В один день народилися, в один – загинули

Владислав та Ростислав Бойки народилися 25 червня 1978 року в тодішньому Кіровограді (нині Кропивницький). З дитинства все робили разом: навчалися в школі, грали в футбол, вчилися на будівельників, розміновували землі Лівану в місії ООН, здобували вищу юридичну освіту... Так само вдвох відмовилися від звання у поліції та вступили до лав ЗСУ. Загинули 24 лютого 2022 року на Луганщині й майже рік вважалися зниклими безвісти.

Кореспондентка Укрінформу зустрілася з мамою загиблих братів – Оленою Бойко. Перед бесідою Олена Федорівна показує дитячі фото хлопців на стінах, шукає в альбомі. Але, крім світлин, знаходить дещо, від чого їй складно стримати сльози – дитячі шапочки та перші обстрижені локони хлопців. Тож і розмова починається з того, якими брати були в дитинстві.

СПОРТИВНА РОДИНА БОЙКІВ

- Вони народилися дуже слабенькими, бо двійня, – по два кілограми. Коли ми вперше прийшли до лікаря, той сказав, що їм потрібен фізичний гарт: біг, футбол, баскетбол, плавання... Чоловік мій, їхній батько, Петро Афанасійович – учитель фізичної культури. Тож для нього це було нескладним завданням, – розповідає Олена Федорівна.

У шість-сім років хлопці почали грати в футбол, потрапили до хорошого тренера. Це була достойна команда, тренувалися на міському стадіоні "Зірка". Хлопцям подобалося, вони вирізнялися серед дітей здібностями, їздили скрізь на змагання. Мама Ростислава та Владислава переконана – це тому, що й батько у хлопців спортивний, і вона сама також вела активний спосіб життя.

Родина Бойків брала участь у змаганнях типу "Мама, тато, я – спортивна сім'я". На одному з таких заходів виграли перше місце, тож їх рекомендували на обласні змагання, на яких родина зайняла вже третю сходинку.

Так батьки намагалися розвивати хлопців, діти росли міцними, здоровими. Як подорослішали, займалися самостійно. Спортивний майданчик – неподалік будинку, вони виходили туди і грали в футбол, волейбол. Коли підросли, готували себе до вступу у військовий навчальний заклад.

КОРИСНА ПРОФЕСІЯ І ПЕРША ВІЙСЬКОВА НАУКА

Хлопці мріяли про військову справу, але після дев'ятого класу на медкомісії у них виявили проблеми з зором. І коли у військкоматі сказали, що з таким зором їх до навчального закладу не візьмуть, вони дуже засмутилися. Мама братів згадує, що Владик був більш емоційний, а Ростик спокійніший, тому почав заспокоювати брата, пропонував вибрати щось інше.

- Прийшли вони тоді додому із сумними обличчями… Я з ними теж була у військкоматі, все це бачила, – говорить Олена Федорівна. – Вдома тато нас чекав, вони йому розповіли, що ось така проблема. Але ж все одно треба десь навчатися. Запропонували їм вступати до, так би мовити, мирного технікуму – будівельного. Вони не дуже з охотою, але все ж послухались. Закінчили непогано. Пам'ятаю, стіл такий скляний зробили, щоб було зручно креслення готувати, й вони біля нього майже постійно стояли на ногах, бо креслення важко робити.

Після закінчення технікуму в 1990-х роках братів призвали в армію. Служили вони у Миколаєві, у повітряно-десантних військах.

- Ми їздили туди на присягу, все там добре було, їм подобалося, всюди разом. Як вони казали: "Ми тримаємося один одного, бо вдвох ми — сила", – згадує мати.

Після того як Ростислав та Владислав повернулися зі служби, не змогли одразу влаштуватися на роботу. Спробували попрацювати у сфері будівництва, але за місяць роботи отримали... мішок цукру.

Тоді ж їм повідомили у військкоматі, що йде набір від місії ООН у Ліван на розмінування полів. Вони пішли туди, їх відрядили на рік у 2000-му. З Лівану приїхали з медалями, отримали статус учасників бойових дій.

З МАЙОРІВ ПОЛІЦІЇ – У КОМАНДИРИ БТР

По поверненню Ростислав і Владислав вступили у Київський університет внутрішніх справ, згодом працювали у слідчому відділі.

У 2014 р., під час Революції Гідності, не зійшлися у поглядах з колегами – багато хто підтримував тоді режим Януковича і віддавав злочинні накази. Треба було їхати у Київ, затримувати організаторів та учасників Майдану. І брати, яким лишалося три місяці до отримання звання підполковників, пішли зі служби. Мама каже: «Ми їх виховували справедливими, чесними, добропорядними людьми, вони не могли миритися з якимись хитростями, підлостями».

Склавши майорські погони, брати пішли в ЗСУ. Їх відправили на навчання, потім служили у Канатовому – на аеродромі неподалік Кропивницького. Після першого контракту на три роки підписали другий і потрапили у 57 бригаду. Служили в зоні ООС. Коли почалася повномасштабна війна, були на Луганщині як командири БТРів.

ОСТАННЯ РОЗМОВА

Олена Федорівна згадує останній дзвінок від синів 24 лютого:

- "Мамо, тату, пробачте нам, якщо ми колись перед вами завинили, ми не вистоїмо, у нас дві машини й один танк, а на нас їде ціла колона танків, прощайте", – це їхні останні слова були. Потім ми зв'язувалися з їхнім командуванням, нам сказали, що вони не повернулися із завдання, невідомо, що сталося, тому, мовляв, будемо вважати, що вони в полоні. І ми цілий рік жили з надією, що вони в полоні, що живі.

Рідні подали інформацію про синів в СБУ і куди тільки можна, щоб їх розшукували. За цілий рік ніяких новин не було.

- Вже пізніше дізналися, що їх послали на підмогу прикордонникам. І прикордонники, які там були, теж усі загинули. Громадська організація "На щиті" розшукала їх на окупованій території: коли був обмін тілами, зустрілися з людьми, які ховали тих прикордонників і наших хлопців, – каже мати.

Олена Федорівна розповіла, що на тій території залишилося мало жителів. Двоє з них повели, показали, де поховали Владислава з Ростиславом та інших бійців.

- Збили з чого могли труни для всіх, вирили яму, знайшли попа, піп відспівав. Я безмежно дякую тим людям, що вони (тіла загиблих. – ред.) збереглися всі за рік, – говорить мама. – Потім "На щиті" їх привезли до Києва. Ми ж раніше здали ДНК, все перевірили, все зійшлося. Одна з невісток їздила у Київ на упізнання, нам навіть не сказала, бо і я серцем хворію, і чоловік немолодий – йому вже 75 років буде. Вона боялася, що ми не зможемо витримати це все, поїхала, бідненька, сама туди. Повернулася зі звісткою, що загинули наші дітки у перший день війни...

Через деякий час рідні змогли гідно попрощатися із Ростиславом та Владиславом. В останню путь воїнів провели 23 березня 2023 року в Кропивницькому.

ЛИШИЛИСЯ НА СПОМИН КВІТИ

- От ви питаєте про їхні захоплення – вони завжди були душею компанії, грали на гітарах, співали, – розповідає мама братів. – Владислав такий був більше гуманітарій, вірші писав, поезією захоплювався. Ростислава цікавила філософія, математика, техніка, у машинах копався. Сини неначе відчували, неначе готувалися: у квартирах ремонти поробили перед тим, як їхати. Ростик купив дачу, все засадив квітами – там такі півонії, нарциси квітували, така краса!.. Все своїми руками. Вони ж будівельний закінчили, самі бралися до всього. Я вдячна Богові, що подарував мені таких діток. Один і другий були одружені. Старший мій онук Даніїл приїжджав на похорони до батька, теж зараз служить, хлопець вольовий, хороший. Даня нас радує, телефонує, теж хвилююся за нього, молюся, щоб повернувся живим і здоровим. Пишаюся всіма ними. Шукаю сили жити далі. Ходжу в церкву. Ми коли росли, з нас вибивали віру в Бога. Завжди говорили: Бога немає, не ходіть. У мене 51 рік стажу педагогічного, пам'ятаю ті часи, коли нас ставили чергувати у церкву, щоб ми записували, хто там із дітей появився, щоб не ходили. А зараз повертаєшся до Бога. Думаєш, що тільки духовність може врятувати, любов, повага одне до одного, взаєморозуміння. Інакше бути не може: якщо люди цього не зрозуміють, не знаю, як буде існувати світ. Щоб добропорядність була, моральні якості достойні, щоб ті воїни, які віддали життя, не дарма його поклали.

Наприкінці бесіди Олена Федорівна показує вірш, який написала хлопцям у 2021 році. Він лежить на столі поруч зі світлинами її загиблих на війні синів.

Мирослава Липа, Кропивницький
Фото автора