Від «звичайного фашизму» – до звичайного рашизму

Від «звичайного фашизму» – до звичайного рашизму

Укрінформ
Продовжуємо публікацію глав з книги Олега Кудріна «Путівник по рашизму-путінізму»

У попередніх подачах ми розглянули два етапи розвитку ідеї «русского мира» і термінів, якими він позначався: від «русицизму», визначення, даного Олександром Герценом, – до «великодержавного російського шовінізму». А також від «русской партии» всередині КПРС – до «русизму», як назвав цю ідеологію і практику лідер Ічкерії, що оборонялася, Джохар Дудаєв.

Сьогодні ж ми поговоримо безпосередньо про появу слова «рашизм». На той момент воно здавалося випадковим, але з роками, десятиліттями наповнилося глибоким і очевидним негативним змістом.

ФІЛЬМ «ЗВИЧАЙНИЙ ФАШИЗМ» ЯК МАТРИЦЯ ТОТАЛІТАРИЗМУ

Раніше у висловленні Джохара Дудаєва невипадково промайнуло полемічне: «Звичайний русизм. Страшніше фашизму... ».

У радянському кінематографі був такий потужний вислів, як двосерійний (на 130 хвилин) документальний фільм Михайла Ромма «Звичайний фашизм» (1965).  Використовуючи різні документи епохи, включаючи кінохроніку третього рейху, Ромм створив переконливий, публіцистично загострений образ фашистської/нацистської держави та її буденності зла. При цьому в картині можна побачити прямі паралелі зі сталінським режимом, наприклад, у вождизмі двох диктаторів, картинах істеричного всенародного обожнювання.

Співавтор сценарію «Звичайного фашизму» Майя Туровська, котра дожила до похилого віку і померла напередодні свого 95-річчя в Мюнхені (де нацизм колись зароджувався), прямо говорила, що метою авторів було створити спільний типовий портрет тоталітарного суспільства. (Втім, були у цього фільму і важливі системні недоліки, але про них ми поміркуємо пізніше – у розділі про радянське кіно).

У брежнєвські часи цю картину регулярно показували на Центральному телебаченні, яке тоді складалося з двох телеканалів і не балувало глядачів різноманітністю. Тож фільм Ромма, по суті – трагікомічний, сатиричний, не лише страшний, а часом і смішний, був загальновідомим і навіть популярним. А сама ця фраза "звичайний фашизм" стала стійким виразом, радянським аналогом більш відомої на Заході "банальності зла". (Це з назви книги дослідниці Ганни Арендт «Айхман в Єрусалимі: звіт про банальність зла», виданої приблизно в той же час, у 1963 році. Вона – про суд в Ізраїлі над нацистом Адольфом Айхманом, говорячи сьогоднішньою мовою, «ефективним менеджером» Голокосту).

«РАШИЗМ» – КРИТИКА МІЛІТАРИСТСЬКОЇ ПИСАНИНИ КАРЕМА РАША

І тепер уже можна говорити, як уперше з'явився термін «рашизм». Це сталося у найпопулярнішому перебудовному журналі «Огонёк» (1990 №8). Стаття журналіста Миколи Андреєва називалася «Звичайний рашизм» із явним (як і у Дудаєва пізніше) обіграванням назви фільму Ромма. Але під «рашизмом» у ній не розумілося щось, безпосередньо пов’язане з Росією (Russia, Рашей). По-перше, тоді в докомп'ютерну, за великим рахунком, епоху англіцизмів було мало. По-друге, росія – РРФСР по-тодішньому – вважалася безумовним лідером перебудовних настроїв і змін. (У цьому з нею могли б посперечатися хіба що три балтійські республіки, але не сперечалися, бо вони самі себе вважали, та й іншими вже вважалися – «відрізаною скибкою». А ситуація в інших «неспокійних» республіках – Азербайджані, Вірменії, Грузії , Молдові – була складнішою, неоднозначною).

"Рашизм" став похідним від прізвища письменника, публіциста Карема Раша (1936-2016). У 1989 році у семи номерах «Військово-історичного журналу» (№2-5, №7-9) виходило його есе «Армія і культура», яке було радісно зустрінуте міністерством оборони СРСР, підхоплене ним і поширене… Відповідно назва критичного матеріалу в «Огоньку» цілком виглядала так: «Звичайний рашизм. Нотатки на полях мілітаристського твору». У його оформленні ще була використана зловісна плашка, стилізована під погон Радянської/Советской армії з літерами «СА». У своїй статті журналіст розгорнуто та переконливо показав на прикладі писань Раша сутність пізньорадянського мілітаризму, цілком шовіністичного, «русско-идейного».

Але в результаті Андреєв ненароком став винахідником неологізму з великим і темним майбутнім, оскільки той, 1989-1990 років, «рашизм» (від Карема Раша) і нинішній (від Russia) перебувають у найтіснішому генетичному зв'язку.

ДИТЯЧИЙ КЛУБ «V» – НА ЧЕСТЬ «ПОЛТАВСЬКОЇ ВІКТОРІЇ»

Ознайомимося поспіхом із біографією Карема Раша. Він – курд, який народився у Вірменії. Школу закінчив у Грузії. Після неї вступив до Ленінградського держуніверситету на Східний факультет, відомий тим, що, серед іншого, готував перекладачів для радянської армії та спецслужб. Відучившись на ньому кілька років, Раш чомусь перевівся на журфак.

Після закінчення університетських кидань в усі боки і навчань (що тривали набагато більше передбачених п'яти років) поїхав працювати до новосибірського Академмістечка. Там прославився як творець кадетського, фехтувального, а за великим рахунком – мілітаристського дитячого клубу «Вікторія». У назві його було закодовано не жіноче ім'я, а «Полтавська вікторія». (Таке визначення встоялося після піднятого на знамена висловлювання Петра I щодо цієї битви: «У світі нечувана вікторія»). І це вже показник світогляду Раша – він зробив своєю точкою відліку бій, який відкрив росії шлях до створення імперії, вагомої ролі та часом домінування в європейській політиці.

Показовою є еклектика в атрибутиці «Вікторії». Назва на честь російської перемоги, а літера "V" в емблемі – латинська. Та й уся церемоніальна частина – «мушкетерська» (а що ж не петровської епохи, якщо все на честь Полтави?). Але порівнюючи це із нинішніми «Z» та «V», як символами війни з Україною, розумієш, що, схоже, це все системна, генетично традиційна еклектика російського мілітаризму.

Раш був у Академмістечку загальним улюбленцем, зокрема й ліберальної публіки. Ще б пак – під час візиту до Сибірського відділення Академії наук СРСР до нього у «Вікторію» заходили різноманітні високі гості. Найкультовіший із них – французький президент Жорж Помпіду (10 жовтня 1970 року). Тоді це здавалося природним: голова Франції – в гостях у «мушкетерському» клубі. Однак зараз, дивлячись на гебістську росію, заднім числом ми розуміємо, що і тоді на перший план у такій якості випиналися люди невипадкові, перевірені, котрі мають, як правило, прямий зв'язок зі спецслужбами.

Але повторюся, ліберальна публіка спочатку любила Раша. Щоправда, згодом трохи напружилася. Як сказав мені вже на початку перебудови один одеський знайомий, який працював раніше в Академмістечку, «щось Карем занадто захопився “патріотизмом” і військовою справою». Що так, то так…

Надзвичайно показово, що після смерті Раша у 2016 році, російське міноборони на знак визнання його заслуг перед імперськими збройними силами почало проводити «Всеросійські Рашівські Читання»! Їх встигли організувати двічі – 2017 року та 2019-го (2021-го, коли йшла підготовка до повномасштабного нападу на Україну, мабуть, уже руки не дійшли).

«АРМІЯ І КУЛЬТУРА» = МІЛІТАРИЗМ + ТРИЄДИНИЙ НАРОД

Раш у своїй «Армії та культурі» справді виявляється трубадуром, вибачте за тавтологію, рашизму. Сам будучи з тих, кого в російській імперії не дуже доброзичливо називали «інородцями», а в СРСР «нацменами», він самозабутньо оспівує імперську велич та його фундамент – імперську армію.

Ось репліка, чарівна в комізмі, неусвідомленому автором: «І вже якщо на те пішло, кажу, коли взяти сто журналістів, сто вчених, сто інженерів і сто артистів, і сто шоферів, і сто лікарів, і сто... втім, кого завгодно, то сто будь-яких офіцерів будуть завжди кращими за всіх». Випускник пітерського журфаку не розуміє, що фраза про «сто будь-яких, які будуть кращими за кого завгодно» звучать вбивчо самопародійно.

Якщо ж говорити не про стиль, а про сутність, то особливо цікаво відзначити ті місця рашевського-рашистського есе, де йдеться про українство. Показово – що ніколи окремо, а лише у звичній імперській зв'язці – з російськістю! Ось, наприклад: «Жоден народ не віддав стільки захисту рубежів, як російський, український і білоруський. Навіть спільний улюблений билинний герой Ілля Муромець був одним із богатирів російської застави, він — породження кордону». Зверніть увагу, начебто перераховані три етноси, але в тому ж реченні вони всі названі одним народом, в однині. І далі – «Муромець, богатир російської застави». Тобто Раш акуратно, неявно, але проводить імперську ідею триєдиного російського народу, яка сьогодні є одним із рушіїв і одночасно виправдань війни, що йде зараз.

Ось ще, трохи пізніше, і знову з відправною точкою з давньої історії: «З усіх сказань, поем та літописів найкраще народні сподівання та народний погляд на військо висловив автор «Слова о полку Ігоревім». Армія виникла тоді, коли білоруси, українці та росіяни були єдиним народом, з єдиною психологією, мовою та помислами. Армія виявилася єдиною структурою, в якій ця єдність зберіглася, незважаючи на жахи навал і лиха». Тут уже напряму – оспівування якоїсь повної триєдності, котрої насправді ніколи не існувало. Ну й абсурдність, антиісторичність висловлювання про армію як «єдину структуру, в якій єдність (росіян, українців, білорусів, - ред.) зберіглася», настільки очевидні, що навіть не потребують окремих заперечень та спростувань.

«РАШИЗМ» РАША, ПОДІБНИЙ ДО СЬОГОДНІШНЬОГО «РАШИЗМУ» РФ

Як бачимо, у своїх мілітаристських текстах Раш відмовляє українцям (а отже, й Україні) у можливості існування, окремого від росіян (тобто від росії). Думка для часів СРСР не так, щоб оригінальна. Але ми думали, ніби пізніше, у пострадянські десятиліття, росіяни цим перехворіли і заспокоїлися. На жаль, ні, це – один із ключових пунктів сучасного рашистського світогляду, причому в більш жорсткому антиукраїнському формулюванні (аж до повної ліквідації української ідентичності як такої). І це ж – основна теза, якою там виправдовують і розпочату повномасштабну війну проти нашої країни.

У результаті, за всієї випадковості, необов'язковості появи у 1990 році у журнальному заголовку в суперпопулярному виданні (тираж – 4,6 млн. прим.) терміну «рашизм», співзвучного у всіх смислах фашизму, воно виявилося дуже важливим (бо «на початку було слово»).

Але на той момент все ж таки не визначальним. Як ми вже казали, по-перше, англійська мова, англіцизми тоді були поширені менше, і ще не існувало масового розуміння, що росія – це раша. По-друге, навіть для тих, хто відчував це співзвуччя, тоді, на завершальному етапі перебудови воно не мало негативного сенсу: росія, РРФСР, тоді вважалася головним двигуном реформ. Найпрогресивніша фракція на З'їзді народних депутатів СРСР (вперше зібрався 25 травня 1989 року) Міжрегіональна депутатська група складалася переважно з депутатів, обраних у росії з рідкісними вкрапленнями представників інших республік. (Наприклад, головного редактора московського «Огонька» українця Віталія Коротича було обрано на З'їзд від Харкова) З п'яти співголів МДГ четверо були росіянами. Тоді важко було уявити, що за кілька десятиліть росія, раша через «рашизм» римуватиметься з фашизмом.

Тому велику роль у термінологічному підтримуванні теми фашизму в поточній радянській/російській історії того часу зіграв інший неологізм – «нашизм», котрий йшов, можна сказати, руч-об-руч з «рашизмом».

(далі буде)

Олег Кудрін, Рига

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-