Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

«Хто це зробить, як не ми?»

«Хто це зробить, як не ми?»

Блоги
Укрінформ
Богдан Гондя під обстріли поїхав на евакуацію поранених, зазнав сильних опіків, але після лікування і реабілітації планує повернутися на передову

Старший солдат Богдан Юрійович Гондя, 26 років, механік-водій 3 механізованої роти 1 батальйону 65 Окремої механізованої бригади (ОМБр). Родом з Кіровоградщини, з селища Петрово Олександрійського району. Одружений, має двох дітей. Мобілізований. З 20 квітня 2022 року разом із бригадою долає бойові дороги Запоріжжям. Має бригадний хрест за звитягу. Одним із перших отримав нідерландські бронетранспортери М113 і впевнено на них працював. Обстріляний солдат. Він взявся їхати за нашими пораненими туди, де всі інші не наважилися. Задачу виконав, вижив, але отримав опіки. Тепер лікується в госпіталі у Хмельницькому.

Під шквальним вогнем

Як розповів про свого бійця заступник командира роти з МПЗ Леонід Куклінський, Богдан Гондя – один з кращих механіків-водіїв бронетранспортера YPR М113. Хлопець роботящий, з великим бажанням служби, не відказується від роботи, завжди зголошувався на всі виїзди. Навіть коли треба було випробувати в ділі кулемет і постріляти по орківських позиціях – він був одним із перших бажаючих.

А 18 липня бійці роти йшли вибивати ворога з посадки «Осика». Зав’язався бій, пішли перші поранені. «Юпік» Богдана Гонді стояв у бойовому резерві, а евакуаційна машина не могла виїхати – почався обстріл. Богдан перший визвався їхати під вогнем  на евакуацію, сказавши: «Я поїду, побратимів не кину».

Він до позиції не зміг доїхати через шквальний вогонь: встиг підібрати поранених, аж тут бронетранспортер отримав приліт ПТУРа в бік. Богдан ще розвернувся, щоб виїхати із зони ураження, але двигун вже був пошкоджений, машина стала – і отримала пряме влучання ракети, почала горіти. Попри опіки, Богдан виліз сам і разом з хлопцями зумів покинути палаючу машину.

Евакуація з пекла

– У тому бою, як то кажуть, я обійшовся легким переляком, і сильним опіками, – розповідає по телефону Богдан Гондя. – Правда, обличчя і руки вже зажили, на нозі ще заростає. Але руки-ноги цілі, все інше загоїться. Чого я поїхав? Комусь же треба рятувати пацанів. Мені просто не вистачило якихось 200 метрів щоб сховатися – підбили ПТУРами, хоча на моїй машині був червоний хрест. Росіянам же однаково що бойову машину палити, що евакуаційну медичку. Вони як роблять: запускають у зону свого обстрілу нашу техніку, дають вийти особовому складу або завантажити поранених – і вже тоді беруть у вогняні кліщі, добивають усім, що мають.

Від точки старту до позиції десь близько чотирьох кілометрів буде. Така тиша, ніяких обстрілів чи прильотів – аж дзвенить тривогою. Я по дорозі двох поранених з нашої бригади забрав, їхав по важкого трьохсотого – але почалися обстріли і я отримав наказ повертатися в безпечну зону перечекати. Тільки розвернувся і почав виїжджати – почали по нас лупити. Трошки не доїхав, як нас догнало. 

Перший приліт був десь під гусінь, а не в борт – тож нам, усім шістьом, пощастило вибратися з «коробочки». Від вибуху вирвало капот над двигуном, почалася пожежа. У мене каску з навушниками зірвало, але руки на важелях управління осталися; справа почало припікати. Вибухом всі люки повиривало, вони відчинені були. 

Прилетіло за секунду, а враження було таке, наче хвилини 2 чи 3 пройшло. Я спершу не зрозумів, що сталося, вже думав, що останні секунди життя свого проживаю. Бачу, хлопці вибралися з транспортера, і я помалу виліз. Тож  вдалося всім вибратися. Далі своїми ногами по посадці – і додому.

«Я повернуся і воюватиму далі»

З Богданом Гондею у тому пеклі були екіпаж евакуаційної бригади: молодший сержант Мельничук, старший солдат Кошин, солдат Ануфрієв – бійці, які ризикували своїми життями задля спасіння інших. Усі вони отримали опіки (Кошин ще й осколочне поранення), але зосталися живі. І це головне.

А Богдан лікувався спершу у Запоріжжі, потім у Дніпрі, а зараз у Хмельницькому на реабілітації. 

– Підлікуюся і повернуся, – ділиться планами Богдан. – Якби не опіки, то б сказав, що мені навіть сподобалося побувати в такій екстремальній ситуації. Адреналін такий відчував, що вам не передати. На ньому і вийшов. Але я завжди кажу: хто, крім нас, це зробить?

Сергій Скібчик 

Фото з архіву Богдана Гонді

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-