Пам’яті десантника, комвзводу «Маґури», мера Лебедина Олександра Бакликова

Олександр Бакликов загинув на фронті 14 квітня 2024 року. Це була відважна смерть: автівку, в якій він, комвзводу гранатометників 47-ї штурмової бригади «Маґура» рухався разом із побратимом, росіяни обстріляли з кулемета із засідки. Бакликов прикрив собою молодого побратима. Той поранений, але вижив. Відважний же мер Лебедина, десантник, повернувся в рідне місто на щиті.

Олександр Бакликов пішов на війну після деокупації Сумщини добровольцем, восени 2022-го року. Служив в ЗСУ командиром гранатометного взводу в 47-й штурмовій бригаді «Маґура», з честю та гідністю виконував бойові завдання на пекельному Авдіївському напрямку.

На його смерть колега по місцевому самоврядуванню Сумщини мер Тростянця Юрій Бова: «Україна втратила Героя і Патріота. Не можу досі повірити...»

Бова одним із перших розказав і обставини смерті хороброго колеги поблизу населеного пункту Новобахмутівка Покровського району Донецької області.

Олександр Бакликов народився у Лебедині на Сумщині. Працював токарем, учителем, був приватним підприємцем. У 2015 і 2020 роках був обраний міським головою Лебедина. У вересні 2021-го депутати проголосували за дострокове припинення повноважень Бакликова, проте згодом суд поновив його на посаді.

Через рік, уже після вторгнення, деокупації Сумщини та налагодження життя в містечку й громаді під час війни, у вересні 2022 року Бакликов повідомив, що долучається до лав ЗСУ. Назвав це «відрядженням для пришвидшення нашої перемоги».

Той допис Олександра Бакликова процитували усі медіа, які повідомляли про його загибель — й не дивно, адже слова військового до болі правдиві й відгукуються у серці кожного.

«Як міський голова, я вважав і вважаю, що із 24-го лютого моїм головним завданням було не допустити окупації міста і всієї громади. Разом з вами та ЗСУ ми не тільки виконали цю святу місію, але й звільнили Сумщину від окупації. Знаючи оперативну ситуацію, переконаний, що 24 лютого вже не повториться. Але є ще значна частина України, яка чекає на визволення, - казав Олександр Бакликов. - Сьогодні йде третя світова війна проти кацапської орди. Війна за життя кожного українця, бо мета кацапії знищити українців, як націю. Колишніх десантників не буває. І мені, здоровому, досвідченому десантнику неймовірно боляче ховати наших дітей, які гинуть за Україну, за кожного з нас. І тому я ухвалив рішення, яке вважаю єдино правильним. Я відбув у відрядження для пришвидшення нашої перемоги. Сам багато чого вмію і зможу поділитися цим з молодшими братами по зброї. А чомусь ще й вони мене навчать», - писав у вересні 22-го Бакликов.

За словом у кишеню чоловік ніколи не ліз, був принциповим по життю, завжди мав свою думку та відстоював її.

«Сьогодні війна продовжується, але знову дехто про це забув або й не помічав. Кожного дня гинуть наші рідні і близькі люди, а деякі пропиячили під час бойових дій і продовжують це робити й зараз. У битвах за гуманітарку готові повбивати не тільки працівників апарату виконавчого комітету (що навіть не «нюхали» її), а й одне одного», - відверто називає речі своїми іменами Бакликов у своєму Фейсбуці.

На його сторінці є й посмертний допис, зроблений друзями — в ньому остання воля Бакликова.

«Раптом, що трапиться, і незалежно коли (навіть через 10 чи 40 років), але скажеш моїм, щоб навіть близько не було таких істот як Зікєєва, Горошко, химичі, ячменьови, трояни і т.д. Жодного бл#ського депутата, що брали участь в шабаші проти громади 2021 року, не повинно бути (окрім адекватних з минулого скликання). Це моє прохання (чи волю) опублікують на моїй сторінці. Щоб навіть звідти вони почули мій голос і зневагу до них», - волив десантник, мер Лебедина.

Олександр Бакликов був прекрасний оратор. У дописі на честь «свята ВДВ» пояснює, що ж це таке — бути десантником та чому колишніх десантників не буває.

«Шановні, представники «крилатої піхоти»! З 1930 року, 2 серпня було Днем народження ВДВ СРСР.  Військ, що мали і мають величезну, і водночас суперечливу, історію. Але що є беззаперечним, так це те, що десантник не просто та людина, яка зробивши перший раз крок у блакитну безодню, ніколи цей крок не забуде і відчуття вільного польоту пронесе через все своє життя. Десантник – насамперед, той, хто ніколи не складе зброю, не стане перед ворогом на коліна, а в разі потреби, без вагань, віддасть життя за своїх друзів по зброї, за мирний спокій свого народу. Сьогодні 2 серпня! Вже 3 роки як цей день не є офіційним святом Військ Дяді Васі (генерала Василя Маргелова, уродженця м. Дніпро). У 2017 році його перенесли на 21 листопада, день Архистратига Михаїла, командира «божого війська» та покровителя десантних військ ЗСУ. Що для мене цей день? Дуже важко сказати однозначно. Я й раніше не напивався у цей день «до чортиків» та жодного разу не купався у фонтані. Для мене це день пам`яті.(...) А ще я згадую друзів. Дістаю альбоми з фотографіями, беру телефон чи сідаю за комп`ютер. З ким є зв`язок – дзвоню, з радістю чую голоси своїх друзів. Нас поріднило блакитне небо і ми такими рідними й залишимось!»

Олександр Бакликов дуже чітко виказував свою позицію як військового, котрий служив в Радянській армії — але захищав і, зрештою, загинув за рідну землю від кулі тих, хто нині є спадкоємцем цієї армії.

«А що робити з тим, що свого часу я був маленькою частиною 106 Тульської дивізії ВДВ?! З одного боку - це була еліта ВДВ. З іншого – саме ця дивізія брала участь у нападі на мою УКРАЇНУ! І сьогодні від їх зброї гинуть наші громадяни, наші військові, що боронять Україну, у т.ч й мої брати - українські десантники. Що з цим усім робити? Нічого! Просто жити, робити свою роботу, боронити СВОЮ УКРАЇНУ і нічого не забувати. Як можна забути друзів живих?! Як можна розділити чи забути загиблих та померлих друзів?! Вважаю, що це потрібно сприйняти і продовжувати з цим жити. Це важко робити, але потрібно. Заради всіх, хто загинув і гине за волю України, заради наших дітей, заради майбутніх поколінь, заради України», - писав Бакликов.

На сторінці міського голови Лебедина багато фото й дописів з його участі в житті міста. Видно, що за рідний Лебедин він вболівав щиро та прагнув розвивати місто. І видно також, що люди за це його любили.

Свого мера лебединці зустрічали на щиті й проводжали в останню путь навколішки.

Дорогу, по якій везли загиблого, встелили червоними тюльпанами. 

Поховали Олександра Бакликова на Алеї Слави у Лебедині з військовими почестями поряд з іншими солдатами, які загинули за волю і незалежність України.

Світла пам’ять відважному меру Лебедина!

Фото: Фейсбук Олександра Бакликова, Лебединська міськрада