Зняття мораторію: як не скомпрометувати процес?
Ключове питання законопроєкту, ухваленого в першому читанні новою ВР: як українець може продати землю. Але ідеологія такого закону має бути інша: як українець може купити землю, щоб господарювати на ній?
Законопроєкт про зняття мораторію прийнято під протести представників середнього аграрного бізнесу, під блокування трибуни парламенту і гучну заяву Юлії Тимошенко, яка оголосила про свій відхід до опозиції.
Укрінформ писав про те, які запобіжники слід включити у закон про зняття мораторію, щоб закон не був болісним для простого фермера.
На жаль, побажання вчених та фермерських асоціацій залишилися непочутими, позавчорашня редакція законопроєкту відтворює всі конфронтаційні норми. Зрештою, для запуску ринку залишилися голосування закону в другому читанні та в цілому, а також – підпис президента. Ця публікація – остання спроба надати матеріал для доопрацювання законодавчого акту.
Які наслідки спричинить ухвалення закону в чинній редакції? Які правки слід внести при другому читанні, щоб пом’якшити суспільні настрої та упередити негативні наслідки? Про це ми запитали вчених та фермерів.
ЯКЩО ПРАВКИ НЕ ВНЕСУТЬ, ТО ЧЕРЕЗ 10-15 РОКІВ У НАС ПРОСТО НЕ БУДЕ ФЕРМЕРА
Ольга Ходаківська, завідувач відділу земельних відносин та природокористування Національного наукового центру «Інститут аграрної економіки»:
- Якщо законопроєкт, який позавчора був ухвалений у першому читанні, буде в тій самій редакції проголосований та прийнятий у цілому, то через 5-10 років у нас в Україні просто може не бути українського фермера. Так само може зникнути і середнє підприємництво. А це – ті товаровиробники, які на сьогодні забезпечують продовольчу безпеку нашої країни. Ми проводили дослідження і побачили, що основні надходження від місцевих бюджетів забезпечують класичні сільськогосподарські підприємства й фермерські господарства. Ухвалення закону у тій редакції, яка була проголосована вчора, потягне за собою зростання безробіття в сільській місцевості, сприятиме розвитку латифундій та монополій. Все те, що ми бачимо в інших секторах національної економіки.
Ми на сьогодні можемо чітко уявити – до чого призводить монополізація тієї чи іншої галузі. У нас монополізація національної економіки відбувалася з 2000-х років. Сільському господарству вдалося цієї монополізації уникнути, тому сьогодні воно представлене і малим, і середнім бізнесом. Є великі вертикально-інтегровані компанії, але кожен із цих класів всередині галузі має свою певну нішу.
Одні виробляють різні види продовольства, забезпечуючи потреби внутрішнього ринку. Овочі, фрукти, картоплю виробляють не агрохолдинги. Ця продукція вирощується малими підприємствами. Але якщо буде ухвалено закон у цій редакції, то у нас поглибиться сировинний напрям, експорт зерна, кукурудзи, соняшника, ріпака. Якщо відбувається монополізація (а вона, швидше за все, буде), то ці структурні переходи боляче вдарять по внутрішній продовольчій безпеці нашої держави. Наукова спільнота та аграрії категорично не підтримують ту модель, яка була закладена прийнятим законопроєктом.
Як її можна змінити, щоб зняття мораторію запрацювало в інтересах українського суспільства та української держави?
Ключове питання законопроєкту: як українець може продати землю? Але ідеологія такого закону має бути інша: як українець може купити землю, щоб господарювати на ній? Хоч як було б, купити 200 гектарів землі для малого фермера по ціні 3 чи 6 тисяч євро за гектар (експерти називають різні ціни) – річ не підйомна.
Будемо відверті: чи зможе фермер знайти мільйон доларів, щоб купити двісті гектарів (якщо ціна буде по 6 тисяч євро)? Очевидно, що не зможе. Тож у такий спосіб обмежується доступ саме малих товаровиробників до земельного ринку.
Країни ЄС, які мають ринковий обіг, впроваджували абсолютно інші моделі. Вони йшли до цього поступово, запроваджували комплексні програми, що доповнювалися механізмами відстрочення платежу, додаткового кредитування, пріоритетного та першочергового права купівлі, яке в залежності від країни надається територіальній громаді або земельному управлінню.
У Німеччині першочергове право має земельне управління, яке не обробляє цю землю, але регулює в такий спосіб ціну, яка складається на земельному ринку і регулює покупців. Якщо покупець не відповідає критеріям, то земельне управління, користуючись своїм пріоритетним правом, просто викуповує цю землю. Коли через півроку чи рік з’являється місцевий фермер, який хоче купити цю ділянку, воно просто перепродує ділянку йому.
Тому це питання дуже жорстко регулюється. Хоча вони і називають свої моделі ліберальними, але в країнах ЄС нема жодної моделі функціонування ринку землі, яка б існувала без втручання та регулювання.
У країнах Балтії переважне право на викуп земель має Земельний фонд, який працює як регулятор. Подібні інструменти, регулятори та засоби підтримки мають бути закладені й в українському законодавстві – якщо законодавець хоче реалізувати земельну реформу, яка буде приносити користь суспільству і через п’ять, і через десять, і через двадцять років.
Нинішні моделі вигідні тим компаніям, які вже сьогодні мають достатньо грошей. Це – транснаціональні корпорації. Але такі сценарії будуть негативні. Вони вже були реалізовані, для прикладу, в Аргентині. І ми знаємо, що Аргентина за останні п’ятнадцять років тричі оголошувала дефолт. Вона так і не позбулася ярма сировинної зони, натомість ретельно дотримується рекомендацій МВФ та Світового банку. Україна ризикує повторити помилки Латинської Америки і не хоче робити жодних висновків.
Законопроєкт треба кардинально змінювати, 200 тисяч землі у однієї особи – такого нема в цивілізованих країнах. Нонсенсом є те, що іноземці можуть виходити на ринок землі поряд з нашими громадянами, в яких купівельна спроможність – у рази менша. Те, що на ринок можуть виходити і юридичні особи, й фізичні особи, витісняє малого аграрія, бо рівень прибутковості останніх не дозволить викупити землю. Дешевих кредитів, як у ЄС, не буде, там кредити – під два відсотки, у нас – під двадцять. І це знову ж таки обмежує українського товаровиробника на ринку земель.
ДЕРЖАВА ПОВИННА БУТИ РЕГУЛЯТОРОМ: І ПЕРШИМ ПОКУПЦЕМ, І ПЕРШИМ ОХОРОНЦЕМ ЗЕМЛІ
Григорій Наконєчний, засновник сімейного фермерського господарства "Віра. Надія. Любов":
- Асоціація фермерів, агросоюзи протягом п’яти років вносили пропозиції про те, як завершувати реформу. Ці пропозиції ми проносили через свої мізки, через свої руки. Ми творили бачення, реалізуючи свою любов до землі та села. Ми просили владу перед прийняттям закону: прислухатися до нас, не робити шкоди. Сільські базари, які завжди – подія, які – маленьке весілля для села, зараз, після прийняття законопроєкту в першому читанні, нагадують сільський похорон. Всі готові відрядити мене на Майдан, щоб протестувати проти уряду та парламенту. Законопроєкт порівнюють і з цунамі, й з другим Чорнобилем. Є держава Україна – і свідома людина, яка поважає землю та державу, розуміє, що територія держави повинна належати державі. Так, продаж землі повинен існувати, але держава повинна бути регулятором: і першим покупцем, і першим охоронцем. Ніякі агрохолдинги, юрособи не будуть такими.
А щодо малого та середнього бізнесу: ми тут живемо, нас на цій землі, нас у наших селах будить зоря, ми її відчуваємо, як живий організм.
Я багато чув від урядовців, які так піклуються про пенсіонерів, бабусь, які мріють продати пай: ОК, ну нехай держава (місцеві громади) візьме паї, згуртує, щоб був єдиний масив, та викупить. Нема грошей? Нехай шукають гроші, вертають з офшорів та викуповують. Хочуть купити іноземці? Нехай орендують, але живуть поруч, як фізичні особи. Будемо партнерами.
А продавати землю із космічною швидкістю можуть люди бездушні або шахраї.
Вони кажуть, що від селян, дрібного та середнього бізнесу мало користі. А хіба вони досліджували – скільки кожен фермер вкладає в облаштування території по місцю ділянки?
Я займаюся тваринництвом, у мене 56 корів, і я виробляю екологічно чисте молоко. Ніхто ніколи мені не допоміг, нема ніяких підтримуючих програм, як у Франції, чи доплати за екологічність. Я завів кілька племенних коней, щоб сільські дітлахи вчилися їздити верхи і були козаками. Я передаю свій практичний досвід дітям та онукам, поруч зі мною працюють три моїх доньки Віра, Надія та Любов. І я буду жити з вірою, надією та любов’ю, бо я люблю і цю землю, й цю державу.
ЦЕЙ ЗАКОНОПРОЄКТ ПОРУШУЄ ДОКУМЕНТИ ООН
Любов Молдаван, головний науковий співробітник ДУ "Інститут економіки та прогнозування НАНУ", гендиректор громадського об'єднання "Центр аграрних реформ":
- Наслідки від прийняття саме цієї редакції закону будуть негативними, це прямо закладено в тих статтях проєкту. Якщо стаття дозволяє чи відкриває доступ до купівлі земельних ділянок сільськогосподарського призначення усім фізичним й усім юридичним особам, це означає, що будь-яка з цих осіб, яка має величезні кошти, незалежно від того, яким чином вони здобуті, – може приїхати в село й скупити земельні ділянки, які сьогодні знаходяться в руках селян.
І далі покупець буде жити десь, де він живе до сьогодні, а в селі буде наймати найманих працівників, які будуть вирощувати щось таке, що йому приноситиме якнайбільший дохід. Людина, яка прийшла на землю з суто комерційних міркувань, не буде займатися овочами, картоплею, молоком чи ще чимось, тобто – трудомісткими видами продукції, які й робочі місця створюють, і забезпечують продовольчу безпеку країни, тому що людині потрібен набір певних видів продовольства, а не лише зернові, олійні.
Я вже не кажу про неприпустимість приватизації землі юридичними особами. Я не знаю країни, де юридичним особам дозволена купівля сільськогосподарських угідь, за винятком тих юридичних осіб, які створені членами сім’ї. Наприклад, у Сполучених Штатах Америки з усіх корпорацій, які працюють в сільському господарстві, 95 відсотків – це сімейні корпорації.
В пропонованому законопроєкті немає ніяких вимог до покупців. У будь-якій країні є певні вимоги до покупців землі: що вони повинні мати кваліфікацію, стаж роботи, жити у сільській місцевості по місцю розташування земельної ділянки, яку хочуть купити і т.д. У нас цього немає. У кожного з наших агрохолдингів є вклади іноземців, 90, 50 відсотків іноземних вкладів, – то що це означає? Тепер представники влади кажуть, що будуть референдум проводити. А чому не до першого читання провести референдум?
Наприклад, є послідовна позиція вчених та аграріїв відносно обмежень землекористування.
Знаєте, у розмові з нашими колегами за кордоном, коли кажеш, що у нас пропонують обмеження в 200 тисяч гектарів землі, вони не вірять – кажуть, що ми, напевно, погано володіємо мовою, або переклад не такий, тому що найбільший розмір земельного наділу, який в ЄС дозволений законом, я зустріла і під час відряджень, й у науковій літературі, – це 500 гектарів у Німеччині. Ви розумієте – яка величезна прірва між 500 гектарами і 200 тисячами гектарів?
Мені аргументують це так. Мовляв, у нас так склалася ситуація з орендою землі. Вже існують великі компанії та земельні банки. Добре, давайте ми не будемо чіпати оренду землі. От орендують – нехай орендують. Але переносити тенденції, які склалися з орендою землі, на купівлю-продаж землі – це неприйнятно.
Чи можна це змінити до другого читання? Я, чесно кажучи, не дуже вірю, тому що й від інституту, й від академії, й від громадських організацій, і від усіх товаровиробників – ми надсилали пропозиції розробникам закону. Ці пропозиції ґрунтуються і на основних законах землеробства, і на світовій практиці, яка слідує цим законам. І це залишилося поза увагою.
Прикра ситуація, бо сьогодні для розробників закону доступні всі закони світу, й можна було подивитися – як це роблять в ЄС. До речі, ми ж підписали угоду з Євросоюзом про асоціацію, ми ж маємо якісь зобов’язання виконати в процесі цієї угоди, щоб потім стати членом. Ці зобов’язання пов’язані насамперед з імплементацією або приведенням у гармонізацію нашого законодавства з тією законодавчою базою, яка діє в Європейському Союзі.
Ну скажіть, будь ласка, як із таким законом, якщо він буде прийнятий, яким чином ми можемо претендувати на членство в ЄС? Якщо в Європі Угорщина має максимальний земельний наділ в 300 гектарів, Польща – 300 гектарів, Німеччина – 400-500 гектарів, Франція – 6 мінімальних, оптимальних мінімальних розмірів земельної ділянки і т.д., Іспанія – 100 гектарів, Данія – 180 гектарів. Коротше кажучи – в кожній країні є свої обмеження по землекористуванню, а ми тут – 200 тисяч.
І тепер кажемо: давайте нас обов’язково прийміть у Європу. Тоді весь аграрний світ зірветься і скаже – а як із ними можемо конкурувати. Бо вони до нас приходять із такою площею і виробляють тільки 1-2 види продукції, – а як із ними зможуть конкурувати фермери?
Мені хотілося б сподіватися на те, що у другому читанні будуть внесені зміни. Але чи піде на це більшість, яка є в парламенті? Я сумніваюся.
Іще одне. Ніде, окрім колоніальних країн, не було такого, щоб держава дозволяла заходити іноземному капіталу без унормування розміру ділянки та вимог до покупця.
Це допускається в багатьох країнах Латинської Америки, Африки, там є агрохолдинги, які мають десятки, сотні тисяч гектарів землі. Але ви подивіться – як усе населення тих країн воює проти цих компаній! У Бразилії, Аргентині та Чилі йде поступово експропріація цих земель і повернення до фермерського типу господарювання. Йде з потугами, протестами крупного капіталу. Ми також хочемо обов’язково пройти цей етап? Тоді для чого ми у Європі – не зрозуміло.
Ясно, що й сьогоднішній орендатор, а завтра – власник землі схоче вирощувати ті культури, які дають йому найбільший зиск, які по своїй природі найбільш механізовані, найбільш придатні для збереження, тобто, вони не втрачають швидко своїх властивостей, для перевезення тощо. Це, звісно, зернові й олійні культури. Трудомісткими видами продукції ніхто не буде займатися, а це – мінус велика кількість робочих місць. Куди ми витиснемо все населення з села? Місто може дати роботу? А хто буде відповідати за влаштування і формування економічної бази росту сільських територій?
Чому нормальні країни підтримують фермерські, селянський тип господарювання? Щоб зберегти населення, забезпечити облаштування цієї території. І ніхто не дозволяє, щоб основні землі країни перетворилися у пустелі без сіл, без людей, як кажуть – без живої душі. А у нас до того йде.
І дивіться: якщо Європа, європейські країни завдяки всім регламентаціям землекористування зберігають такий тип господарювання (чи сімейна ферма, чи це сімейна корпорація, чи це просто об’єднання фермерів для спільної діяльності), розселення у них – на 100 кв.км – по 18, по 21 особі, а у нас – 4.
Організація Об’єднаних Націй навіть у минулому році прийняла декларацію про права селян, вона зобов’язує уряди забезпечити доступ цим людям, селянам, до землі, тому що це основа їхнього життя, основа реалізації права на роботу, на добробут тощо, іншого у них немає способу заробити.
Ну, а тепер давайте законопроєкт співставимо з положеннями тієї декларації. Виходить, що ми порушуємо офіційні документи ООН.
Ми можемо звернутися до тих країн, які пережили таку катастрофу, яка може відбутися у нас. Сполучені Штати Америки пережили це на початку ХХ століття – і тому вони вимушені були заборонити несільськогосподарським компаніям займатися сільськогосподарською діяльністю в 1970-х роках і закріпити доступ до землі тільки тим людям, які там живуть.
Розміри землекористування визначають штати, вони мають право приймати свої закони, і в 19 штатах ухвалили закони, які не дозволяють іноземцям купувати сільськогосподарські землі. Це в штатах, які є сільськогосподарськими. А у нас – вся Україна сільськогосподарська. У нас немає диких штатів, які є в Америці, дикий захід, де землі такі, що не призначені для сільського господарства і де дозволено іноземцям для якось облагороджування купувати ці землі, а сільськогосподарські – ні.
Від редакції:
Будемо справедливі: всі попередні уряди підводили країну саме до такого розвитку та завершення аграрної реформи. Щоб уникнути домінування та лобіювання великих аграрних компаній, реформу слід було завершувати ще на початку 2000-х років, коли ще існувала відносна рівність різних форм господарювання, а не зараз. Зараз важко уникнути варіанту приватизації, які фактично підготував нам великий аграрний капітал. У нього колосальний фінансовий та адміністративний ресурс, мережа «експертів». Вони можуть просто не почути стійких вимог аграрної науки та фермерства: обмежте землекористування, облаштуйте регулятор, дайте ресурс фермерам. Але, зрештою, влада деколи демонструє здатність до незвичайних кроків. Можливо і зараз вона побачить загрозу повести країну аграрним шляхом Латинської Америки, а не ЄС чи Сполучених Штатів.
А для цього вкрай необхідно здійснити такі кроки. Внести п’ять статей. По ходу, всі пропозиції, які базуються на європейському досвіді, були вже відправлені народним депутатам України.
1. Статтю, яка обмежує земельне користування. Максимально для однієї фізичної особи – 500 гектарів, а якщо це об’єднання (наприклад, це товариство з обмеженою відповідальністю, виробничий кооператив, закрите акціонерне товариство), то об’єднатися може не більше десяти людей, тож земельний наділ має бути не більше 5000 гектарів.
2. Заборона на перепродаж землі протягом семи чи десяти років.
3. Іноземці виключені з кола ймовірних покупців.
4. Створення кредитної установи для фермерів. (У Канаді – це Земельний банк, в Америці – агентство фермерського обслуговування, у всіх країнах вони мають свою назву).
5. Створення інспекції чи агентства з регулювання ринку. Агентство перевіряє майбутні угоди, відповідність покупця критеріям. Воно ж – у випадку, коли селянин хоче продати і не має покупця – викуповує землю і долучає до земельних масивів.
І вчені, й фермери ще мають надію, що не все втрачено. Адже попереду – ще друге читання.
Лана Самохвалова, Київ
