«Війна – не статична. Так само динамічним є і наше відчуття війни»
Українська тренерка-психотерапевт травма-фокусованої КПТ Ольга Євланова, антропологиня Тіна Полек та авторка й продюсерка Ольга Рєка разом працюють над проектом повнометражного фільму Nodokasa – він про українок, які були змушені перетнути кордон, рятуючись від російського вторгнення. Ольга Євланова та Тіна Полек є консультантками сценарію, вони радять, як зробити художню оповідь точною психологічно й намалювати найбільш типові й актуальні картини життя українок за кордоном, їхнього сприйняття себе й власної причетності до війни.
Під час розмови вони розмірковують про колективний досвід біженок та й саму доречність, своєчасність художніх історій про цю велику війну.
Ольга Рєка: Якою зараз є колективна оповідь українців про повномасштабну війну, про досвід війни? Моє відчуття – ця оповідь дуже фрагментована. Як і про що оповідають військові, родини військових, люди, які були в окупації, ті, хто виїхав за кордон? Це – про причетність до війни, це – про травму війни?
Тіна Полек: Якщо ми зробимо zoom out, відійдемо на певну дистанцію, ми побачимо, що всі українці розповідають дуже уніфіковану історію - про те, що росія напала на Україну. Це і офіційна позиція, і наратив у неофіційних розмовах. Якщо ми зробимо zoom in та наблизимося до людей, ми побачимо, що оповідь про війну абсолютно фрагментована, тому що досвід війни виявився для всіх абсолютно різним. Досвід тих, хто перебуває за кордоном – це одне. Досвід тих, хто перебуває на Західній Україні – це інше. Досвід прифронтових міст – це третє. Досвід тих, хто воює, досвід тих, хто чекає з війни і досвід просто цивільних громадян – він абсолютно різний, і тут відбувається велика фрагментація суспільства. Якщо на національному рівні панує солідарність, ми розуміємо, що ми всі абсолютно заодно, то на рівні міжособистісному часто трапляється багато конфліктів, тому що ми не завжди готові зрозуміти людину з іншим досвідом війни. Наприклад, опис війни людей, які постраждали від ракетної атаки або втратили рідних, буде категорично відрізнятися від опису війни людей, які просто чули вибухи десь далеко і тривожаться за своїх близьких. Це в підручниках історії війна монолітна – а в реальності складається з дуже різних досвідів. Як між собою об’єднати ці досвіди війни – ось це велике питання. Усі вони свідчать про причетність до війни, але якою мірою? Питання міри часто є для людей дуже важливим. Хто має більше право говорити про вплив на себе війни, а хто - менше? Чиє страждання є достатнім для того, щоб бути причетним?
Ольга Рєка: Кілька тижнів тому на лекції, де йшлося про формування колективної пам’яті, почула тезу, що травма має свідчити про себе, тобто українці мають розповідати, ділитися, інтерпретувати свій будь-який болісний досвід. Це зараз відбувається у суспільстві?
Ольга Євланова: Отримавши травматичний досвід, можна рухатися двома шляхами - до ПТСР або до посттравматичного зростання. Українці обирають другий шлях. Про це зростання ми вже можемо говорити послідовно, спираючись на нашу історію, тому що з 2014 року наше суспільство і наші спеціалісти – психологи, психотерапевти – подорослішали і навчилися відрізняти ознаки посттравматичної реакції від ПТСР, а також те, що людина може зростати і вбудовувати свій травматичний досвід в свою біографію життя, мудрішати. Зростання – це коли людина не соромиться того, що у нього/неї немає кінцівки, вона продовжує вести активне життя і знає, що вона така цінна. Або людина, яка вела активне життя, зараз перенавчається і має можливість адаптуватися в зовнішньому житті і має підтримку від суспільства, може реалізовуватися в іншій спеціальності.
Тіна Полек: Українці діляться досвідом, свідчать, це все стимулюють медіа, ми маємо багато проектів, де історії людей стають публічними, це як робота журналістів, так і мистецьке та наукове опрацювання. Наразі діє дуже багато ініціатив з усної історії, коли науковці їздять, наприклад, по деокупованих регіонах і збирають свідчення війни. Є ініціативи, які займаються документацією, фіксацією воєнних злочинів, багато всього. Але на особистому рівні люди більше готові ділитися досвідом з тими, хто має схожий досвід. Військові дуже рідко говоритимуть, як їм було там, на передовій, просто з цивільною людиною – вони говоритимуть зі своїми побратимами. Людям, які пережили окупацію, не хочеться нічого пояснювати, вони хочуть, щоб їх зрозуміли. А зрозуміти їх може тільки той, хто пережив те саме. Така ж ситуація з тими, хто втратив близьких. Нам простіше розповідати про свій досвід тим, хто має схожий досвід – тоді ми впевнені, що нас зрозуміють.
Ольга Рєка: Чесно кажучи, я не взялася б писати сценарій про українок в Європі, якби сама не мала досвіду евакуації. Спочатку до Західної України, а через три тижні – за кордон, де українським громадянам пропонували роботу на кіностудії. І певно, перша чернетка сценарію була для мене таким собі free writing, де я записувала все, що помічала і що мене тригерило. Там багато історій різних українок, монологів та замальовок їхнього життя. Мені дуже важливо, щоб глядачі впізнавали себе й свої реакції, мали можливість re-visit – озирнутися на свій досвід з відстані.
Ольга Євланова: Коли ми переживаємо травматичний досвід, то перший місяць у нас будуть тілесні реакції, нам може здаватися, що з цим впоратися неможливо. Треба дати собі час, щоб рана загоїлася, треба об’єднуватися з тими, хто схожий, приходити за підтримкою до тих, хто може співчувати і не порушувати кордони інших. Важливе питання «ти як?» і «я є, коли тобі потрібно», теплий зв’язок». Травматичні події стають частиною зростання, якщо це вже завершилося. Коли ми говоримо про маленькі епізоди, наприклад, поряд з моїм домом збивають ракети або дрони, то після відбою повітряної тривоги я можу про це розказувати, якщо у мене не надто емоційна або тілесна реакція. Коли я ще не впоралася сама з цим, то я не можу про це говорити. Тоді свідчення не працює як терапія, це точно – тоді свідчення може ретравматизувати. Коли людина дає свідчення, обов’язково потрібно, щоб вона перебувала у безпеці, у зрозумілих обставинах. Так само під час роботи з пораненими, необхідно бачити в людині адекватні тілесні реакції, здатність аналізувати, а також має бути зрозумілим план дій, наприклад, як саме відбудеться реабілітація, коли поставлять протез та ін.
Ольга Рєка: Чи можна говорити про синдром вцілілих серед українських цивільних, загалом у суспільстві? Серед біженок, які виїхали за кордон? Якою є їхня етика оповіді про досвід війни?
Ольга Євланова: Я, як практикуючий психолог, не виділяю такого поняття як синдром вцілілих. Це – одне з понять, які описують травматичне почуття провини, навіть коли щось трапилося в мирному житті, наприклад, автокатастрофа. Українці – такі ж люди, як всі інші на Землі, і ми реагуємо так само, як всі. Щоб пережити горе або втрату, не завжди потрібний супровід.
Тіна Полек: Що важливо в етиці оповіді про війну: в українській культурі беззаперечною цінністю є діти. Сім’я та діти – це те, що завжди у нас стоїть на першому місці. Абсолютна більшість тих, хто виїхав за кордон – це жінки, і значна частина з них - з дітьми. Коли вони говоритимуть про війну, то наголошуватимуть передусім на тому, що вони виїхали, щоб урятувати своїх дітей. Ще до війни Україна була єдиною країною у Світовому дослідженні щастя, де щастя дітей було для респондентів важливішим, ніж їхнє власне щастя. Тобто етика жінок, які вимушено виїхали з України, полягає в тому, щоб говорити не про себе, не про порятунок власного життя. Етика полягає в тому, щоб говорити про те, що ти щось зробила заради своїх дітей в першу чергу, або хоча б задля того, щоб потім волонтерити, допомагати. Рідко звучатиме офіційно «мені було страшно, я поїхала», звучіть «я була вимушена» або «так я можу принести більше користі, бо якщо я сидітиму тут, я нічого не зміню» і т. д. Тобто це – вчинок не заради себе, а заради інших. Принаймні таким є моє сприйняття того, що я чую та читаю.
Ольга Рєка: Мене в цій темі надзвичайно цікавить сюжет (не)повернення. Це – українська Одіссея, війна працює з нами зараз саме в такому класичному каноні. Ми всі відправлені в рух, у мандрівку, у доволі неоднозначну трансформацію. І можна на цьому шляху почуватися вигнанкою, а можна - ні. Світогляд ламається, і ми перетворюємося на когось нового. Але зараз ми втратили горизонт планування – наша історія з абсолютно відкритим фіналом.
Взагалі, чи має оповідь про війну бути художньою, не виключно документальною? Як ви зараз ставитеся до fiction форматів? Що є нині на часі й не на часі?
Тіна Полек: Ми часто самі не знаємо, що на часі, а що - ні. Тому що у нас немає єдиної великої домовленості про те, як ми сприймаємо війну, тому що вона постійно змінюється, війна не статична. І відчуття війни – динамічне. Те, що було не на часі в лютому минулого року, на часі зараз. Це відчуття неможливо зафіксувати і сказати «ось це - окей, а це – ні». Крім того, завжди є контекст, і є результат. От наприклад, ініціатива Repair Ukraine – це організація, що займається відбудовою в селах, які постраждали від російської окупації. Коли вперше минулого року вони проводили рейв-толоку, то дуже боялися, що це взагалі не буде сприйнято. Купа людей з Києва, дивно одягнених, приїхали в село на Чернігівщину, ввімкнули гучно музику й почали розбирати завали. Доречно вмикати гучну музику й танцювати, розбираючи завали, чи недоречно? Спочатку вони були не прийняті місцевим населенням, про що вони багато говорили в інтерв’ю, а потім, після того, як ця ініціатива протривала рік, після того, як були відбудовані перші будинки, як людям була надана реальна допомога, ставлення до організації змінилося і з боку місцевих людей, і з боку суспільства.
Ольга Євланова: Інструменти трансформації досвіду – це індивідуальна терапія, з травмою не працюють в групах, оскільки потрібна безпека. Людина може природньо вбудувати травматичний досвід в свою автобіографію, як і більшість українських митців, завдяки тому, що визнають, а не заморожують свій біль і осмислюють власні травми війни. Художники буквально вимальовують власні спогади та відчуття, поети оповідають віршами, документалісти фіксують реальність на відео. Художні (fiction) формати потребують дистанції, але вони з’являються теж.
