Пам’яті старшого лейтенанта, командира, Героя України Віталія Бондарука

«Я пригадую його зі світлою голівкою, бо вони із сестричкою були дуже біленькі. Він завше її вів до школи, тримав за руку і ніс її портфелик.

…Пам’ятаю його очі, вони були дуже виразні. А ще у нього на всі питання завше була готова відповідь», -  розповідає про свого випускника тодішня директорка Долинської спеціалізованої школи-інтернату з поглибленим вивченням окремих предметів Алла Шевченко.

Віталій родом із села Княжолука, що на Прикарпатті. У Долинській спеціалізованій школі його улюбленими предметами були фізкультура, історія України та українська мова. Той факт, що після закінчення школи хлопець пішов навчатись до Львівського державного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут, нікого не здивував. Тоді, каже пані Алла, багато її випускників, а особливо тих, які були активними та рухливими, вступали у військові заклади.

У Львівському ліцеї Віталія пригадують як надзвичайно скромного хлопця. Він був відмінником навчання та військової підготовки, а тому його китель прикрашала відзнака «Перший серед рівних».

«Віталій не був «яскравим» емоційно. Але він був надійним, як стіна. І впертим – упевнено йшов до мети. Плекав мрію вчитися у Національній академії сухопутних військ. І він цього досяг. Мав успіхи у навчанні та спорті. Я пишаюсь своїми випускниками. Болісно переживаю, коли вони йдуть з життя. Повернувся тепер до війська, аби помститися за кожного», – розповів підполковник Олександр Подолян, офіцер-вихователь ліцею, де вчився Віталій.

«Він дуже любив військові справу. Прагнув у ній досягти висот і стати прикладом для нашого сина», - пригадує дружина Віталія Анна.

Вони познайомились через інтернет. Аня написала йому першою. Так зав’язалась переписка і дружба, яка переросла у кохання.

«Віталій був дуже романтичним. Жодного разу додому не приходив без квітів чи цукерок. А одного разу навіть співав мені по телефону під супровід гітари», - пригадує дівчина.

Каже, у чоловіка було загострене почуття справедливості. Завжди твердо стояв за правду.

«Щоразу, як лише міг приїхати з полігону додому, то майже не відпускав сина з рук. Вони могли до ночі складати лего і про щось розмовляти. Нашу донечку, на жаль, Віталій не встиг побачити», - каже Анна.

Віталій був учасником ООС. Повномасштабну війну зустрів на посаді командира мінометної батареї 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Разом із побратимами тримали оборону Києва. Військові запевняють, що служити з Віталієм було за честь, бо командир був взірцем українського офіцера.

«Завдяки його мужності вдалося зберегти життя воїнів одного з підрозділів. Перебуваючи під ворожим артобстрілом, офіцер-мінометник вступив у бій з групою противника», - повідомили побратими.

Це сталося 25 березня 2022 року в боях з агресором поблизу села Таврійське Херсонського району Херсонської області. Віталій потрапив у ворожу засідку, вступив у бій. Відмовився здаватися в полон і був розстріляний російськими військовими. Герою було 25 років.

«Виважений, наполегливий, сміливий. Вклоніться, будь ласка, за нього батькам та родині… Він здобув вічну славу в бою, прикриваючи бойових товаришів», - зазначили побратими Віталія.  

28 березня 2022 року у Княжолуках Віталія, улюбленого сина Марії та Анатолія Бондаруків, громада зустріла на колінах. Героя провели в останню путь з усіма почестями і поховали у рідному селі. У нього залишились батьки, бабуся, сестра Сніжана, дружина Анна, син Максим та донечка Аліса.

«Я ще питала його, чи може вивезти дітей подалі, але він мене просив, аби не покидати Україну. Це було його останнє прохання», - каже дружина.

4 квітня 2022 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Віталій Бондарук посмертно отримав звання «Герой України» з удостоєнням ордена «Золота Зірка».

«Не кожен зможе, дивлячись смерті в очі, стояти пліч-о-пліч із побратимами, не боячись за своє життя,  рятувати інших та мужньо боротися за свободу своєї країни. Віталій зумів, він не боявся ні смерті, нічого, лиш вірив у священну Перемогу», - напише два роки по тому землячка Галя Лужна.

Нині у Долинській школі, де навчався Герой, планують встановити на його честь меморіальну дошку. А ще закласти Алею слави у пам’ять про випускників, які до останнього подиху були вірними Україні.

Фото: Фейсбук-сторінка Віталік Бондарук, Фейсбук-сторінка Аня Бондарук, vikna.if.ua