Підсумки року. Українські  лікарі – янголи-охоронці на війні

Підсумки року. Українські лікарі – янголи-охоронці на війні

Укрінформ
Київська обласна лікарня, Львівська дитяча… Коли нелюди намагалися все живе нищити, вони – повертали й повертають до життя 

Важко уявити собі іншу професію, яка б була настільки затребувана під час війни.

Хтось із лікарів, виконуючи свій споконвічний обов’язок,  ризикує зараз життям на фронті. Але й ті, хто працює в тилу, прикладає  неймовірних зусиль, щоб допомогти, врятувати, вилікувати.

Укрінформ продовжує  цикл розповідей про людей мирних професій, на яких року, що минає – Великої війни - випав особливий тягар. І яким – наша особлива шана.

Ми розкажемо сьогодні про двох лікарів Київської обласної лікарні, адже саме туди в перші дні війни привозили поранених з Київщини, яка першою прийняла на себе удар ворога. А ще – про Львівську дитячу лікарню, співробітники якої, бодай і знаходилися далеко від лінії фронту, у перші місяці війни теж по суті жили на роботі, рятуючи важкохворих дітей з усієї України. 

І ще. Ось що написав недавно наш постійний експерт, відомий київський лікар Євген Дубровський  на своїй сторінці у фейсбуці - він саме з тих, хто нині на передовій:  «Добре, щоб за відсутності світла, мати в голові побільше світлих думок. Вони допоможуть нам всім скоріше вилізти з цієї темряви...»..

Борони вас, Господь, наші лікарі!

Один лікар – замість цілого відділення

Тетяна Герасімова - завідувачка відділенням офтальмології Київської обласної клінічної лікарні, Заслужений лікар України. Коли почалася війна, так сталося, що Тетяна Петрівна залишилися у відділенні сама.

Тетяна Герасімова
Тетяна Герасімова

 -  У мене були чотири лікаря у відділенні, але 25 лютого на роботу не вийшов ніхто.  І два місяці я була єдиним лікарем-офтальмологом в обласній лікарні, надавала допомогу і військовим, і пораненим мешканцям Київщини, і людям із сусідніх будинків.

Офтальмологи – це, зазвичай, жінки. От вони й виїхали з Києва, рятуючи дітей від війни. Лише через два місяці Тетяні Петрівні вдалося взяти на роботу ще одного окуліста -  молодого  фахівця з Василькова. І тільки в кінці травня – на початку червня відділення знову поступово заповнилося лікарями.

 -  А чому ви не поїхали? – запитуємо у Тетяни Петрівни.

 -  Коли родичі з моїми онуками виїжджали, казали, кидай все, давай з нами. Але лікар в мені взяв гору. Я  прийшла сюди інтерном ще у 1991 році, працюю тут вже 31 рік, я  не могла залишити лікарню - розуміла, якщо й я поїду, тут взагалі нікого не залишиться. Свого часу я працювала черговим лікарем і вмію надавати невідкладну допомогу. І хоча у мене накопичилося дуже багато матеріалу, просто не було часу займатися дисертацію -  розвелася з чоловіком і сама ростила сина.

  -   Знаєте, я  - такий собі універсальний солдат, - продовжує Тетяна Герасімова. - Можу і катаракту прооперувати, і глаукому. - Коли зрозуміла, що залишилася одна у відділенні, сказала собі: «Ну що ж, одна, так одна». Я звикла брати на себе відповідальність. А ще  зі мною весь час була моя прекрасна операційна сестра - Зоя Омелянівна Греченюк. Вона теж вирішила нікуди не їхати.

Лікарка розповідає, що протягом двох місяців  вдома бувала лише раз на тиждень і всього на пару годин – полити квіти, поміняти одяг і, якщо повезе, - прийняти гарячу ванну.

Траплялося, приймала в день до 15 пацієнтів. Їздила робити операції в Київську лікарню швидкої допомоги. Одного разу викликали в Боярку, де в лікарні без свідомості лежали двоє тяжких  поранених. І там, без належного операційного обладнання, зробила кілька складних операцій. Коли потім спеціалісти подивилися, як все було зашите, не могли повірити, що вона це зуміла зробити без мікроскопу. 

  -  На жаль, один пацієнт від отриманих ран помер, а іншому око я таки врятувала, - розповідає Тетяна Петрівна.

На випадок відключення світла, роботу операційних і реанімації в обласній клініці забезпечує генератор. До всього іншого якось прилаштувалися. За весь останній час, ділиться лікарка, лише одного разу охопив відчай – коли було влучання по Вишгороду, і в лікарні пропало  світло. Невже, надовго? А як хворі? Але – нічого, за 15 хвилин світло з’явилося.

Будні ортопедо-травматологічного центру: 15-20 операцій щодня

Тарас Петрик - завідувач ортопедо-травматологічним центром Київської обласної клінічної лікарні, кандидат медичних наук, член Американської академії хірургів-ортопедів та Європейської асоціації травматологів.

Тарас Петрик
Тарас Петрик

-  Дуже важкими були березень – квітень, коли привозили мешканців і тероборонівців з  Ірпіня, Бучі, Бородянки  - міст, які  постраждали в першу чергу, - розказує Тарас Михайлович.

   - А багато лікарів поїхало?

   -  Звичайно, були медики, які вивозили свої сім’ї, дітей, але робота від цього не зупинялася.  І що більш за все вражає, -  сестринський колектив, молоді дівчата, які більшістю теж вийшли на роботу, - каже Тарас Петрик.

Відділення, розраховане на 80 ліжок, було весь час заповнене –  люди поступали з кульовими,  мінно-вибуховими пораненнями, і, звичайно, з різними звичними травмами, скажімо, через падіння.

   -  За ті 16 років, що я завідую травматологією, вогнепальні поранення – це були одиниці. Та й то, отримані десь на полюванні. Хоча наша клініка мала певний досвід   - у 2014 році ми допомагали нашим військовим, яких привозили з Донецька, - продовжує лікар.

Перші місяці війни працювали буквально по 24 години на добу. Колектив, медики, які вийшли на роботу 24 лютого, вперше поїхали додому десь у квітні. Жили в лікарні, спали в ординаторських. Спочатку було важко, поки якось не налагодили побут.

   -  Але люди у нас сильні, вони здатні на багато чого, - коментує Тарас Михайлович.  - Якщо узагальнювати,  - це дуже класно, коли лікарі відповідально ставляться до свого покликання. І ані війна, ані проблеми з енергетикою абсолютно не впливають на нашу роботу, ми виконуємо її у будь-яких умовах.

Зараз до лікарні привозять поранених військових з фронту. Роблять 15-20 операцій на день. У Тараса Михайловича може бути й дві операції, але такі, що займають весь день. Вихідних майже немає, але зрідка – щастить, каже лікар. Та він жодного разу не пожалкував, що обрав таку долю та професію.

  -   Президент Зеленський якось сказав, що коли закінчиться війна, мріє про море і пиво. А ви?

    -   Я буду віскі. Багато, - сміється лікар. - Навіть без моря.

Більшість важкохворих дітей України змогли виїхати на лікування за кордон завдяки саме Львівській лікарні, яка перетворилася на хаб

Андрій Кузик - завідувач кафедри дитячої хірургії Львівського національного медичного університету імені Данила Галицького, віце-президент Всеукраїнської асоціації дитячих хірургів, експерт МОЗ України зі спеціальності «Дитяча хірургія». Дитячий хірург у  Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі.

Андрій Кузик
Андрій Кузик

  -  Свого часу я точно знав, що хочу бути хірургом. А рішення стати дитячим хірургом прийняв, коли під час студентської практики потрапив у Західноукраїнський спеціалізований дитячий медичний центр. Побачив, як тут злагоджено працюють - тепер вже мої колеги – дитячі хірурги…

Андрій Станіславович – прихильник інвазійної хірургії і, треба сказати, що саме Західноукраїнський медичний центр є лідером по впровадженню   лапароскопічних операцій не тільки на заході країни, але й в цілому в Україні. Крім того, лікарня – фактично єдина в регіоні,  де надається  дітям онкологічна допомога. Діти з гематологічними, а також рідкісними захворюваннями (так званими орфанними хворобами) - теж скеровуються сюди. Також клініка була єдиним центром, який надає гемодіаліз – штучну нирку дітям. А у минулому році, завдяки змінам, які відбулися в українському законодавстві, тут провели першу трансплантацію нирки дитині.

Ми затрималися на цій розповіді про лікарню тому, що саме вона, крім Андрія Кузика, теж є героєм нашої третьої розповіді.

  -   І на сьогоднішній день, незважаючи на війну, ми провели ще сім трансплантацій нирок, - продовжує Андрій Станіславович.

 Та повернемося до перших днів Великої війни, коли було незрозуміло, чого чекати далі. А до лікарні почали поступати маленькі пацієнти з онкологією, евакуйовані зі східних областей – Харкова, Сум, Чернігова, Києва. Прийняли рішення важкохворих дітей відправляти за кордон. І на базі медичного центру у Львові створили медичний хаб, куди з усієї України стали привозити дітей з онкологічними та орфанними, тобто рідкісними захворюваннями, а також тих, хто потребував паліативної допомоги. 

   -  Ми зкомунікували з усіма дитячими онкологічними центрами України і  частинами приймали цих дітей, щоб їх не привезли до нас всіх одночасно, - розповідає Андрій Кузик. - Перекладали на англійську всю необхідну для закордонних клінік інформацію про пацієнтів. За потреби робили додаткову діагностику, а потім спеціальними конвоями переправляли їх до Польщі. Де був створений такий самий медичний хаб, звідки діти вже поступали в лікарні інших країн. Дуже багато хворих дітей залишилася в Польщі, інші поїхали у Німеччину, Великобританію, Італію, Португалію, Нідерланди, Сполучені Штати, Канаду…

Таким чином для продовження лікування вдалося перевезти близько 500 онкологічних пацієнтів, понад 60 паліативних, близько 60  -  з орфанними захворюваннями. Звісно, біля маленьких пацієнтів були родичі, мами, які могли мати інших дітей, і відправити треба було всіх разом. Окрема історія – лежачі хворі, скажімо, підключені до апарату штучної вентиляції легень. Лише один момент - як їх переправляти непристосованими для цього потягами?..

  -  Звичайно, деякі самостійно потрапляли за кордон, але  приблизно з 700 хворих дітей, які виїхали за цей час з України, 70-80 відсотків пройшло через нашу лікарню, - продовжує хірург. - І можна сказати, що на той період часу ми практично жили  на роботі. У цій командній роботі була задіяна величезна кількість спеціалістів, де перші ролі, звичайно, грали онкологи…

Все це відбувалося під патронатом офісу президенту України, адміністрації президента Польщі, а також офісів перших леді цих країн  і міністерств здоров’я України та Польщі.

   - Ця акція фактично не мала аналогів, про що вже написано багато наукових публікацій і телебачення усіх країн світу зняли про це сюжети, - підсумовує Андрій Кузик. -  А потім наш досвід стали використовувати інші клініки, скажімо, для транспортування дітей, поранених від час ракетних обстрілів.

Лариса Гаврилова, Київ

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-