Пам'яті учителя, головного сержанта та бойового медика Анатолія Карбана

Хвилина мовчання

03.12.2023 09:00

Укрінформ

У Миргороді одну з вулиць назвали ім'ям полеглого Героя

Анатолій Карбан - вчитель історії, учасник трьох революцій, волонтер, депутат міської і районної рад, громадський активіст, дослідник Голодомору на Полтавщині, ексголова Миргородської райради. Осавул Районового козацького товариства «Миргородський полк українського козацтва Полтавського коша імені Миколи Міхновського». У війську - головний сержант, бойовий медик стрілецької роти Миргородського батальйону ТрО 116-ї окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ.

Про загибель Анатолія у Фейсбуці повідомила його дружина Альона: «Мій Анатолій разом із Віталієм Шевченком загинули 12 квітня на полі бою поблизу Авдіївки. Були в самому пеклі. А тепер будуть у раю. Прийдіть попрощатися із ними обома», - написала жінка.

Тоді віддати шану його подвигові та подвигові його побратима Віталія Шевченка приїхали люди з різних куточків країни. На прощанні із ним було зрозуміло, що це також велика втрата для Миргорода, району, області, зрештою України.

Старша донька захисника Аліна разом із сестрою Анною знали тата як доброго чоловіка й принципового українця.

«Тато був ідейним, щирим і справжнім. Татове життя було таким, що навіть смерть його не спинила. Він живе у своїх діях, у своїх дітях та учнях, у своїй боротьбі, яку розпочав багато років тому, і, головне, він живе в наших серцях. 55 років назавжди. Вдячна татові за життя і виховання», - написала про батька Аліна у Фейсбуці.

У родині його згадують як взірцевого тата. Свою любов до дітей він проявляв у дрібницях, розповіла Аліна виданню «Зміст»: «От приїжджаю додому на своїй старенькій і вічно брудній машині. Через роботу у мене не було часу цим займатися, а потім дивлюся зранку, що в мене помита машина, а в тата горять очі. Він часто говорив, що любить нас і щоразу проявляв це турботою».

Анатолій працював учителем Остапівської середньої школи, а згодом – вчителем і директором Трудолюбівської загальноосвітньої школи. Пізніше очолював районну раду, далі була робота в Біликівській гімназії.

Аліна згадує, що її тато займався національно-патріотичним вихованням ще до того, як це стало популярним в Україні. Перші змагання «Джури» на Миргородщині були, зокрема, його здобутком. Кожен з напрямів його роботи був пов’язаний з поширенням та популяризацією українських традицій та історії.

Цей напрям діяльності чоловік підтримував і як осавул Районового козацького товариства «Миргородський полк українського козацтва Полтавського коша імені Миколи Міхновського».

«Доля воїна завжди була і є ризикованою. У бою життя може обірватися щомиті. Зі щитом або на щиті – цей заклик стародавньої Спарти означає перемогти, досягти мети або загинути зі Славою і тоді полеглого в бою воїна несли з поля битви на його щиті. Віднині і назавжди Анатолій Карбан лишиться осавулом Миргородського полку Полтавського коша імені Миколи Міхновського», – написали козаки полку на сторінці Миргородського полку у Фейсбуці.

Дружина Анатолія Альона колекціонує народне вбрання й зібрала не один полтавський стрій. Натомість її чоловік збирав військові однострої. А повний однострій УПА йому пошив реконструктор, який підготував комплект - від взуття до мазепинки.

Також Анатолій з дружиною ще з 90-х років збирали свідчення жителів Миргородщини про радянський геноцид українців. Односельці, серед яких були і родичі Карбанів, пережили Голодомор, тож тоді молоді вчителі прагнули усе це записати. Через кількадесят років записані від жителів Полтавщини свідчення про Голодомор донька Аліна використала у своїх наукових роботах.

У перші години великої війни наречені доньок Анатолія поїхали у свої батальйони, а сам чоловік став до лав Сил оборони. Спочатку обороняв Миргородщину: був і на блокпостах, і охороняв техніку, їздив у бойові відрядження. У листопаді 2022 року перебував на Харківщині, а вже у грудні була Сумщина, а в січні — бої за Соледар. Після повернення у Дніпро їх відправили до Гуляйполя, а згодом на Авдіївський напрямок.

У березні Анатолія Карбана на 5 днів відпустили додому, тоді родина бачила його востаннє, згадує донька Аліна: «Тато воював за Україну у Сєверному та Тоненькому. Він згадував, що, коли у 14-му їздив як волонтер на Схід, то йому запам’ятався у напівзнищеному росіянами будинку камін. Татові стало дуже сумно, що русня прийшла й знищила життя родини, яка будувала цей дім. І є гіркий символізм у тому, що тато загинув саме у Тоненькому».

Олег Пустовгар, очільник полтавського представництва Українського інституту національної пам'яті, говорить про Анатолія і як про учасника усіх значущих для країни революцій: «Анатолій Карбан - світла і патріотична людина. Знав його ще з 90-х років. Рух, "Просвіта", Українське козацтво, помаранчеві події, "Наша Україна", Майдан. У непрості постмайданівські часи очолив Миргородську районну раду. А ще - волонтер фронту під час війни малої інтенсивності і захисник України після повномасштабного вторгнення. Анатолій Карбан - це частина новітньої історії славного Миргорода. З пропозицією назвати на його честь вулицю у Миргороді виступила низка ГО та інші, також і Полтавський офіс УІНП».

На сесії рішення про увічнення пам’яті полеглого Героя російсько-української війни депутати прийняли одностайно. «Сьогодні тато став вулицею. У Миргороді більше не буде вулиці Миргородських дивізій, а буде — Анатолія Карбана. Ця вулиця символічна для моєї родини тим, що вона веде до села, де народився тато, а неподалік — наш дім», - так сказала його донька після ухвалення рішення.

Дівчина написала й про те, що батька посмертно нагородили орденом: «Мого тата Анатолія Карбана нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня. Посмертно. Плачу. Він на це заслуговує».

«Людина, яка про Україну думала завжди, коли про неї ще далеко не кожен і знав. Мав вже не те здоров’я. Мав можливість не йти, або принаймні не бути “на нулі”. Мав причини списатись. У нього був вибір. Він обрав свої переконання і гідність бути вірним своїм словам, які сказав дружині: “Я готовий загинути за Україну”, - написав на своїй Фейсбук-сторінці зять Анатолія Сергій Мазур.

І додав щемкі, гіркі роздуми: «Немає бути фрази “їдемо до тата” по дорозі в морг. Не мають діти писати своїм рідним біографії посмертно, згадуючи все і не маючи змоги усвідомити дієслово “був” у тексті. Не повинні прокидатись вночі від будильника на батьковому годиннику, який не перестав йти навіть після смерті. Це і є біль. Який нічого не вилікує. Ніколи».