Спільне лихо і небезпека зближують наші народи

Їду рейсом Лот. Вже на летовищі у Нюарку зустрічаю польку, монахиню чину Непорочного Зачаття, яка оповідає мені про свою працю на захист та опіку дітей України в Одесі. Коротко оповідає також про своїх подруг, які працювали в Маріуполі, але були змушені тікати. Симпатично ставиться до населення України і навіть з подивом. Казали її подруги, що не розуміють, як християни можуть поводитися, як москалі у Маріуполі, щодо дітей і взагалі мирного населення. Вона закінчує нашу розмову словами, “Бог добрий. Україна переможе.”

У Варшаві тільки пересадка. Сідаю з літака, що прибув до Варшави, на автобус, який довозить до терміналу. Велика образа заскочила мене: молодий пацан пропонує мені своє місце в автобусі, немов я старий. З чемним, але все ж таки з обуренням я відмовляю його пропозиції. Таке ніколи мене не зустрічає у США.

Врешті перетнув митницю, прибігаю з запізненням на літак до Жешува (я вибачаюсь за цей гуглівський переклад Rzeszow). Маю нагоду сидіти з українцем Сергієм з Києва, який працює на Євроінтеграцію. На жаль, подорож коротка, а у нас дуже багато спільних зацікавлень. Це інша тема, бо ця стаття про українців та поляків. 

Прилітаю до Жешува і застановляюся як доїхати до Перемишля. При інформаційному бюро сидять дві дівчинки, які розмовляють українською. Кажуть, до двірця треба брати таксі, а це трохи далеко і потім чекати на потяг, а всього до Перемишля менше ста кілометрів. Радять мені як американцеві взяти таксі. Коштуватиме може 100 доларів, але треба торгуватися. Я вийшов на двір і зразу оформив домовлення за 100. Зрештою, час також коштує, а тут ще буде нагода порозмовляти з водієм таксі. Я об'їхав ввесь світ і знаю одне: душа країни і населення лежить у водія таксі. 

Їхали ми годину часу. Не було хвилини мовчання. Він говорив польською, а я українською. Він приятель України та українців, а також демократії. Уважає, що найкращим Президентом Польщі був Александер Кваснєвський. Я при тій нагоді оповідаю про мою понад годинну розмову з Кваснєвським так само як з ним -- Кваснєвський по-польському, я по-українському. Прибуваю до готелю «Академія» у Перемишлі, мені давно знайомому місті. 

На розі вулиці Пілсудського і мосту, що перетинає Сян, знаходиться Український Народний Дім, осідок відділу Об'єднання Українців Польщі (ОУП) та від березня – консульства України, але не генерального. Консульство дає поради, однак не розпоряджає візами чи паспортами. Зустрічає мене і пропонує вареники голова відділу ОУП Ігор Горків. Запрошує на спільний Театральний виступ гурту з Києва та місцевої театральної групи. Будинок, до речі, поки що відремонтований частинно -- за 75% вкладу Польщі, 20% Світового конгресу українців і добродіїв з Польщі та інших країн та 5% України.

Стверджує пан Ігор, що часи переселення вже закінчились. У Народному домі біженці вже не ночують (за 5 місяців тут знайшло прихисток 5 тисяч біженців).  Об’єднання українців у Польщі відремонтувало приміщення у колишній греко-католицькій семінарії, і там знаходиться гостел для людей, які втікають від війни. Кожної доби там ночує коло 50 осіб. А в Народному домі повертаються до традиційної діяльності, ведуть мовні курси й інтеграційні заняття для нових мешканців Перемишля. В домі вже не живуть мігранти, бо багато поселено у Перемишлі, а інші поїхали далі або повернулися в Україну. Вдоволений він, як ніколи, українсько-польською співпрацею.

Поляки і українці мають довгу історію. Вона сувора.  Москва сьогодні зближує ці два народи. Я відчув цю гостинність від пересічних поляків. От я ще раз згадую польську монахиню чи монахинь Непорочного Зачаття, які працюють з українськими дітьми, переважно сиротами на півдні України, де сьогодні найбільш небезпечно.  Спільне лихо чи небезпека це нагоди зблизитися, взаємно прощати і просити прощення та діяти по-християнському. 

…Перед моїм від'їздом пішов я у місцевий Італійський реставрант. Недалеко від мене харчувались чотири мужчини, котрі розмовляли не по-полськи. З цікавості я нахилив вуха і почув рідну мову. Коли відходив, я підійшов до них признався, що я підслуховував, представився як українець з Америки і сказав, як приємно було чути, що поляки розмовляють між собою по-українському. Вони засміялись та разом гукнули, ми – українці. 

Аскольд Лозинський

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства