Війна світів: мотиви й наслідки

Війна світів: мотиви й наслідки

Укрінформ
Що стоїть за військовими приготуваннями Росії, і чи виявить Захід рішучість?

Напевно, майбутнім історикам, років так через сто, буде цікаво проглядати архіви новин кількох минулих тижнів. Уявімо дослідника, який розпочне свій труд словами: «Саме у ці дні світ стояв перед загрозою глобальної катастрофи…». Можливий й інший варіант: «Ці події стали початком кінця світу, яким його знали у 20-х роках ХХІ століття». Якщо, безумовно, буде кому, і головне – для кого, писати таке дослідження.

Між тим, просто зараз, якщо систематизувати різнобарвні новини з усіх усюд, вимальовується доволі проста схема. Світ підійшов до загострення глобального протистояння між двома системами, двома соціальними всесвітами – тоталітаризмом та демократією. Україні не пощастило опинитися в епіцентрі цього зіткнення.

Спробуємо з всім цим розібратися.

НЕ ВАРТО ХВИЛЮВАТИСЯ?

Ситуація розвивається швидко. Загострення на фронті, коли 26 березня під Шумами внаслідок прицільного обстрілу позицій Об'єднаних сил загинули чотири українських військовослужбовця, стало лише початком цілеспрямованої та широкої військової провокації з боку Росії.

Вже 30 березня під час позачергового засідання Верховної Ради  головнокомандувач Збройних сил України Руслан Хомчак повідомив, що Росія зосередила на східних кордонах України – в Брянській, Воронезькій, Ростовській областях, а також на окупованих територіях Криму і сходу України, принаймні 28 батальйонних тактичних груп регулярних збройних сил.

За його словами, загалом очікується додаткове зосередження до 25 батальйонних тактичних груп, що в сукупності з наявними розгорнутими силами та засобами поблизу кордону створює загрозу воєнній безпеці держави.

Варто відзначити, що дії із нарощування військового угруповання на окупованих територіях України та поблизу України Росія проводила підкреслено демонстративно. Повідомлення про переміщення військ та про перевірку боєготовності всіх військових округів і флоту можна було прочитати на сайті російського військового відомства. Плюс до того – перекидання російської бойової техніки до українських кордонів здійснювалося без звичайних засобів перестороги, протягом світлового дня, навіть без того, щоб прикрити техніку чохлами.

У результаті всі, кому це було потрібно – від випадкових свідків до журналістів-розслідувачів, могли скласти уяву, які російські війська і звідки перекидаються, будь-то 76-та десантно-штурмова дивізія зі Пскова, яку терміново направили в окупований Крим, або мотострілецька бригада з Кемерова та інші з’єднання й підрозділи Західного, Центрального і Східного військових округів, які були спрямовані на підсилення та доукомплектування бойових підрозділів російського Південного військового округу.

Водночас, російські військові розпочали відпрацювання наступальної операції під час навчань Чорноморського флоту РФ в окупованому Криму, а підрозділи так званих 1-го та 2-го армійських корпусів в окупованих районах Донецької та Луганської областей були залучені до командно-штабних тренуваннях у загальній системі управління 8-ї армії Південного військового округу ЗС РФ.

Речник президента РФ Дмитро Пєсков заявив про те, що Російська Федерація перекидає армію до східних  кордонів через «підвищену активність військ НАТО». І взагалі, Росія має право переміщувати війська в межах своєї території на свій розсуд, тож іншим країнам не варто хвилюватися з цього приводу.

За сталою практикою, коли російські офіційні особи вимовляють ритуальну фразу про «не варто хвилюватися», варто вчиняти прямо протилежне і готуватися до найгіршого.

На тлі заяв персонажів на кшталт Жириновського, Симоньян або її кумедного чоловіка щодо «повернення Донбасу в Росію», в самій Росії люди почали активно обговорювати тему ймовірної війни з Україною. Не завжди і не усюди ці обговорення були компліментарними для поточної кремлівської верхівки та щодо її розумових здібностей.

Тоді той самий Кремль дав хід «важкій артилерії» власної пропаганди та витягнув на світ історію про чергового «розп’ятого хлопчика», яка вже стала класичним прикладом інформаційної провокації й брехні.

Цього разу Україну звинуватили у загибелі дитини в селищі Олександрівське, яке знаходиться далеко від лінії фронту на непідконтрольній Україні частині Донецької області, нібито внаслідок атаки українського безпілотника.

Українська сторона заперечила будь-яку причетність до цього інциденту та одразу звернулася до СММ ОБСЄ з проханням перевірити цю інформацію, оскільки звинувачення, що пролунали від лідерів ОРДЛО, були голослівними. Але це не зупинило провокаторів.

Як зазначив міністр культури та інформаційної політики Олександр Ткаченко, нагнітання прокремлівськими "медіа" ситуації навколо смерті хлопчика в результаті вибуху невідомого пристрою є частиною російського плану подальшої ескалації ситуації на фронті та саботування міжнародних перемовин. Урядовець навів цікавий факт: перша публікація про смерть дитини, яка загинула напередодні, 2 квітня, з’явилася наступного дня майже о 17-й вечора. А вже о 20-й спікер Держдуми РФ Володін закликав порушити питання про виключення України з Ради Європи. "Як тут не згадати "журналістів" кремлівських ЗМІ, що опинялися на місці організованих бойовиками терактів ще до самих терактів», – зауважив Ткаченко.

Між тим, системне нарощування сил РФ навколо України супроводжувалося відмовою Росії в рамках Тристоронньої контактної групи від оголошення «пасхального» перемир’я. Верхом цинізму стала заява заступника керівника адміністрації президента РФ Дмитра Козака, який 8 квітня пригрозив Україні прямим військовим втручанням «для захисту російських громадян» «на Донбасі». Саме такою була відповідь представника РФ на всі мирні ініціативи України в рамках «Мінського» формату.

Стало очевидним, що Росія намагатиметься «провернути» в Україні «грузинський» сценарій військової інтервенції, спровокувати ситуацію, яка могла б слугувати виправданням для нової агресії проти України із залученням всіх російських сил, що зосереджені на кордонах та на окупованих територіях самої України.

Такий розвиток став реальною загрозою початку повномасштабної війни на Європейському континенті.

Варто зауважити, що, на відміну від доволі кволої та суперечливої реакції Заходу на події в Грузії у 2008 році, цього разу реакція міжнародної спільноти на агресивну поведінку Росії була чіткою і недвозначною.

РЕАКЦІЯ ЗАХОДУ

Концентрація російських військ на кордонах з Україною, найбільша з 2014 року, не залишилася непоміченою в США. 2 квітня свою підтримку президенту України висловив президент США Джо Байден, який завірив Володимира Зеленського, що Україна не залишиться наодинці з російським агресором.

Подібні заяви підтримки на адресу України оприлюднили прем’єр-міністр Британії Борис Джонсон, прем’єр-міністр Канади Джастін Трюдо. Солідарність з Україною висловили високий представник ЄС Жозеп Боррель і генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг, які заявили про непохитну підтримку суверенітету й територіальної цілісності України в її міжнародно визнаних кордонах.

Депутати Європарламенту 2-го квітня закликали Росію зупинити нарощування військ на кордоні з Україною та припинити військові провокації, що стало дуже важливим та чітким політичним сигналом.

Інтенсивні контакти відбулися на рівні військового відомства України. Щойно завершився візит до України голови Військового комітету НАТО Стюарта Піча, який, окрім обговорення «традиційних» тем щодо подальшого поглиблення військового співробітництва між Україною і НАТО, а також реформ у сфері безпеки й оборони, зробив незвичну для військового політичну заяву – про підтримку суверенітету та територіальної цілісності України. Така заява від військового керівника точно свідчить про рішучість Заходу не допустити нової війни. І мова, очевидно, йде не лише про Україну, адже на «кону» – вся архітектура Європейської безпеки.

Це підтвердили також численні міжнародні контакти міністра оборони України Андрія Тарана. Занепокоєння розвитком ситуації та солідарність з Україною висловили міністр оборони США Ллойд Остін, держсекретар з питань оборони Великої Британії Бен Воллес, міністр оборони Латвії Артіс Пабрікс.

Минулого четверга, 8 квітня, міністри оборони США, Британії, Канади, Литви й Польщі провели віртуальні переговори щодо ситуації довкола України. Мова не обмежилася традиційними словами підтримки й занепокоєння, – військові керівники погодилися інтенсифікувати спільні з Україною військові навчання та продовжувати зусилля із посилення оборонних спроможностей Збройних сил країни. Це не ритуальна фраза – за нею – конкретні дії та готовність до абсолютно реальної допомоги, у тому числі технікою та озброєнням.

До цього, 1 квітня, подібну позицію висловили військові аташе країн НАТО. Зокрема, аташе з питань оборони США, Канади та Великої Британії під час зустрічі з міністром оборони України та іншими керівниками Збройних сил України запевнили українських партнерів у підтримці їхніх зусиль із захисту суверенітету й територіальної цілісності.

Варто зауважити, що реакція на останні події навколо України була конкретною і помітною з боку США. За повідомленнями The New York Times, з початку квітня війська США в Європі були приведені у боєготовність через активність РФ біля кордонів України. Командування збройних сил США у Європі підвищило свою боєготовність до максимально можливого рівня з рівня «можлива криза» до рівня «потенційна неминуча криза», що є максимально можливим рівнем.

При цьому українському суспільству не варто плекати ілюзій. У випадку війни, якщо її розв’яже проти України безумна російська адміністрація, американські військові або військовослужбовці будь-якої іншої країни НАТО не будуть помирати, захищаючи українську землю. Мова може йти про військово-технічну допомогу, яка реально нівелює технологічні переваги сучасної російської зброї, зокрема, бронетанкової. Можна чекати також на політичну підтримку і на посилення санкцій проти країни-агресора з боку західної спільноти.

Хоча у цьому не все так однозначно, як здається.

БЕЗ ІЛЛЮЗІЙ

Перше, що варто усвідомити Україні. Підтримка з боку Заходу не є даністю. Великий Захід приділяє ситуації навколо нашої країни стільки уваги, тому що вона зачіпає його, Заходу, стратегічні інтереси, зокрема, у сфері безпеки.

Наші партнери і союзники, особливо з числа найближчих сусідів, дуже чітко усвідомлюють – якщо Україна впаде під шаленим тиском російського агресора, наступні червоні лінії наступальних операцій кремлівські стратеги будуть проводити вже на топографічних мапах Польщі та Балтійських країн. Це не нова загроза, і саме із цих міркувань, а зовсім не для захисту України, в Польщі та у трьох країнах Балтії, за рішенням Варшавського саміту НАТО, розгорнуті багатонаціональні бойові підрозділи в рамках «передової» присутності військ НАТО на Східному фланзі Альянсу.

В ефірі одного з українських телеканалів, коментуючи підвищення ступеня бойової готовності американських військ у Європі, колишній заступник начальника Генерального штабу ЗС України генерал у відставці Ігор Романенко зауважив, що наприкінці квітня - на початку травня готуються дуже серйозні навчання НАТО за участю 31-32 тис. військових. Все так, але…

Поки ми не є членами НАТО – ми можемо розраховувати на політичну, моральну та навіть технічну допомогу. Але захищати нашу землю та власну долю можемо лише ми самі. Саме усвідомлення цього факту має стати основою для мобілізації українського суспільства і припинення ганебних чвар у демократичному таборі країни навколо дріб’язкових політичних амбіцій. Ціна питання набагато вища – майбутнє України, її спроможності та потенціал для захисту від буйного сусіда. У цьому сенсі краще подумати над втіленням іншої пропозиції генерала Романенка – як зробити так, щоб українські ракети потенційно могли «діставати» до Уральських гір. Може, наявність такої зброї могла б дещо охолодити апетити «кремлівських старців» оновленої версії.

На користь того, що ми можемо розраховувати передусім на власні сили, говорять певні нюанси навколо поведінки Великого заходу, зокрема, певних наших партнерів у рамках Європейського Союзу.

Якщо хтось в Україні ще не усвідомив – Євросоюз не є унітарною державою. Це інституційна надбудова, головною метою якої є координація зусиль 27 країн-членів, кожна з яких зберігає національний суверенітет у прийнятті найважливіших рішень, будь-то порядок вакцинації або питання оборони.

Саме тому, коли ми спостерігаємо певну обережність у висловлюваннях того ж високого представника ЄС Жозепа Борреля стосовно, здавалося б, очевидних зовнішньополітичних питань, варто розуміти, що за кожним його словом – позиція кожної з 27 країн ЄС, де всі рішення, нагадаймо, приймаються консенсусом.

Добре, що у зв’язку з подіями в Україні та довкола неї українського міністра закордонних справ Дмитра Кулебу запросили взяти участь у засіданні Ради міністрів ЄС із закордонних справ 19 квітня. Але питання не лише у тому, що сам факт такого запрошення є надзвичайно важливим політичним жестом. Головне – яку спільну позицію головний український дипломат зустріне у Брюсселі, незалежно від того, буде обраний фізичний чи віртуальний формат спілкування.

У цьому, другому питанні, не все так однозначно.

НЕ ВСЕ ТАК ОДНОЗНАЧНО

Укрінформ уже писав про те, що телеконференція, яку 30 березня президент Франції Емануель Макрон та канцлерка Німеччини Ангела Меркель провели з президентом Росії Володимиром Путіним, під час якої питання врегулювання в Україні обговорювалися без участі України, отримала неоднозначні оцінки з практичної та історичної точок зору, і примусила згадати про події 1938 року та про Мюнхен.

Ці паралелі отримали певне підтвердження, оскільки саме наприкінці березня - на початку квітня Росія продовжувала активно перекидати війська у західному напрямку з інших військових округів. Можна помилятися, але виникають закономірні питання – чи не стала така активність наслідком певних політичних «меседжів», які Кремль отримав від європейських візаві?

Це дуже добре, що міністр закордонних справ Німеччини Гайко Маас у розмові з Дмитром Кулебою висловив занепокоєння ситуацією в Україні.

Але при цьому, за всієї правомірності такого занепокоєння, президент Макрон і канцлер Меркель у спільній заяві висловили заклик до стриманості до ОБОХ сторін, тобто – до Росії й України, одночасно, поставивши знак рівності між країною-агресором та країною, яка стала жертвою агресії й іноземної інтервенції.

Далі – більше. Вчора, 8 квітня, з’явилося нове повідомлення про те, що канцлер Німеччини Ангела Меркель провела чергову телеконференцію з Путіним, де закликала російського лідера зменшити концентрацію військ на кордонах України. Кремль відповів передбачувано – мовляв, канцлер звернулася не за адресою. Але цікавою є інша обставина – саме вчора, в день цієї розмови, міністр охорони здоров’я ФРН Єнс Шпан оголосив про намір провести двосторонні переговори з Росією про можливі поставки вакцини Sputnik V. При цьому прем’єр-міністр землі Баварія Маркус Зедер заявив про намір налагодити виробництво російської вакцини «Sputnik V» у баварському місті Іллертіссен на базі фармацевтичної компанії R-Pharm Germany.

Напевно, всі ці події збіглися разом просто випадково. Принаймні, спробуємо в це повірити.

І ось тут виникає закономірне питання – а для чого, власне, весь цей галас довкола демонстративного брязкання російською зброєю навколо українських кордонів?

Якщо навіть не придивлятися надто уважно, випливають відразу два явища. Перше – це вакцина «Sputnik V», яку Росія прагне запхнути в Європу з не меншою жагою, ніж своїх донбаських маріонеток в Україну. Ну і друге, зрозуміло,  «Північний потік-2», для завершення якого варто було б запобігти подальшим санкціям з боку ЄС та змінити жорсткий спротив США цьому проєкту.

Тож російські війська, які демонстративно рухаються у напрямку України – вони роблять це так відкрито абсолютно не випадково. Адже, якщо постає альтернатива війни й миру за рахунок поступок – це доволі дієвий, як виявляється, аргумент.

Доброю новиною у цьому є те, що Путін, очевидно, хоче не війни з Україною, а досягнення інших стратегічних цілей. Що, втім, не змінює для України нічого, враховуючи імпульсивність бункерного стратега у прийнятті різких рішень.

Поганою стороною є те, що Путін таким чином прямо шантажує Захід, щоб «протиснути» його загрозою відкритої війни в Європі. І, схоже, Захід, в особі Франції й Німеччини, вже «блимнув першим». Що, втім, також нічого не змінює для України, саме існування якої для нинішнього кремлівського режиму є екзистенційною загрозою.  Як, втім, і західний ліберальний світ в особі ЄС і США, деякі персонажі якого, хоч як дивно, поки що не можуть усвідомити цю просту істину.

ВИСНОВКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Насправді, перераховані вище нюанси нічого не змінюють для України. Адже для нас питання свободи й демократії – це не лише питання майбутнього членства в ЄС і в НАТО. Це наш цивілізаційний вибір, який є відмінним від поглядів та перспектив конаючої клептократичної імперії на Сході. А якщо це дійсно так – ми, як народ і самодостатня країна, маємо бути готовими захищати такий наш вибір, у тому числі – зі зброєю в руках. Ми маємо справу із жорстоким та непримиренним ворогом, тож маємо єднатися для захисту власного життя.

Така готовність до боротьби і єдність, до речі, є головним стримуючим фактором для країни-агресора, ніяк не меншим, аніж можлива реакція та «занепокоєння» Заходу черговим кровопролиттям на чужій території.

Дмитро Шкурко, Брюссель

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-