День сурка в Мюнхені

Уже 7 років мене не полишає відчуття, що європейська історія знов повторюється. А саме 30-ті роки ХХ сторіччя. Якщо точніше, то вже сім років тягнеться «день сурка» – 30 вересня 1938 року. У цей день між Англією, Францією, Німеччиною та Італією була укладена Мюнхенська угода, а якщо відверто і без прикрас – Мюнхенська змова. Нагадаю, з одного боку виступали переможці Першої світової – Англія та Франція, з іншого боку – гітлерівська Німеччина та фашистська Італія. І переможці Першої світової здавали Гітлеру Чехословаччину (по змові – лише Судети, але вже в 1939 році Гітлер розшматував Чехословаччину).

І все до болю так нагадує нашу сучасну історію. Так само лідери сучасної Старої Європи, в тому числі Німеччина, приміряють на себе костюм Чемберлена, в якому він повернувся з Мюнхена до Лондона зі словами «Я привіз вам мир». Й британці були у захваті, бо вони не хотіли турбувати себе думками про збройну агресію, навоювались нещодавно і бажання нема. Що нам якісь там Судети?

Нещодавно вийшло інтерв’ю посла Німеччини в Україні пані Анки Фельдгузен, де вона абсолютно щиро говорить про те, що члени НАТО не хочуть надавати ПДЧ Україні, бо вони не бажають воювати з Росією, і німецьке суспільство дуже далеке від розуміння загрози зі Сходу. Хоча вона чомусь промовчала, що відносно слабкі у своєму військовому потенціалі члени НАТО, наприклад країни Балтії та Польща, підтримують прагнення України – на відміну від лідерів Західного Світу.

Те саме і з проєктом «Північний потік-2». Пані Фельдгузен запевняє нас, що Німеччина розуміє загрози безпеці, зокрема безпеці України і Польщі від цього проєкту. Більш того, говорить про те, що з часом потреба Німеччини в природньому газі буде падати. Тоді взагалі незрозуміло, навіщо той «Північний потік-2», якщо джерело постачання газу не змінюється, а існуючих газогонів більш ніж достатньо для транспортування природного газу з Росії до Європи з великим запасом? Це можна пояснити лише зацікавленістю великого бізнесу Старої Європи (ENGIE, OMV, Shell тощо), який заохочується Росією. І звісно, ніде правди діти, є вплив великого бізнесу на уряди Європи. Немає на них нашого НАБУ…

І тут так само є алюзії з Мюнхенською змовою. Гітлерівська Німеччина в обхід умов Версальської угоди (тодішня фактична санкційна політика) так само розміщувала замовлення на розробку сучасної військової техніки в кооперації з німецькими компаніями по всій Європі (особливо відзначилися Нідерланди та Швеція, і їх доля під час Другої світової відома). І також закуповувала сировину з тою ж метою в тій таки Європі.

Пані посол Фельдгузен у відповіді про «Північній потік-2» сказала про загрозу безпеці, але додала, що це ще не доведено – чи буде реалізація загрози, чи ні. 29 вересня 1938 року Чемберлен та Даладьє так само запевняли президента Чехословаччини в тому, що Гітлер зупиниться на Судетах. Весь світ знає, як вони тоді помилялась. Так само і зараз помиляються лідери Старої Європи. Російські загрози обов’язково реалізуються, навіть не сумнівайтесь. Інакше пояснити таку наполегливість Росії в абсолютно економічно неефективному «Північному потоці-2» неможливо.

Повертаючись до історії з Мюнхенською змовою, можемо стверджувати, що маємо і державу-агресора з диктатором – на чолі з Путіним, і з абсолютно людиноненависницькою ідеологією «русского міра», дуже схожою з націонал-соціалізмом. Та сама перевага одного народу над іншими, те саме намагання підкорити сусідні держави, які не мають права на існування. Використання для експансіоністських замахів російської мови, релігії та культури – де є російська мова, там є «русскій мір» (пам’ятаємо аншлюс Австрії). Та сама торгівля страхом і кров’ю. Завзята пропагандистська кампанія на теренах Європи зі створенням там своїх «наукових» та «просвітницьких» організацій з метою впливу на державні інституції та корумпування політичної еліти. Час іде, а інструменти ті ж самі, не змінюються. Тільки ядерна зброя додалася.

Чим менше опираються росіянам країни Старої Європи, тим більше зростає агресивність. Звір відчуває смак крові. Будь-яка поступка на його користь доводить Путіну, що він все правильно розрахував і лідерів Старої Європи можна зневажати. Зрештою, можна їм на пенсії запропонувати посаду в якійсь наглядовій раді.

Все дуже схоже на 1938 рік. Але є велике але. В цій новітній Мюнхенській виставі-2 на роль жертви планувалась Україна. Тільки ми вистояли. На відміну від Чехословаччини. Не завдяки, а всупереч, з ранами і втратами, але вистояли. Всупереч Будапештському меморандуму. Коли ми проміняли ядерну зброю на ніщо, на пусті слова. Всупереч кволій підтримці західного світу в нашій війні за незалежність з Росією. Всупереч фактичній відсутності постачання зброї і відмові у фінансуванні. Всупереч неспроможності влади. Всупереч непослідовним і малодієвим санкціям Заходу.

І все це дозволяє Україні бути нарівні з нашими союзниками із західного світу на переговорах. Ми маємо говорити про безпеку Європи прямо та публічно. Це не скасовує необхідності реформування нашого суспільного життя, але не для наших союзників, а задля себе. Ми в першу чергу робимо це для себе. І ми зобов’язані інтенсифікувати наш діалог з західним світом. Не тільки з політичною елітою, але, і це навіть важливіше – з суспільством Європи. Про що і сказала пані Анка Фельдгузен.

І саме тоді наше ходіння по колу 30 вересня 1938 року нарешті завершиться. Але з іншим результатом. І ми не повторимо історію, яку вже світ переживав як трагедію, а докорінно змінимо її.

Олег Дунда, народний депутат України