Володимир Сівкович — біографія. 30 років зради. Частина перша
5-а служба ФСБ РФ створила спеціальну групу, яку очолив начальник 9 (“українського”) управління департаменту оперативної інформації 5-ої служби ФСБ Ігор Чумаков. До цієї ж групи залучили і Володимира Сівковича, який координував діяльність ексначальника ГУ СБУ в Криму Олега Кулініча, про справжні відносини якого з Іваном Бакановим і досі нічого не відомо.
Володимир Сівкович та Олег Кулініч намагалися розставляти на ключові посади в держапараті “своїх” людей, щоб впливати на державні рішення. Для цього потрібні були гроші. І, схоже на те, що це могли б бути гроші державного бюджету України, які б використовувалися для фінансування розвідувально-підривної діяльності проти України.
Як таке можливо, запитаєте ви?! У квітні 2023 року ДБР провели обшуки у 15-ти компаніях, які контролюються підозрюваним у державній зраді Володимиром Сівковичем, але, як вияснили журналісти “Економічної правди”, за тими обшуками нічого не послідувало, а компанії продовжили спокійно функціонувати. Зокрема, одна з компаній — “АРМА Моторс” — продовжила вигравати державні тендери на постачання автомобілів тим самим правоохоронним органам.
24 липня 2023 року журналістка BBC News Україна Оксана Тороп опублікувала статтю, в якій йдеться про те, що розслідування про державну зраду співробітників українських спецслужб рухаються вкрай повільно. Тому, доцільно було б познайомити українську громадськість з Володимиром Сівковичем ближче та розповісти детальніше про його кар’єру і загрозу, яку він і його мережа знайомств створює для України.
Кар’єра в КДБ СРСР
Знайти інформацію про Сівковича доволі важко, адже його “кар’єрна” біографія починається більш ніж 30 років тому, коли можливості інтернету не були розвинуті. Тому, доводиться шукати офлайнові джерела інформації. Як, наприклад, примірник “Газети “2000” від 24 жовтня 2002 року, в якій Володимир Сівкович у своєму власному інтерв’ю розповідав про своє життя.
Окремі джерела, які частково передрукували текст цього інтерв’ю, пишуть, що за власними словами Сівковича “После училища связи имени Калинина, а я закончил инженерный факультет, уехал в Ереван начальником Центра космической связи. Потом отправили в Москву в школу КГБ, а затем вернулся в Армению. Быстро рос по должностям… Когда началась местная война, я считался уже в числе основных руководителей Комитета в республике.”
Біографія Сівковича дійсно говорить про те, що в 1982 році він закінчив Київське вище військове училище зв’язку ім М. І. Калініна за спеціальністю “радіоінженер”, після чого був направлений на службу в Закавказзя, де 1983 року перейшов в КДБ.
Далі Сівкович говорить, що продовжував свою службу у Західній групі військ (ЗГВ) у Германській демократичній республіці (ГДР), де займався контррозвідувальними операціями та активними заходами проти спецслужб ФРН, США та Франції.
Окремі екс-службовці радянських спецслужб говорять що в кінці 80-х років представники КДБ у ГДР здебільшого опікувалися питаннями стану радянського майна, яке знаходилося на території Німеччини. Звичайно, не існує можливостей достеменно довідатися про процеси розкрадання нерухомості, вмісту складів, а, подекуди, і зброї, в період розвалу СРСР (1990–1991 роки). За різними оцінками, остаточна вартість радянського військового майна на території Німеччини, станом на 1991 рік оцінювалася в суму від 8 до 30 мільярдів західногерманських марок. Ласий шматок для жвавих комбінаторів.
Чим і як Володимир Сівкович займався в ГДР, на жаль, не відомо і можливостей підтвердити будь-яку інформацію на даний момент немає. Однак, відомо, що у віці 31 року він полишає службу в КДБ та повертається в Україну.
Від КДБ до бізнесу
Одразу після того, як Володимир Сівкович освоївся в Києві, він починає масштабну та інтенсивну бізнес-діяльність. 12 жовтня 1992 року Подільською районною адміністрацією міста Києва зареєстровано акціонерну компанію “М.Ф.С.” (MFS) під номером 0089–1175.
Закон України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” було прийнято аж 15 травня 2003 р. Тому, у відкритому доступі не існує жодної інформації про цю юридичну особу, оскільки вона була ліквідована згідно з ухвалою Арбітражного суду м. Києва (нині Господарський суд м. Києва) за номером 17/19 від 27.12.1999 року за позовом ДПІ у Подільському районі м. Києва до акціонерної компанії “М.Ф.С.”, очевидно, поданого, у зв’язку з заборгованістю компанії зі сплати податків. Суддя Отрюх Борис Валентинович ухвалив затвердити ліквідаційний баланс “М.Ф.С.” від 06.11.1998 та виключити компанію з державного реєстру.
Інформаційні довідки та копії документів свідчать про склад акціонерів компанії “М.Ф.С.”, а також про те, що посаду керівника компанії з 1992 по 1996 займав Володимир Сівкович. Останнє підтверджується офіційними біографічними довідками Сівковича, в тому числі і на сайті Центрвиборчкому.
До складу співзасновників компанії входили наступні особи:
- Чередніченко Сергій Анатолійович;
- Терженель Оксана Миколаївна;
- Смолка Олександр Анатолійович;
- Притика Олександр Якович;
- Ганаєвич Олександр Анатолійович;
- Мариненко Олег Ігорович;
- Сидоренко Олексій Святославович;
- Осипенко Петро Миколайович;
- Хмель Анатолій Олексійович;
- Болобан Всеволод Вікторович;
- Сидоренко Ігор Васильович.
У документах, які вдалося знайти, йдеться про те, що компанія займалася інвестуванням у виробничі та наукові програми, проведенням науково-дослідних, конструкторських та технологічних робіт, та, навіть, наданням медичних послуг та дослідженнями в медичній сфері.
Сівкович очолював компанію з грудня 1992 по серпень 1996, після чого його на посаді змінив Оліфір Олег Володимирович.
За даними сервісу Youcontrol, 15 травня 1997 року, коли, ймовірно, могла бути розпочата процедура банкрутства вищезгаданої компанії Сівковича, було створено ще одне акціонерне товариство, яке так само носило скорочену назву “М.Ф.С.” (“Міжрегіональний фондовий союз”, 24917996). До складу бенефіціарів компанії увійшло ряд українських банків, щоб здійснювати діяльність в сфері утримання цінних паперів та інших активів.
Серед іншого, ВАТ “Міжрегіональний фондовий союз” отримало контроль над частиною майнового комплексу міжнародного аеропорту міста Запоріжжя за адресою вул. Блакитна, 4. Пізніше, будівля та земельна ділянка за цією адресою перейшли у власність новоствореної авіакомпанії “К”, яка належала кільком офшорним компаніям, пов’язаним з Костянтином Григоришиним.
Підтверджень зв’язку між двома компаніями з однаковою назвою — ліквідованим у 1999-му “М.Ф.С.”, яке очолював Сівкович, та “М.Ф.С.”, створеним у жовтні 1995 року — поки що знайти не вдалося.
Авіабізнес Володимира Сівковича та його друзів
Майже одночасно з появою акціонерної компанії “М.Ф.С.”, з’являється закрите акціонерне товариство “Авіакомпанія “Віта”. Згідно з відомостями сервісу “Youcontrol”, власником “Авіакомпанії “Віта” була панамська офшорка “DERTALEN CORPORATION”, яку у вересні 1996 року змінила акціонерна компанія “М.Ф.С.”
11 листопада 1996 року замість “М.Ф.С.” акціонерами стали Сівкович Володимир Леонідович та Сляднєв Олег Всеволодович.
Партнер Сівковича по авіабізнесу Олег Сляднєв виявився дуже цікавою фігурою. Його біографія є менш відомою ніж його партнера, але не менш насиченою і багатою. Сляднєв, нібито, закінчив Харківське військове училище тилу.
За даними сервісу “Youcontrol”, в 90-х році він очолював приватне підприємство “Олег” (14104134), зареєстроване у Харкові. У зв’язку з тим, що перереєстрація компаній до єдиного державного реєстру була дуже проблематичною, повних даних про бенефіціарів цього підприємства немає.
Пізніше Олег Сляднєв став одним з бенефіціарів та керівником ще одного харківського підприємства ТОВ “Союз-трейд” (31559315). У 2004 році, українське видання “Деловая неделя” писало, що “Союз-трейд” пов’язаний з російською компанією “Аерокомп” (7730149694). До речі, особа на ім’я Сляднєв Олег Всеволодович фігурвала і серед засновників цієї російської компанії.
“Союз-трейд”, нібито, володів пакетом акцій Харківського тракторного заводу (ХТЗ) у розмірі 22,48%. За даними керівництва ХТЗ, ця компанія раніше була обрана дилером-дистриб’ютором харківського підприємства по Росії, але у 2003 зірвала контракт на поставку в РФ 1000 тракторів ХТЗ, за що була піддана серйозній критиці з боку дирекції заводу, після чого з неї були зняті дистриб’юторські повноваження.
Після цього, вказаний пакет ХТЗ у квітні 2004 року придбав “Укрсиббанк”, який, на той момент, належав Олександру Ярославському.
Вже у 2005-му році Сляднєв починає фігурувати в медіа як перший заступник генерального директора державної літакобудівної корпорації “Національне об’єднання “Антонов”. А також, як один з радників віце-прем’єр-міністра Анатолія Кінаха, який дуже прискіпливо та цілеспрямовано критикує тодішнє керівництво Харківського авіабудівного заводу (ХАЗ, нині — ХДАВП) — Павла Науменка.
А от наступному керівнику ХАЗ Анатолію Мяліці той самий Сляднєв, нібито, допоміг передати “Газпрому” літак Ан-74, в обмін на енергоносії. Так чи інакше, а скандали навколо ХАЗ не припинялися ні на хвилину. Анатолія Мяліцу звільнили з посади керівника в 2015 році за нормами закону “Про очищення влади”.
Що ж стосується Олега Сляднєва, то крім участі в російській компанії “Аерокомп” він також фігурує у ТОВ “Аеротрейд” (7730506177). При цьому у 2002 році він балотувався в народні депутати від блоку політичних партій “Блок Віктора Ющенка “Наша Україна”. Тоді як його партнер виявився його “політичним опонентом” і балотувався в той же період за мажоритарним виборчим округом № 93.
З 1998 року до Сівковича і Сляднєва у складі бенефіціарів “Авіакомпанії “Віта” приєднується Цвєтков Володимир Вікторович, про якого, на відміну від перших двох, відомо зовсім небагато. Трохи згодом, до складу бенефіціарів додається і офшорна компанія “EASTMOUNT TRADING LIMITED” (Велика Британія).
З 2016 року в “Авіакомпанії “Віта” повністю змінюються акціонери, але не стиль роботи. Згодом, компанія потрапляє в скандал пов’язаний з незаконною забудовою в Києві.
Партнер Сівковича — Цвєтков Володимир Вікторович та його син Андрій у 1998 році отримують контроль над акціонерним товариством закритого типу “Авіакомпанія “Вітаір” (21478473), зареєстрованого в Києві ще з 1994 року (за даними “Youcontrol”). В 2004 році вони збільшують статутний капітал.
За даними російського онлайн-сервісу russianplanes.net, в 90-ті роки компанія “Вітаір” оперувала повітряним вантажним флотом з шести літаків Ан-74, які були виготовлені в різний час на вищезгаданому Харківському авіазаводі. До “Вітаір” вони потрапляли або одразу з заводу, або від КБ “Антонов”. Історія кожного з цих літаків є вкрай цікавою. Однак, тільки один з них повернувся в Україну. З вересня 2021 року Ан-74 з бортовим номером UR-UZN експлуатує авіакомпанія “К”.
Сляднєв, Цвєтков та британська “Eastmount Trading Limited” зустрічаються у складі бенефіціарних власників у ще одній компанії — ТОВ “Віта-окс” (34716791), яка фігурує як філія “Авіакомпанії “Віта”. А, Олег Сляднєв, згідно з даними сервісу “Youcontrol” зустрічається у ще одній цікавій юридичній особі — ТОВ “Науково-дослідний та технічний центр “РОТОР” (19499574), зареєстрованій у 1993 році. Цікавість викликає те, що часткою розміром 3% в цій компанії володів екс-міністр з питань стратегічних галузей промисловості України Уруський Олег Семенович.
Народний депутат Володимир Сівкович
Українські парламентські вибори 1998 року відбулися 29 березня 1998. Половина депутатів Верховної Ради обиралися на пропорційній основі в загальнодержавному окрузі, іншу половину було обрано у 225 одномандатних округах. На цих виборах Володимир Сівкович балотувався до Верховної Ради України вперше по мажоритарному виборчому округу № 92, до якого входив і його рідний Ставищенський район, де він народився 17 вересня 1960 року в с. Гостра Могила, що у 40 кілометрах від Білої Церкви.
Згідно даних “Вікіпедії”, на момент виборів Володимир Сівкович займає також посаду голови адміністративної ради ЗАТ “Міжнародний Медіа Центр — СТБ”, в той час, коли керівником цього ж підприємства є Княжицький Микола Леонідович.
На виборах 1998 року Сівкович займає 2-ге місце з 11 кандидатів та не потрапляє до парламенту, очікувано програвши більш досвідченому політику Олександру Морозу. Хоча, Володимир Леонідович, як досвідчений кадебешник, перестрахувався і балотувався також від виборчого блоку “Партія праці та Ліберальна партія — разом!”, № 9 в списку, але також не пройшов.
На парламентських виборах 2002 року Сівкович враховує усі помилки та знову балотується від одномандатного виборчого округу як самовисуванець (автобіографія і програма). Однак, вже намагається пройти в парламент від сусіднього 93-го одномандатного виборчого округу, який подарував українському парламентаризму таких народних депутатів як любитель коней Олександр Онищенко та “слуга народу” Ганна Скороход.
На цей раз, набравши 229 голосів, він стає народним депутатом та постійно переходить з фракції у фракцію, шукаючи себе. З червня 2002 року Володимир Сівкович стає головою підкомітету з питань економічної безпеки та діяльності оборонно-промислового комплексу, військового та військово-технічного співробітництва Комітету з питань національної безпеки і оборони. Схоже саме цим рішенням Сівкович відкриває для себе сходження на владний та комерційний “олімп”, який закінчиться для нього в агентурному апараті ФСБ.
Вже у березні 2006 року Володимир Сівкович йде в парламент по списку “Партії регіонів” під номером 80, а на позачергових виборах 2007 року — під номером 78 та публікує свою офіційну біографію.
Сівкович — український “Віктор Бут”?
У грудні 2022 року США обміняли засудженого російського торгівця зброєю Віктора Бута на американську баскетболістку Брітні Грайнер, яка була затримана у РФ за знайдені наркотичні речовини (масло канабісу) в аеропорту.
Його було заарештовано у Таїланді в березні 2008 року. А в 2009 році, в тому самому Таїланді спалахнув скандал з українським літаком, який, нібито, перевозив зброю. Аж у 2010-му Бута видали Сполученим Штатам.
Після розпаду СРСР Бут, як і Сівкович, перейшов з військової сфери у бізнес та, як і Сівкович, заснував авіакомпанію, яка надавала повітряно-вантажні послуги. Як згодом виявилося, літаки Бута доставляли зброю в найгарячіші точки планети, продовжуючи війни і страждання людей.
Існує гіпотеза про те, що Володимир Сівкович обрав для балотування 92-й та 93-й виборчі округи не тільки тому, що там знаходиться його “мала Батьківщина”. Навколо Білої Церкви у спадок від Радянського Союзу залишилася численна кількість складів військового майна, з яким, очевидно, Сівкович навчився вправлятися ще під час військової служби в Німеччині.
Окрім масштабного аеродрому, в околицях Білої Церкви були склади авіадвигунів, амуніції та запасних частин для літаків стратегічної авіації, арсенал озброєнь полку дальньої авіації (в/ч 48214), маса інших військових об’єктів колишнього Київського воєнного округу. Все це майно лежало і чекало на господаря. І, він з’явився… Адже, позиція голови підкомітету парламенту з питань економічної безпеки та діяльності оборонно-промислового комплексу, військового та військово-технічного співробітництва надає величезні можливості для підприємливих людей.
Окремі джерела свідчать, що в 1990-х роках Сівкович починає активно контактувати з Андрієм Федоровичем Кукіним, який, після закінчення Київського вищого загальновійськового командного училища імені Фрунзе, почав свою кар’єру в ГРУ ГШ ЗС СРСР, звідки у 1985 році перевівся до військової контррозвідки КДБ Київського гарнізону, де після проголошення незалежності, дослужився до посади заступника начальника відділу Головного управління військової контррозвідки СБУ.
У 1994 році Кукін очолив Другу службу Головного управління військової контррозвідки СБУ, яка працювала над аналітикою в сфері українського оборонного потенціалу. А в 1996 році, коли Сівкович почав опікуватися “Авіакомпанією “Віта”, Кукін очолив державну компанію “Укрспецекспорт”, яка відігравала ключову роль у здійсненні торгівлі озброєннями та товарами воєнного призначення.
У 1998 році Сівкович йде на свої перші парламентські вибори, а Кукін залишає “Укрспецекспорт”, щоб очолити Державне підприємство Міноборони України “Українська авіаційна транспортна компанія” (УАТК, 24964464), яка контролювала повітряний флот вантажної авіації чисельністю понад 150 літаків різного типу, у тому числі 98 літаків Іл-76(78), 2 літаки Ан-12, по одному — Ан-26 та Ту-154, 5 вертольотів Мі-8МТ і т.д.
Крім літаків, “УАТК” під проводом Кукіна контролювала ще й наземну інфраструктуру. Так, наприклад, у Запоріжжі навіть була створена філія підприємства ДП МОУ Українська авіаційна транспортна компанія “Аеропорт Запоріжжя вантажний” (24969763), яка стала фігурантом десятків судових документів, в тому числі, щодо кримінальних процесів щодо зловживань.
На посаді гендиректора “Укрспецекспорту” Кукіна змінює Валерій Іванович Малєв, який очолює компанію-продавця української зброї аж до своєї трагічної загибелі в 2002 році у досить дивній автокатастрофі, врізавшись у вантажівку, як колись В’ячеслав Чорновол.
Нарешті, аж у 2003 році, коли Володимир Сівкович вже має статус народного депутата, людина на ім’я Кукін Андрій Федорович, за даними “Youcontrol”, майже на рік стає генеральним директором “Авіакомпанії “Віта”, яка належить Сівковичу. Це може свідчити про попередню тісну співпрацю між Сівковичем та Кукіним, яка вилилася у призначення останнього керівником ключового підприємства Сівковича.
Після перемоги Віктора Януковича на президентських виборах 2010 року з 11 березня по 13 жовтня Володимир Сівкович займав пост віце-прем’єра, відповідального за силовий блок. А, з жовтня 2010 Сівкович стає заступником Секретаря РНБОУ Раїси Богатирьової.
Вечеря у київському ресторані: Григоришин та Сівкович
Після втечі прем’єр-міністра України Павла Лазаренка, який відігравав для Костянтина Григоришина роль “даху”, під яким він здійснював успішний бізнес на території України, Григоришин почав активно шукати нових партнерів в політичній площині.
На жаль, цей пошук виявився невдалим. Після фінансової підтримки партії “Яблуко”, яка не пройшла до парламенту на виборах, Григоришин наразився на потужний тиск з боку представників партії СДПУ(о) Григорія Суркіса та Віктора Медведчука. Цей тиск вилився у жорсткий підлаштований арешт співробітниками ГУБОП МВС України та проведення певного часу в камері.
Однак, обставини цього арешту, для вивчення біографії Володимира Сівковича є набагато більш цікавими, аніж доля самого Григоришина. Як повідомляли експерти Харківської правозахисної групи, приблизно біля 1-ї години ночі з 11-го на 12-те жовтня 2002 року біля ресторану “Егоїст” в центрі м. Києва “скоєно напад на народного депутата Сівковича Володимира Леонідовича, депутата Печерського району м. Києва журналіста Кудіна Андрія Вячеславовича та підприємця, громадянина Росії, президента спільного україно-російського підприємства “Енергостандарт груп” Григоришина Костянтин Іванович”.
“Нападниками” виявилися правоохоронці, які за командою свого керівництва витягли Григоришина з автомобіля Володимира Сівковича, де знаходився і Кудін, та затягли його до своєї автівки, де, буцімто, підкинули наркотики, пістолет і патрони.
Доволі небагато медіа повідомили, що в той вечір Григоришин був в ресторані з двома чоловіками — Сивковичем та Кудіним. Більшість звернула увагу тільки на Сівковича, а — даремно, оскільки Сівковича, Кудіна та Григоришина могла об’єднувати тільки одна справа…
На своєму особистому сайті, Андрій Кудін повідомляє, що в період з 1995 по 2001 роки працював віце-президентом в “Авіакомпанії “Віта”, тобто, фактично, міг бути правою рукою Сівковича у його авіаційному бізнесі, який Сівкович починав разом зі Сляднєвим, про якого ми писали раніше.
За три з половиною роки до рокової зустрічі в ресторані “Егоїст”, у квітні 1999 року в рідному місті Костянтина Григоришина Запоріжжі, де він, фактично, почав своє сходження в українському бізнесі, засновують авіакомпанію “К”, яка отримує у свою власність будівлю за адресою вулиця Блакитна, 4 та земельну ділянку з кадастровим номером 2310100000:07:051:0427, на якій стоїть ця будівля.
Ця будівля і земельна ділянка були частинами Міжнародного аеропорту Запоріжжя, оскільки знаходилися на його території та формально належали Державному департаменту авіаційного транспорту України (Укравіатранс), а після рішення про його розформування у 1999 році передані до Фонду державного майна України (ФДМУ).
Нагадаємо, саме в цей час, близький контакт Сівковича — Андрій Кукін очолює “Українську авіаційну транспортну компанію” (УАТК, 24964464) та її філію “Аеропорт Запоріжжя вантажний” (24969763).
За три з половиною місяці до рокової зустрічі з Григоришиним в київському ресторані “Егоїст”, 25 червня 2002 року до державного реєстру вноситься інформація про те, що контроль над 57,59% акцій авіакомпанії “К” отримує вищезгадана ВАТ “МФС” (24917996). Ще 42,22% залишається у ФДМУ. Про ці цифри свідчить архівна інформація про утримувачів цінних паперів, розміщена на порталі Агентства з розвитку інфраструктури фондового ринку України (SMIDA).
Щоправда, у звітності за 2004 рік, розміщеній на тому самому порталі, можна побачити, що на ту саму дату — 25 червня 2002 року — склад акціонерів виглядав інакше.
Фонд держмайна так само утримував 42,22% акцій, а замість ВАТ “МФС” з’явилися три офшорні компанії, які у відкритих джерелах пов’язують з Костянтином Григоришиним: Energy Standart Group (СН55010293, Switzerlend (Швейцарія) — 24,99%, GRIXTEX LTD (487886, BVI) — 7.801%, TECHNOLUX LTD (516743, BVI) — 24,8%.
Таким чином, авіакомпанія “К” та аеропортова інфраструктура запорізького аеропорту, яка належала державі до 1999 року, опинилася під контролем компаній Костянтина Григоришина, а до 2009 року кіпрська “Energy Standard Projects Limited” (HE 24084), що належала йому ж — консолідувала в своїх руках 57,6% авіакомпанії “К”. В той же період Володимир Сівкович активно коментує конфлікт Григоришина за частку власності у телеканалі “Інтер”.
Можна, звичайно, шукати будь-які пояснення зустрічі, що відбулася в ресторані “Егоїст”, але, враховуючи те, як завзято Володимир Сівкович та Андрій Кудін кинулися захищати Григоришина, можна зробити обгрунтоване припущення, що вони просто захищали свої інвестиції, після того, як організували приватизацію частини Міжнародного аеропорту Запоріжжя компаніям, близькими до російського олігарха.
Володимир Сівкович та вплив на медіа
23 квітня 2013 року, за півроку до початку Революції Гідності, українські медіа облетіла новина про скандал навколо телеканалу “ТВі”. Процес отримання контролю над популярним опозиційним медіа супроводжувався зламами поштових скриньок керівництва та, ймовірною, підробкою підписів на документах.
Через три дні, тоді ще журналіст Сергій Лещенко, публікує на “Українській правді” підсумковий матеріал про те, що сталося з телеканалом, в якому пише, що однією з ключових дійових осіб скандалу був заступник генерального директора телеканалу з питань безпеки Олег Радченко. В тому самому матеріалі, Лещенко стверджує, що Олег Радченко є кумом Сівковича, а Сівкович міг мати безпосереднє відношення до захоплення телеканалу.
Костянтин Кагаловський, співвласник телеканалу “ТВі”, в інтерв’ю Лані Самохваловій, повідомив, Олег Радченко, нібито, сам сказав, що Сівкович є хрещеним батьком його доньки під час пресконференції.
В кінці квітня 2023 року Олег Анатолійович Радченко виставив на сервісі Work.ua своє резюме, в якому вказав, що до 2010 року працював в державному секторі, зокрема, в органах внутрішніх справ та в податковій міліції, а згодом — в Державному управлінні справами (ДУС) та готелі “Президент”.
Згідно з даними сервісу “Youcontrol”, Олег Радченко фігурує серед бенефіціарів та директорів ТОВ “Медіа Інфо” (37569329), зокрема, був директором цієї компанії з березня 2011 по квітень 2014 року. Той самий “Youcontrol” містить посилання на десяток розслідувань з документами, зокрема, розслідування Сергія Щербини “Як захопили “ТВі”, в яких описується роль компанії “Медіа Інфо” та Радченка.
“Закінчив” свою кар’єру Олег Радченко на посаді директора “Корпорація НВО “Небо України” (1747539) у грудні 2019 року. За словами самого Радченка з його резюме, на цій посаді він “координував роботу чотирьох державних та чотирьох приватних підприємств в сфері оборонної галузі”.
Цікавим фактом також є і те, що згідно даних “Youcontrol”, Радченко був також директором іншої юридичної особи з аналогічною назвою — ТОВ “Корпорація “Небо України” (42952644). У 2020 році на посаді директора цього підприємства Олега Радченка змінив, вже згаданий вище, Андрій Кукін, який також є і бенефіціаром цієї компанії.
27 квітня 2013 року, редакторка видання “Дзеркало медіа” Юлія Мостова, відома своїми інсайдами з українських органів влади, опублікувала свою колонку “Чи стане ТВі “статусною річчю”, описуючи свій погляд на скандал навколо телеканалу. У своїй публікації Мостова припускає, що, насправді, купівля (чи рейдерське захоплення) телеканалу відбувалося в інтересах голови Національного банку України Сергія Арбузова. Посередником для цієї справи міг бути радник Арбузова — Гойхман Михайло Ісаакович, якого називають автором пісні про українську гривню та керівником релігійної організації “Релігійна громада Української Православної Церкви Десятинний храм Різдва Пресвятої Богородиці в Шевченківському районі м.Києва” (код ЄДРПОУ — 26388131), незаконно зведений на території Національного історичного музею.
Однак, скандал з телеканалом “ТВі” можна віднести вже до фіналу медіа-діяльності Сівковича, яка почалася з його керівної посади в “Міжнародний Медіа Центр — СТБ” та володіння часткою в ТОВ “СКД” (25641639) разом з Миколою Княжицьким з 1998 року. Цей процес нерозривно був пов’язаний з серйозним тиском на журналістів з боку влади Леоніда Кучми та навіть з загадковими смертями журналістів та інших людей, близьких до медіа-бізнесу.
Так, наприклад, Мирослава Майорчук (писала під псевдонімом Мар’яна Чорна), яка взимку 1996 перейшла на роботу на телеканал СТБ, а в 1998 році вже керувала службою новин телеканалу та очолювала аналітичний відділ, була знайдена мертвою 24 червня 1999 в квартирі, яку вона винаймала.
Мирослава Майорчук була серед організаторів телепроекту “Сектор тіні”, який знімав антикорупційні розслідування, а також проекту “Вибори-99”, який, серед іншого, досліджував питання фінансування передвиборчих кампаній.
Перед своєю смертю вона неодноразова жалілася на тиск та погрози телефоном з боку невідомих людей, які пропонували перейти на роботу в інше місце, обіцяли за це великі суми, називали прізвища відомих політиків, у чиїй команді її хотіли б бачити. Офіційна версія її загибелі — самогубство через повішення. В газеті “Киевские ведомости” публікували частково посмертну записку та окремі листи, які писала журналістка перед смертю.
Так само загадковим було вбивство колишнього старшого опера ГУБОЗ МВС України підполковника міліції Олександра Дейнеки, якого застрелили у під’їзді власного будинку 23 лютого 1999 року. Він був радником голови адміністративної ради Міжнародного медіа-центру СТБ Миколи Княжицького, коли той очолював Національну телекомпанію України.
Таємничі обставини смертей навколо медіа-активів, що пов’язані з Сівковичем, не обмежують довгий список кейсів тиску на журналістів і журналістику.
25 грудня 2013 року, коли Революція Гідності була у розпалі, стало відомо про побиття журналістки Тетяни Чорновол. Фігурантами справи про цей злочин були Андрій Насіковський, Олександр Котенко, Роман Залюбовський та Олександр Храмцов. Після побиття Олександр Котенко переховувався у Андрія Насіковського.
У 2014 році Андрій Насіковський став співзасновником компанії “Доміан” (39340596) — інженерно-будівельного холдингу повного циклу і партнером групи компаній DIM. У ролі генерального підрядника холдинг здійснював будівельно-монтажні роботи в Києві та області. Крім того, “Доміан”, разом з “Дісбуд” (33055528) входить до групи компаній DIM, керуючим партнером якої є Олександр Насіковський.
За даними сайту журналістських розслідувань “Наші гроші”, вказана група компаній DIM Group пов’язана з Олександром Карп’яком, який є бенефіціаром ТОВ “Авіакомпанії “Віта”, компанії Володимира Сівковича. Про це пишуть і інші розслідувачі.
Таким чином, не виключено, що кейс з побиттям Тетяни Чорновол міг бути пов’язаний саме з Сівковичем, який наказав натиснути на журналістку.
І швець, і жнець… і резидент ФСБ
30 років — це дуже великий період, особливо, якщо ти підприємливий і талановитий екс-офіцер КДБ, який потрапив у період безвладдя, внаслідок руйнування імперії Радянського Союзу.
Ставши учасником неконтрольованих процесів в східній частині Німеччини, яка важко виходила з-під впливу СРСР, Сівкович швидко розібрався у можливостях ринкової економіки, а потім і в корупційних процесах, що відбувалися в Україні в період 90-х років.
Він зміг побудувати бізнес в сфері авіації, отримуючи контроль над підприємствами і майном, оборонно-промислового комплексу держави. Він зміг стати народним депутатом парламенту і здобути політичний вплив за часів Кучми та Януковича. Він створив можливості впливу на політичний ландшафт України шляхом розбудови своїх можливостей в медіа-сфері. І, нарешті, досяг найвищих посад в державі — віце-прем’єр-міністра та заступника секретаря РНБО України, отримавши широкі можливості контролювати ОПК, сектор безпеки та правоохоронну діяльність.
Поза всяким сумнівом, в цьому матеріалі не відображена, навіть, верхівка айсбергу масштабів присутності в Україні потенційних мереж впливу Сівковича. Однак, “авгієві стайні” агентури ФСБ в Україні не вичистять самі себе. Їх треба досліджувати і не допустити їх подальшого проростання в українські комерційні та політичні кола.
* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
реклама