Солдат з позивним «Дикий» возить в останню путь полеглих героїв

Солдат з позивним «Дикий» возить в останню путь полеглих героїв

Укрінформ
Один з коридорів пошани був 18 км завдовжки. Люди кидали квіти та стелили під колеса вишиті рушники

Журналіст Укрінформу у зоні бойових дій зустрівся із солдатом медроти 72-ої бригади з позивним «Дикий», який привозить з «нулів» та готує до поховання тіла полеглих героїв.

Він відкрив двері «морозильної камери» свого буса, обклеєного тактичною плівкою з написом «На щиті». Я чекала специфічний запах, бо вже бачила машини, якими привозять загиблих бійців. Натомість холодок увірвався в спекотне серпневе літо. Але серед сяючої білизни камери на підлозі була свіжа пляма крові.

- Вибачте, не встиг. Зазвичай, я витираю машину, у мене тут і дезінфектори, і чистота, - каже Влад, який саме вивозить загиблих хлопців з передової чи стабпункту.

Ми стоїмо під розкішним старим деревом на виїзді з прифронтового містечка Донеччини, на розвилці дороги, яка веде до окупованої Мар’янки. І від символізму у мене стискає серце. Ось півтора десятка кілометрів і починається територія, окупована «руськім міром» з усім його варварством, катівнями та радянщиною.

Тут у магазинах покупці швидко розбирають українські прапори. А між ними бусик «На щиті», в якому загиблих за Україну везуть до моргу, а деколи і до рідного дому... Це візуалізована «ціна» нашої свободи і того, що Україна живе і переможе.

З цієї ділянки фронту тіла загиблих захисників возить Влад з позивним «Дикий», боєць медроти 72-ої бригади. Йому ще не виповнилося 30-ти, він одружився за день до Великої війни.

Солдат медроти 72-ої бригади з позивним «Дикий»
Солдат медроти 72-ої бригади з позивним «Дикий»

- Коли Путін проголосив ДНР/ЛНР своїми територіями, я у той день відразу зібрав «тривожну валізку» і майбутній дружині сказав: лічені дні до війни залишилися, вони сюди полізуть. Вона каже - та ні, не може такого бути, ми ж маємо побратися. А у нас 22 лютого 2022 року було якраз весілля. Я кажу: якраз встигнемо відгуляти і я піду. Так і вийшло: 22-го весілля відгуляли, а 24-го - я вже поїхав на війну. У мене брат служив в Очакові Миколаївської області командиром військової частини, був у морфлоті. Він мені подзвонив і каже: вставай брате, війна почалася - і чую в слухавці свист, вибух. Набираю пізніше брата - немає зв’язку, і знову - немає зв’язку. Поїхав тоді у 72-у бригаду, я знаю її ще з 2014 року з Донецького аеропорту, бо тоді служив строкову і підвозив їм боєприпаси. Взяли. А за мною тоді сюди ж пішов батько, брат...

Коли почалося повномасштабне вторгнення, ще нові скорботні традиції не були сформовані. Ще не було налагоджено процедуру доставки тих, хто поклав голову. Війну Влад разом з бригадою зустрів під Києвом. Служив у медроті.

- Ми тоді були біля Мощуна, напрямок Пущі-Водиці. Їздили та забирали поранених з «нулів». Забирали і загиблих... Було таке, що везли в одному автомобілі і пораненого 300-го, і 200-го. Бо виносимо пораненого і бачимо, що лежить тіло, забираємо… Ось так і почалася ця традиція. Це борг, який треба виконати, тому що побратими полягли, захищаючи нас з вами, а рідні мають отримати хоча б тіла своїх.

Солдат медроти 72-ої бригади з позивним «Дикий»
Солдат медроти 72-ої бригади з позивним «Дикий»

У мене брат загинув у перший же день... Той, що встиг подзвонити і сказати, що почалася війна. Це було перше повідомлення про війну і останні слова брата, які я чув. Корабель «Горлівка», де він служив, взяв на себе перші удари. Ми тоді почали шукати його тіло. Я потім доставляв батькам та дружинам тіла їхніх рідних з різних ділянок фронту у різні кінці країни, а сам з родиною шукав тіло брата.

Вдалося знайти через чотири місяці, а весь цей час орки виносили нам мізки. Вони дзвонили родині й казали: хочете повернути сина, то платіть гроші й у них цінники з кожним разом мінялися, як погода на Донбасі. Але ніхто нічого нікому не платив. Знайомі через знайомих, через волонтерів допомогли доставити тіло. Потім процедура з ДНК… Мене запитують: то у вас психологічна травма була? Я кажу: не була. Вона тепер назавжди...

Зараз є спеціальні морги, куди ми загиблих росіян складаємо. Обмінюємо загиблих на загиблих. На одному пакеті з орком я був написав: від Дикого.

Я на хвилинку думаю про наші травми. Про молодого хлопця, який з перших днів війни клав у своє авто тіла героїв, загиблих при обороні столиці (не маючи на таке ані церковного «послуху», ані від влади мандату). Напевно, він бачив у них свого загиблого брата. А ще я думаю про корабель «Горлівка», на якому був добре підготовлений екіпаж і який неодноразово брав участь у спільних з НАТО навчаннях. Всі об’єкти та кораблі, пов’язані із західними партнерами, стали об'єктами особливої ненависті росіян.

Ми їдемо вулицями до моргу. Влад вирішив показати нам початок останнього маршруту героя. Під’їжджаємо до моргу, і я бачу картину, яку вже бачила в іншому прифронтовому містечку і до якої неможливо звикнути. Біля входу в морг акуратно складені «у стопочку» ноші, закривавлені ноші... На них хлопців деколи привозять або з «нулів», або зі стабпункту, якщо там не змогли врятувати. Поруч - бак. Там лежить щось, що передати рідним вже немислимо - закривавлена каска...

Цього разу там лежать міцно спаковані тіла цивільних, які загинули у цій громаді від ракетного удару ворога...

XXX

Я, відколи бригада на Сході, займаюся лише евакуацією загиблих, продовжує Влад. Забираю їх або на точці евакуації, або у стабпункті, ось сюди привожу. Тут – приміщення спеціальне поруч - роблю опис речей, які були при загиблому. Передаю наступного дня і опис, і речі командиру. На ранок відправляю тіло на Дніпро уже іншим транспортом, волонтери далі везуть. Взагалі більшість організацій, які займаються евакуацією, мають спільні чати. Деколи мені дзвонять родичі загиблих з проханням підтвердити інформацію… І хоч як мені хочеться їх втішити, чи просто відповісти, я кажу: ви помилилися номером. Бо про загибель солдата рідним повідомляє спеціальний офіцер.

Солдат медроти 72-ої бригади з позивним «Дикий»
Солдат медроти 72-ої бригади з позивним «Дикий»

Було таке, що загинув мій дуже-дуже хороший товариш, який мене ще в далеких 2013-2014-их вчив правильно автомат заряджати.. Ми тоді попросили, і командування дозволило, щоб я його цим автомобілем особисто додому відвіз, був на похоронах. Всі наші побратими приїхали.

Не так давно отримав цей автомобіль, дяка волонтерам, одразу обладнали його. Ось тут вгорі: над кабіною є відсік, щоб я міг перед зворотним шляхом поспати, якщо не вдалося, коли віз героя додому. Його називають «курник».

…Нашу розмову перериває телефонний дзвінок.

- Дружина, - трохи ніяковіє Влад, - відпустки давно не було. То вона сама до мене приїжджала. Чим не медовий місяць під час війни? Вчора відправив додому.

Він бере слухавку і ніжно говорить із дружиною, а в кінці додає:

- І пришли мені фото, де я у вишиванці, що ти її вишила.

Мене запитують, чому ти на кабіну ззовні протигаз підчепив, продовжує Влад. Я просто знайшов колись протигаз, натягнув на свою фізіономію, перевірити чи не поправився, чи не тисне протигаз, чи може, бороду треба підстригати. А потім – на кабіну його причепив, зараз автомобіль бачать і пізнають. А взагалі машина не нова, слід дбати. Зламалася гальмівна система, то я у Німеччині запчастини замовляв, бо дешевше, а міняв сам.

У цьому році були втрати, бо був Бахмут… Дякувати Богу, зараз наші хлопчики найкращі, молодці, зараз майже без втрат, я зараз «відпочиваю». Коли роботи немає, перевдягаюся, закатую рукава, допомагаю хлопцям машини крутити чи ще щось.

Мене часом запитують, а як це: весь час з полеглими? Я кажу: вже звик. Було спочатку снилося всяке, підривався вночі. Уже не моторошно, що ти везеш померлого, а на фронті - ти ж розумієш - десь може щось прилетіти і ти - ляжеш поруч з ним. Але я на те уже не зважаю. Якщо доля, то доля. Якщо нє, то нє.

Коридори пошани в кожній області бачив. Возив бійця в Черкаську область. Там живий коридор безперервний вісімнадцять кілометрів був. Найдовший... І люди кидали на всіх цих вісімнадцяти кілометрах квіти і стелили на асфальт вишиті рушники. Там перекрили всі вулиці, залишили просто одну центральну дорогу і всі йшли пошанувати бійця.

Так, ми навчилися ховати героїв. Але як я радію, коли у мене нема роботи, і цілими днями немає дзвінка з «нулів»...

Лана Самохвалова, Київ – Курахове - Київ

Фото Павла Багмута

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-