Пам’яті стрільця-снайпера і журналіста Дмитра Сірика
Радіоведучий «Суспільного» Дмитро Сірик загинув у бою 20 квітня в Авдіївці. Як стрілець-снайпер механізованого батальйону він захищав це місто, а разом з ним – і всю Україну.
Дмитро народився у Сєвєродонецьку. Кілька років працював у Луганську на місцевому радіо «Пульс», потім у Києві, а після окупації обласного центру у 2014 році повернувся до рідного міста. Колеги кажуть, саме після цих подій він остаточно перейшов на українську. Як, власне, багато хто з луганчан.
Мріяв знову приїхати до звільненого від окупантів Луганська, але не судилось…
– Дмитро був людиною відповідальною. Життя в нього непросте. Працював на радіо «Пульс» діджеєм. Там він починав, зростав разом із «Пульсом», можна сказати. Коли Луганська обласна державна телерадіокомпанія відновлювала мовлення вже у Сєвєродонецьку, він повернувся з Києва до рідного міста і почав працювати шкільним психологом. Ми його навіть залучали як експерта – на телебаченні була серія програм, і він там давав поради.
Головний редактор «Пульсу» Ірина Коваль каже, що Дмитро підбирав музику для ефіру, в нього був дуже гарний смак, і він уже знав, як це все робити – пройшов необхідну школу. Допомагав проводити ефіри - вже суто журналістські, а не лише музичні проєкти. Виступав під псевдо Іван Лопата.
– Я могла йому довіряти як головний редактор. Могла такі питання з ним вирішувати, що ні на кого іншого не покладешся. Він надійний був, з ним можна іти в розвідку. Не було такого, щоб він підставив когось, погане про когось сказав. В очі міг щось сказати з гумором, поза очі – ні. Шкода Маргариту – в нього залишилась дівчина. Був дуже добрий товариш. У Сєвєродонецьку в них своя компанія склалася… Дуже любив сина Данила – його виховував разом з батьками. Позитивна людина, дуже світла. Гостре почуття гумору, хоча окремої гумористичної передачі й не робив.
Був приємний такий момент. Чоловіки нас вітали з 8-м березня і, крім квітів та інших подарунків, придумали такі листівки – зроблені власноруч, і кожній колежанці написали слова, які її характеризують. Це було дуже приємно; в мене ця листівка так і залишилась у кабінеті. 24-го лютого ми змушені були покинути ті кабінети, але я її зберігала років зо три точно. Вона вже вигоріла, але рука не підіймалась її викинути. Це придумав саме Діма. Воно, начебто, і просто, але фрази такі влучні... Душевно, коли хтось для тебе робить щось своїми руками.
Колега Дмитра Вікторія Марченко згадує, що він дуже любив свою роботу.
– Був відповідальний – на нього завжди можна було покластися, як на самого себе. Був людиною ініціативною. Працював у нас діджеєм, але правильніше це назвати «ведучий ефіру». Причому він слідкував за цим усім процесом – за роботою звукорежисерів, ведучих... Якщо потрібно було прийти пізно ввечері, скажімо – зірватися з дому; або у вихідні щось треба робити – завжди був такий легкий на підйом... Ніколи не траплялося в нас конфліктів. Як ми недавно згадували з колегою, він завжди вчив нас витримки. Такий спокійний був, розсудливий. І дуже впевнений у собі, завжди знав, який крок і в якому напрямі слід робити. Це, звісно, впливало на весь наш творчий процес. А багато колег, які працювали в інших підрозділах – на телебаченні, на сайті – ті, хто не стикався з ним, уперше побачивши Дмитра, потрапивши під сильний його погляд, казали: «О! Він такий суворий у вас!» А ми сміялись, тому що насправді він був дуже доброю людиною. Ввічливий, чуттєвий. Інтелігентний. Я б іще хотіла додати, що він був взірцевим батьком. Виховав сина – у нього залишився син-підліток Даня. Він завжди тримав під контролем. Ми чуємо, він розмовляє по телефону: «Так, Даня під контролем». Питає, куди пішов, чому досі не повернувся додому.
Його авторська програма називалась «Перемотка» – про українські хіти. Діма любив українську музику і намагався її популяризувати. У нас і так діяли квоти, але на «Пульсі» Діма й сам був ініціатором цього. Він нам відкривав деякі гурти. Я пам’ятаю, коли був гурт «Без обмежень», тільки вони починали – Діма спілкувався з ними, і я їх відкрила для себе саме з того інтерв’ю. Вони приходили до нас у студію. Діма з ними вийшов; це був вихідний, пам’ятаю. У музиці він добре розбирався. Були у нього передачі про «Антитіла», «Бумбокс», інші групи, про іноземні гурти.
А ще він був ведучим щоденної програми «Час бажань». Це, як раніше називалось, «Концерт на замовлення». Дзвонили нам, писали, слали СМС-ки люди з усієї Луганщини. Просили передати вітання, замовляли музику… Діма також був автором цієї програми. Правда, вели її інші журналісти.
До речі, про український патріотизм у найсхіднішому регіоні держави. Вікторія звернула на це увагу:
– До 2014-го року, до окупації Криму, до того як у Луганську все почалося, ми ж усі жили своїм життям – і навіть не думали, патріоти ми чи не дуже. А от коли ми відбудовували українське мовлення у Сєвєродонецьку, звісно, в нас усіх позиція змінилась. Звісно, наша задача вже була – всіх колег, і Дімина зокрема – тримати інформаційний фронт на Луганщині. Ми мали популяризувати українське. І те, що виробите зараз – важливо. Про це треба писати, щоб не говорили: «Ага, луганчани, сєвєродончани виїхали всі, сидять там, десь ховаються. Ні! Наші хлопці насправді також виборюють нашу Луганщину. Перші дні, коли ми тільки почули про цю трагедію, коли телефонували колеги – знаєте, голова обертом йшла. Бо воно ж якось і рідних його треба підтримати...
Фото: Переяслав.City
– Він був занудою не меншим, якщо не більшим, ніж я, - згадує інша колега Дмитра. – Але з ним було цікаво обговорювати безліч питань: і музику, і політику, і техніку, і літературу. Він мав специфічне почуття гумору, і до цього треба було звикнути. Його слухалась техніка, хоч мав здебільшого гуманітарну освіту: був фаховим психологом, мав досвід роботи у школі – як психолог і викладач молодших класів. І, так, якби він залишився вчителем, скоріш за все, й зараз працював би там. А ще він був надійним колегою, так сталось, що двічі Дмитро терміново замінив мене за пультом – тоді, коли мені повідомили, що не стало мого батька і я маю терміново бути вдома, і в мій, як я тепер знаю, останній день на «Пульсі», коли мене таки підкосив ковід. За два тижні до повномасштабної навали. І того, останнього для нас із «Пульсом» дня, я востаннє бачила Діму Сірика. Світлого спокою Воїну та Захиснику…
Фото: Переяслав.City
…Після звістки про повномасштабне російське вторгнення Дмитро повів себе як людяний син і відповідальний батько: вивіз рідних на захід і вже на початку березня пішов до військкомату добровольцем. Воював понад рік спочатку на Харківщині, потім у Донецькій області. 20-го квітня без сина залишились його батьки, без батька – син Данило. І без нареченого – дівчина.
Вічна слава і шана Герою!
Фото із сайту Суспільного та відкритих джерел
