Війна у Карабаху/Арцаху: між перемогою одних та збереженням обличчя других

Здається, саме з такою реальністю вже у найближчі тижні будуть змушені стикнутися сторони протистояння на Південному Кавказі. Зрозуміло, що Азербайджан – із констатацією дієвості своєї дипломатичної та військової переваги, а Вірменія – із наочним провалом як зовнішньополітичного, так й військового напрямів. Є ще люди – 150 тисяч вірмен з невизнаної НКР, про чиї подальші долю та безпеку не можна забути за будь-якого варіанту закінчення цієї війни.

Що ж все це значить? Та чи існує якийсь достойний вихід із ситуації?

Хто контролює Шушу?

Промовистою ілюстрацією ситуації, яка склалася на фронті, стали повідомлення неділі, 8 листопада щодо боїв навколо міста Шуша – другого за значенням населеного пункту Карабаху/Арцаху. Взяття цього населеного пункту практично відкриває шлях на столицю НКР – Степанакерт. Президент Азербайджану Ільхам Алієв, одягнений у камуфляж, виступив із зверненням до нації, в якому заявив про взяття міста під контроль. Закінчилося воно вже звичним: «Шуша – наш! Карабах – наш!». Ближче до вечора у соцмережі із більш проникливим привітанням виступила і дружина президента, а також – перший віце-президент країни Мехрібан Алієва. В якомусь сенсі, ці переможні реляції були спричинені символом – 9 листопада в Азербайджані День державного прапора. Можливо, ставилося завдання отримати військову перемогу «під дату».

Якщо ж дивитися суто з «боку фактів», то відео підняття азербайджанського прапора над містом не з’явилося досі. Між тим, вірменські ЗМІ втрату Шуши спростували, але на найвищому рівні про сказано це не було. Ідуть бої – повідомляють вірмени. Але при цьому азербайджанська армія почала обстріл Степанакерта з боку Шуші, а відстань між містами – усього 11 кілометрів. До того ж, на рельєфі Шуша розташований вище Степанакерта, і це ще більше ускладнює оборону та захист від обстрілів.

Як повідомляють ЗМІ, в місті почалася евакуація. Це підтверджує і українська журналістка Катерина Іванченко, яка працює в зоні бойових дій. Вивозять всіх жінок, дітей, а також інфікованих коронавірусом.

Що азербайджанці врахували, а вірмени – ні

Спробуємо узагальнити. Передусім, треба визнати: Азербайджан та його керівництво вірно оцінили ситуацію – у світі в цілому та в регіоні Південного Кавказу, зокрема. Це й зумовило ті можливості, які відкрилися саме зараз для повернення Карабаху та окупованих 30 років тому територій біля кордону з Вірменією. Іншого, як у військовому, так й в дипломатичному контекстах, моменту – в них би могло й не статися, треба було користуватися можливістю в якомога повній мірі. Що й відбулося. А те, що саме Баку зміг сформувати на свій бік неприховану підтримку, або ж нейтралітет сусідів – ну, треба тільки визнати професійність азербайджанської дипломатії, тут, як кажуть – вчіть матчастину.

А от дії керівництва Вірменії, в тому числі, у військовому сенсі оцінити позитивно ніяк не випадає. Головними прорахунками, здається, стали дві речі: по-перше, відсутність якихось висновків із липневого загострення ситуації та стратегічного аналізу подальшого її розвитку. Тобто, у вірменів було два місяці, щоби врахувати побачене і забезпечити власні можливості. Але підготовка другого наступу Азербайджану була просто «проспана» спецслужбами та міністерством оборони Вірменії. До речі, вже у дні війни відбулися відставки як голови Служби національної безпеки Вірменії Аргішті Кярамяна, так й інших високопосадовців цієї сфери. Це доводить: був допущений провал у плануванні, та й взагалі – в оцінці ситуації.

По-друге, голова уряду Вірменії Нікол Пашинян, вочевидь, повторив рокову помилку екс-президента Грузії Міхеїла Саакашвілі під час війни 2008 року. Тоді грузинський керманич був впевнений в активній підтримці з боку США та НАТО будь-яких його кроків та дій, а відтак – надав Москві казус-беллі, увівши грузинські підрозділи в Цхинвалі. Але Саакашвілі прорахувався: ситуація склалася така, що світові лідери не були налаштовані на відкриту конфронтацію, а Росія отримала привід і скористалася ним відверто надмірно.

Зараз, звісно, Пашинян та збройні сили Вірменії не вдавалися до якихось військових кроків. Проте, фактична участь військових та добровольців з Вірменії у бойових діях на території Карабаху/Арцаху, самі по собі ставлять перед офіційним Єреваном питання, на які там немає відповіді. Тож заклик до вітчизняної війни, який прозвучав з Єревана йде в розріз із нормами міжнародного права. І апеляції щодо історичних обставин тут – не мають повної сили, тому що всі знають: питання «довге» та складне, але ж – неконтрольованими Баку є й суто азербайджанські території, та й сам Карабах, «Нагірно-Карабахська республіка» – ніким не визнана й досі, навіть самою Вірменією.

Додайте до цього непросту, м’яко кажучи, історію взаємин між двома народами, яка була не лише колись століття тому, але й зараз стікає кров’ю – на пам’яті нинішніх поколінь. І – так -цей її сучасний етап почався ще за «радянської влади» – у 1988 році різнею вірмен в азербайджанському Сумгаїті. І при всьому цьому, як не крути, а все одно повністю логічної послідовності в діях Вірменії не спостерігається. Конфлікт навколо Карабаху/Арцаху явно перезрів, треба було докладати всіх зусиль, аби вирішити його раніше. А тепер що ж…

І це побачила, почула та в цьому переконалася критична маса світової спільноти.

Хто і як буде все це вирішувати?

Але – що ж далі? Події вчорашнього дня на зовнішньому контурі дозволяють накреслити певну послідовність подальших дій. Найбільш ймовірно, вона виглядає приблизно так:

1. Степанакерт буде взятий, «Нагірно-Карабахська республіка» зникне як утворення, Вірменія в геополітичному сенсі зазнає поразки в цьому конфлікті. Це гірка правда, до якої треба звикати вірменській спільноті по всьому світі. Та вірно визначити, що призвели до цього самовпевненість керівництва країни, розбалансовані дії вже під час самого конфлікту, та й ситуація в світі, яку вірно прорахувало азербайджанське керівництво та нічого не змогло тому протиставити – вірменське.
2. Азербайджан доведе війну до переможного для себе кінця. Завадити цій прогнозованій перемозі може тільки дві речі: якщо азербайджанці припустяться якоїсь фатальної помилки, та, наприклад (це тільки припущення!) обстріляють колону біженців чи станеться ще щось, що призведе до невиправданих жертв мирних людей і що не можна буде ніяк пояснити світові. Другий варіант – це якесь диво, що іноді трапляється на війнах – і стрімкий перехід вірменських збройних формувань «Нагірно-Карабахської республіки» у шалений наступ у формі бліцкригу. Але будемо відверті – виходячи з того, як все розвивалося на фронті досі, це дуже малоймовірно.
3. За підсумками військового протистояння, бажано було б чекати переговорного процесу – нехай довгого і більш ніж складного. Звісно, за згодою, передусім, Баку. Ну, це якщо говорити про цивілізований світ, а саме до нього вважають себе приналежними Азербайджан та його потужна союзниця Туреччина. Тобто хотілося б такої тональності на початку перемовин: так, ми розуміємо, що населення Карабаху є вірменським та розуміємо складність історії регіону та відносин в ньому, а тому – готові це обговорити та вирішити, але – саме зараз, після відновлення територіальної цілісності країни.
4. У Вірменії теж має зараз вироблятися реалістична позиція щодо таких майбутніх перемовин. Зберегти обличчя нинішньому керівництву країни можна тільки за умови принципового відстоювання прав етнічних вірмен у Карабаху/Арцаху та вимоги від Азербайджану надання цьому регіону реальної та достатньо широкої автономії. До речі, увесь пафос перемоги Азербайджану буде повністю перекреслений, якщо Баку піддасться хибній практиці багатьох інших переможців: ввести жорсткий режим на поверненій території, провести переселення іншого за етнічним складом населення та говорити, що це – справедливо. Такий шлях – це буде повернення до самих класичних тоталітарних практик, тому – для усього світу буде краще, а для Азербайджану тим більше, обійтися принципово без цього при наданні гарантій безпеки у регіоні.

Росія, Франція, США: «реал політик» – і більше нічого

А тепер подивимося навколо. Так, Вірменія переоцінила власні відносини як з Росією, так й з країнами де є впливова вірменська діаспора – Францією та США. Що б там не говорили про першу, її роль в цьому конфлікті не могла бути іншою з самого початку: у Москві це зрозуміли і заявили, що гарантують безпеку партнеру по ОДКБ тільки при загрозі перенесення бойових дій на його територію. А цього не відбулося та не відбудеться – в Азербайджану просто інші цілі. Росія ще з імперських часів торгувала інтересами вірмен. Але це – окрема тема. Як і те, чому керівництво Вірменії не знайшло (чи не шукало?) виходу з цієї очевидної проблеми.

7 листопада, за повідомленнями турецьких ЗМІ, президент Туреччини Ердоган подзвонив Путіну та запропонував створити робочу групу з врегулювання ситуації у Карабаху. Звісно, це був дзвінок у стилі поставлення перед фактом. Чому? А тому що вже 8 листопада міністри закордонних справ та оборони Туреччини Мевлют Чавушоглу та Хулусі Акар прибули до Баку ніби на святкування Дня державного прапора Азербайджану, але – зрозуміло, щоб підсумувати загальний успіх спільних бойових дій на фронті. Тобто, Путіну зараз передають таке собі колективне запрошення – чи не хочете долучитися, але визначати порядок денний будемо все ж таки ми. Що ж, це та сама «реал політик» та право сильного, які так довго використовував сам Путін та вважав це абсолютно прийнятним. Тільки зараз – головні на цьому «святі» інші.

А що ж колективний Захід? Зрозуміло, що США ще мінімум два місяці будуть зайняті нетиповими для себе президентськими виборами та процедурою передачі влади від того, хто не хоче її віддавати. Але можна очікувати, що обраний президент Джозеф Байден врешті-решт приділить вирішенню питанню Карабаху достатню увагу та, до речі, буде схильним до підтримки Вірменії. Саме тому зустрічі з ним мав би прагнути зараз пан Пашинян. Ну чи хоча б із тим, хто стане держсекретарем в адміністрації Байдена.

Звісно, більш виразною та прогнозованою має стати й позиція в цьому питанні президента Франції Емануеля Макрона, але поки що в нього проблеми зі сплеском терору, протистоянням з мусульманами світу та новою хвилею коронавірусу у країні. Додамо відкритий і далекий від класичної дипломатії конфлікт між Макроном та Ердоганом. Тож далеко не факт, що для презентації європейської позиції по врегулюванню буде оптимальною постать саме президента Франції. Відтак, скоріш за все, треба очікувати переміщення ініціативи з боку Європи щодо Карабаху з Парижа – до Брюсселю та керівництва ЄС. До речі, це теж шанс для вірмен Карабаху якомога надійніше відстояти власні права та забезпечити своє майбутнє.

Взагалі ж, вся ця історія – вкрай повчальна. Тому що вона саме про визначальні мотиви політики: коли саме треба ставити мету та її досягати. І тоді наслідки такої політики не реально потім комусь присвоїти чи звести нанівець. Так що – вже зараз друга карабахська війна сучасності стає тою історією, яку будуть вивчати і політики, і військові, і дипломати.

Віктор Чопа, Київ