свого батька. Це було, кажуть, зараз, як Січ зруйнували. Через скільки там десятків років з Київської губернії гнав один дід по Дніпру пліт. Догнав до слободи Волоської та й пішов шукати грошей на Стрільчий. Отже, те місце вже було загорнуте камінням, довго він його шукав, та так і не знайшов. Давай тоді той дід розказувати. А то був той самий дід, якого сікли запорожці, коли він був ще хлопцем. Дід розказав і прикмети, де закопували клад: «На тім боці, супроти острівка, стояв дуб, на дубі була товста гілка, яка показувала на острівок, де саме сховано клад. Деякі старі люди ще й пам'ятають того дуба, а мені, признаться, не в замітку. Тепер на тому місці груша».

Цей народний переказ про скарб на Стрільчому острові записав 1875 року у волоського селянина Тимофія Каверми український етнограф Яків Новицький. Наступного 1876 року цей переказ опублікував Михайло Драгоманов, а 1908 року — сам Новицький у збірнику «Запорожские и гайдамацкие клады». Згодом його навів Дмитро Яворницький у географічно-історичному нарисі «Дніпрові пороги».

ВОЛОСЬКИЙ ГОРІХ

Децентралізаційна реформа закликала розвивати село, виникла потреба у бренді. А його й шукати не треба, адже всюди в селі росте «волоський горіх». А підприємець Олег Василенко після знайомства з головою горіхової асоціації України Володимиром Пахном, заклав тут великий горіховий сад і став власником господарства «Волоський горіх».

«Я зрозумів, що ми тут надовго, вже пустили коріння. А ще ми зрозуміли, що Волоське і волоські горіхи мають нарешті тут поєднатися. У мене є взагалі ідея запатентувати «Волоський горіх» саме з географічною прив’язкою до нашого села. Зараз заохочую односельців висаджувати і вирощувати горіхи на своїх садибах», - говорить підприємець.

Деревами сучасної селекції уже засаджено близько 10 гектарів, а взагалі, планується поле на 54 гектари. Ентузіасти займаються селекцією, хочуть вивести саме місцевий волоський горіх, але для цього потрібен час, бо на промисловий урожай зможуть вийти не раніше ніж через 10 років. Горіхи – це довга інвестиція, і довгий проєкт. У міжряддях насаджують інші культури – кабаки, волоські гарбузи.

«Я інвестую просто в край, а бізнес, у принципі, вже не для мене, а для моїх дітей», - каже Василенко.

Пан Олег родом із Дніпра, але після того, як купив у Волоському ділянку й побудувався, вважає себе теж волохом і дуже вболіває за майбутнє цього села. Його коштом, приміром, зведено місток на 70 метрів, який і причалом може слугувати, і чудовим місцем для риболовлі.

Ще одним локальним магнітом для туристів є волоська кухня, в якій збереглися рецепти молдавської та румунської. Так, тут полюбляють кислі супи, кислі галушки, голубці з квашеною капустою, пшоном, різаним салом, борщ із шулениками. Візитівкою для Волоського стали вертута, плачинда з різноманітними начинками, варзарі з гарбузом.

Переповідати, яке це все на смак, несила. Варто самому скуштувати, а для цього варто побувати у Волоському.

Людмила Блик, Дніпро

Фото автора