Пентагон посилює “стримування” РФ і КНР. Що з того Україні?

Пентагон посилює “стримування” РФ і КНР. Що з того Україні?

Аналітика
Укрінформ
У США оприлюднили нові плани з підтримки світового порядку, протидії Китаю й Росії та просування продажів продукції американського ВПК

Під час онлайнконференції, організованої аналітичним центром "Атлантична рада", міністр оборони Сполучених Штатів Америки Марк Еспер розповів про ініціативи, які, на його думку, допоможуть зберегти встановлений світопорядок й запобігти зростанню глобальних впливів Пекіна й Москви. Йдеться про втілення програм “Нове Керівництво щодо розвитку альянсів і партнерських відносин (GDAP)” та “Модернізація торгівлі у сфері оборони". Окрім підтримання порядку у світі, просування цих ініціатив, за словами Еспера, сприятиме розвитку продажів американської продукції оборонного призначення. Крім того, це допоможе "посилити потенціал та можливості країн-однодумців, а також сприятиме сумісності дружніх військ".

Глава Пентагону оприлюднив нові плани підтримання світового порядку
Глава Пентагону оприлюднив нові плани підтримання світового порядку

Глава Пентагону визнав, що Вашингтон продовжує вважати Китай і Росію головними противниками – відповідно до Стратегії національної оборони США. І нагадав, що Москва й Пекін намагаються розхитати згуртованість країн та інституцій, критично важливих для безпеки Сполучених Штатів, у тому числі – НАТО.

Спробуймо розібратися, як Вашингтон планує протистояти цим викликам і як його плани можуть позначитися на підтримці України, котра разом із Сирією та Лівією стала одним з основних майданчиків для втілення кремлівських амбіцій.

США-КНР-РФ: Глобальний вимір

Експерти-міжнародники погоджуються: за останні роки Вашингтон зробив набагато більше для послаблення свого глобального впливу, ніж його супротивники в боротьбі за світове лідерство. Нелогічні кроки, які іноді в один момент перекреслювали досягнення цілих десятиріч, неоднозначні заяви, сварки з Європою і загравання з Кремлем... Усе це, безумовно, позначається на позиціях США як світового “гегемона”. А тут іще й внутрішні суперечності, від яких потерпає ЄС. Дедалі більше чути заяв європейських політиків про переваги “шкурного” економічного інтересу над глобальними політичними цілями та цінностями... Чим і користуються Пекін та Москва.

1. “Коронавірусний” чинник

Цього року їхні завдання полегшив коронавірус, адже головною загрозою для багатьох країн стали не ґанджі й “пробоїни” в системах колективної безпеки, а медичні проблеми. Китай вже, як не дивно, пожинає плоди. Зокрема, суттєво збільшивши число прибічників в Італії, Японії та Південній Кореї, яким активно допомагав протикоронавірусними порадами й медобладнанням. В такий же спосіб намагалася діяти і Москва – навіть “гуманітарну допомогу” самим Сполученим Штатам надсилала. І... багато італійців, приміром, “вдячні Кремлю за допомогу”. Це ж стосується й низки пострадянських країн та держав “третього світу” на інших континентах, яким Москва пообіцяла свою “супервакцину”...

Ще одним важливим для ймовірного лідерства здобутком Пекіна стало зближення (через надання допомоги) з Іраном. Котрий, як відомо, готовий на будь-які союзи, аби лише насолити ненависному Вашингтону.

2. Гібридні впливи

Тим часом Москва посилює пропагандистський тиск на Європу. У купі з іноді егоїстичною та зверхньою політикою США це призводить до того, що європейські партнери дедалі рідше прислухаються до Вашингтона. А інколи й, прикриваючись національними інтересами, активно йому опонують. Приклад – підтримка низкою європейських держав, передовсім, Німеччиною, – російського політичного проєкту “Північний потік-2”, який частина Європи продовжує називати “економічним”. Незважаючи на застороги й санкції з боку США. А як вам, приміром, дані опитувань, згідно з якими Трамп для тих же німців набагато небезпечніший, ніж Путін?

Й особливо непокоїть у цій історії те, що Вашингтон і сам часто заплющує очі на дії Кремля, зосередившись на більшому, як йому видається, “з двох лих” – ймовірних загрозах із боку Пекіна...

3. Ймовірність “гарячого” конфлікту

Експерти і справді вважають, що за нинішніх обставин глобальний конфлікт через протистояння між США й КНР куди вірогідніший, ніж між Вашингтоном і Москвою чи Москвою й Пекіном. Адже Китай “кидає виклик американській силі, впливу та інтересам, намагаючись підірвати безпеку та процвітання Сполучених Штатів”. Ще КНР – реально економічно сильна держава. На відміну від сировиннозалежної Росії.

Тому більшість аналітиків поки що називають можливими центрами “постамериканського світопорядку” Китай і ЄС. Але самотужки стати світовими “гегемонами” ці гравці зможуть хіба що за два-три десятиліття. А поки що Китай слабший за США технологічно і має в рази менший вплив на світову фінансову систему. Європа слабка політично. Тож залишається Пекін, перед яким США наразі мають фору. Чи зможе Вашингтон скористатися цим для повернення колишньої переваги над “найближчими переслідувачами”?

Судячи з висловлювань Марка Еспера, за це вирішили взятися по-серйозному. Причому, таку політику Білий дім, схоже, таки змушений буде втілювати, незалежно від переможця майбутніх президентських виборів. Адже, схоже, небезпечність політики “добровільної відмови від світового лідерства й концентрації на внутрішніх проблемах” під кінець (першої?) каденції Трампа зрозуміли і в його адміністрації.

Незважаючи на “дружбу напоказ”  між Китаєм і Росією триває латентний конфлікт / Інфографіка: China Daily
Незважаючи на “дружбу напоказ” між Китаєм і Росією триває латентний конфлікт / Інфографіка: China Daily

Але. Насправді двох-трьох десятиліть для “нарощування м’язів” у Вашингтона може й не бути. З огляду на ймовірність створення союзу між Пекіном і Москвою, яким разом може виявитися цілком до снаги побити “американського дядечка”. На щастя, ймовірність такого об’єднання, за оцінками експертів, не дуже висока. Через протиріччя між самими країнами-“претендентками”. Багато хто визнає, що, незважаючи на “дружбу-жуйку напоказ” (спільні військові навчання, нарощування обсягів торгівлі, “співзвучні” позиції на міжнародній арені) між ними триває латентний конфлікт. Це зумовлено економічними чинниками, демографією, значною протяжністю спільного кордону, низкою історичних територіальних претензій. Крім того, Москві не хочеться миритися із роллю сировинного придатка для китайської економіки.

За експертними оцінками, у стратегічній перспективі американська армія може не здолати китайську самотужки – навіть, за підтримки партнерів по НАТО. Саме тому Кремль потрібен Вашингтону як союзник, а не як ворог. Це стратегічно.

Водночас “тактично” заплющувати очі на загарбницьку політику РФ щодо своїх сусідів США, на наше щастя, схоже, також не збираються. У цьому зв’язку нагадаємо про нещодавні рішення стосовно виведення частини американських військ з Німеччини та їх передислокації ближче до російських кордонів – зокрема, в Румунію і держави Балтії, а також посилення військової присутності США у Польщі. Той же Еспер пояснював: “передислокація спрямована на посилення стримування Росії та зміцнення Альянсу”.

США-КНР-РФ: Союзницький вимір

Водночас і головні опоненти Вашингтона не сидять склавши руки. У протистоянні зі США та їхніми союзниками Російська Федерація й КНР дедалі рідше діють поодинці, – погоджуються з Марком Еспером експерти. Москва й Пекін намагаються створювати власні альянси. Діючи в різний спосіб: користуючись регіональним впливом на сусідів, спільністю (іноді штучно нав’язаних “партнерам”) ідеології й політичних поглядів, роздмухуючи антиамериканські настрої, надаючи політичну й фінансову підтримку – зокрема, країнам – світовим “вигнанцям”. За таких обставин протистояти новим викликам можна тільки гуртом. "Наша глобальна плеяда союзників та партнерів залишається міцною силою, з якою наші противники та вороги просто не можуть зрівнятися. Насправді в Китаю та Росії, мабуть, менше десяти союзників разом узятих", – вважає міністр оборони США.

Але це, за його словами, не означає, що Вашингтону і його партнерам не потрібно підтримувати свою перевагу. Тому Еспер запропонував усім американським союзникам, в тому числі – державам, які не входять до НАТО, збільшити витрати на оборону до 2% своїх ВВП. За словами глави Пентагону, завдяки зусиллям США країни Північноатлантичного альянсу вже значно збільшили витрати на оборонні потреби. Але на тлі того, що багато країн зосередилися на внутрішніх проблемах, пов'язаних з пандемією, противники США прагнуть скористатися світовою кризою. Із цим пов’язані нові виклики та загрози. “Саме тому ми закликаємо всі країни-члени НАТО дотримуватися зобов'язань та більше вкладати в нашу колективну безпеку. Ми очікуємо, що вони стоятимуть пліч-о-пліч зі США у протидії неналежному поводженню Китаю та російській агресії", – наголосив Марк Еспер.

1. Про американських союзників

НАТО - це 30 держав
НАТО - це 30 держав

Сполучені Штати є лідером найвпливовішої і досі найефективнішої у світі системи колективної безпеки – Північноатлантичного альянсу (НАТО). Це 30 держав. Засновники – Бельгія, Великобританія, Данія, Канада, Ісландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, США і Франція. Згодом до договору приєдналися Німеччина, Іспанія, Греція, Туреччина, Польща, Угорщина, Чехія, Болгарія, Естонія, Латвія, Литва, Румунія, Словаччина, Словенія, Албанія, Хорватія, Чорногорія та Північна Македонія. Головним військово-політичним принципом організації є система колективної безпеки, тобто спільних організованих дій всіх держав-учасниць у відповідь на напад іззовні.

Водночас дедалі частіше лунають заклики до реформування НАТО. Позиції деяких членів Альянсу поступово віддаляються. Приміром, багато європейських учасників НАТО невдоволені наполегливістю Вашингтона, який вимагає їхньої активнішої участі у фінансовій підтримці системи колективної безпеки.

Чимало ризиків таять у собі й багаторічні непорозуміння між Грецією й Туреччиною довкола “кіпрського питання”. До того ж, Анкара намагається відігравати дедалі активнішу роль регіонального лідера. Незважаючи на будь-які “вашингтонські авторитети”. Самостійна роль Туреччини у Сирії, Лівії і ось тепер – у конфлікті довкола Нагірного Карабаху – це прекрасно демонструє. Додамо до цього суперечки між Вашингтоном і Анкарою про долю Фетхуллаха Гюлена, різні погляди Туреччини і впливових європейських гравців на міграційну проблему, рішення Анкари всупереч позиції партнерів по НАТО закупити російські зенітно-ракетні комплекси С-400... І подібних “траблів” у відносинах між членами Альянсу стає все більше...

Ще 18 держав мають статус “Основного союзника США поза НАТО”. Це надає їм можливість участі у спільних оборонних ініціативах, в низці обмежених контртерористичних заходів, спільних дослідженнях військового характеру, в постачанні окремих видів озброєння, у космічних проєктах. З 1989 року такими партнерами США є Австралія, Єгипет, Ізраїль, Республіка Корея і Японія. У 1990-х відповідний статус отримали Аргентина, Йорданія і Нова Зеландія. На початку 2000-х – Бахрейн, Таїланд, Тайвань, Філіппіни, Кувейт, Марокко і Пакистан. Згодом приєдналися Афганістан і Туніс. А вже за Дональда Трампа – Бразилія.

Але такий статус зовсім не означає, що ці держави “автоматично” включаться у можливий військовий конфлікт на боці США. На відміну від Статуту НАТО, жодними офіційними документами це не передбачено. До того ж, між багатьма з-поміж цих партнерів Вашингтона існують протиріччя. Як, приміром, між Ізраїлем та Єгиптом. До деяких партнерів час від часу виникають претензії у самих США – як-от, до Пакистану. Окрім того, Пакистан, як відомо, “у контрах” із Індією, яка у 2018 році отримала від США статус “головного оборонного партнера”. До того ж, багато цих країн входять до економічних об’єднань за участю Росії або/і Китаю. Приміром, БРІКС.

2. Про союзників Москви і Пекіна

Російська відповідь Вашингтону
Російська відповідь Вашингтону

Російська відповідь Вашингтону – Організація договору про колективну безпеку (Ташкентський договір) – військово-політична міжнародна організація, що об’єднує Росію, Вірменію, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан. А також Узбекистан, який періодично до неї то входить, то (з неї) виходить. Члени організації проводять численні військові навчання. Як правило, це маневри збройних сил Росії і армії однієї з країн-членів організації. Проте, Ташкентський договір більш обтічний, ніж натовський, в питанні участі збройних сил держав-учасниць у захисті територій своїх партнерів. Звідси – й доволі обережна позиція, яку нині займає Москва у протистоянні Вірменії й Азербайджану. Прямі договори про військову підтримку Москва має лише із ніким не визнаними Південною Осетією і Абхазією. Там же, а також у невизнаному Придністров’ї і у Вірменії, Киргизстані, Таджикистані та Сирії РФ має військові бази.

Також Москва хоче створити бази на Кіпрі та у Південній Америці – приміром у Венесуелі чи на Кубі. А ще прагне посилити вплив на політичне життя Панами та Мексики. У Європі ж важливим союзником Москви залишається ображена свого часу натовцями Сербія. На Близькому Сході – Сирія. Плюс ще кілька “куплених” кремлівськими позиками і “прощенням” колишніх боргів суто політичних союзників, що підтримують росіян під час голосування за дражливі для Москви питання в Генасамблеї ООН, які, однак, навряд чи піднімуться “у бій за Путіна”. Нагадаємо, скажімо, що 27 березня 2014 року резолюцію Генеральної Асамблеї ООН “Територіальна цілісність України” підтримали 100 країн. 11 проголосували проти. Це сама Росія, а також Білорусь, Болівія, Венесуела, Вірменія, Зімбабве, Куба, Нікарагуа, Північна Корея, Сирія і Судан.

Водночас експерти звертають увагу на дедалі активнішу військово-технічну співпрацю Кремля з Іраном. Йдеться, переважно, про таємні програми. Адже офіційно між Москвою і Тегераном діє лише міжурядова угода про військове співробітництво, яка, по суті, ні до чого сторони не зобов’язує.

На посилення військово-технічного співробітництва з Іраном, схоже, нині ставить і Пекін. Також кажуть, що КНР не проти послабити вплив Сполучених Штатів на сусідній Пакистан. Свого часу Китай збудував там чимало оборонних підприємств. І, за чутками, навіть посприяв утіленню ядерної програми Ісламабада. Також КНР намагається послабити вплив США на південних та південно-східних сусідів Піднебесної і на держави Центральної Азії (зокрема, Киргизстан і Казахстан). Мова й про членів Асоціації держав Південно-Східної Азії (ASEAN) – В’єтнам, Сингапур, Таїланд і Філіппіни. Хоча наразі останні – на боці США. В’єтнам близький із Росією.

Тобто, за таких розкладів (коли йтиметься не лише про політичну, а й про військову підтримку у протистоянні зі США), КНР може розраховувати хіба що на Росію. За певних обставин. А також – на КНДР, на яку Пекін нині має, мабуть, найбільший з-поміж усіх світових лідерів вплив.

США-КНР-РФ: Український вимір

Разом із Грузією, Молдовою і Косовом Україна входить до переліку країн – кандидаток на отримання статусу “Основного союзника США поза НАТО”. У червні минулого року Палата представників Конгресу Сполучених Штатів, нагадаємо, представила законопроєкт, що передбачає посилення підтримки суверенітету і територіальної цілісності України, розширення оборонної допомоги та надання нашій країні статусу головного військово-політичного союзника США.

Нині США є найбільшим донором України в оборонній сфері. За даними Міноборони, на цю країну припадає 70% загальної військово-технічної допомоги, яку ми отримали протягом 2014–2019 років.

Сергій Джердж
Сергій Джердж

“Всім відомо, що наші держави мають спільні інтереси у сфері безпеки та оборони. Якщо Сполучені Штати нині лише гіпотетично говорять про загрози з боку РФ і Китаю, то ми вже маємо шестирічну війну з Росією. Тому як ніхто зацікавлені у тому, щоб не залишатися віч-на-віч з противником, – наголошує в коментарі Укрінформу голова громадської Ліги “Україна – НАТО” Сергій Джердж, – Для нас дуже важливо, щоб до міжнародної антикремлівської коаліції долучалося якомога більше країн”. Таким чином, за словами експерта, Україні буде легше відстоювати справедливість і доводити факти порушення Москвою міжнародного законодавства й зазіхання Кремля на встановлений світопорядок. Й заява Марка Еспера про посилення співпраці з усіма союзниками США цьому, безумовно, сприятиме.

Водночас Україна має бути проактивною у цьому питанні, пропонуючи та узгоджуючи з міжнародними партнерами, приміром, можливі реакції на виклики гібридної війни.

Маючи за безумовний пріоритет консолідацію міжнародних зусиль у протидії Кремлю, Київ, за словами пана Джержда, не повинен забувати і про Китай. “Ми сприймаємо КНР через призму економіки, великої кількості товарів. Та не варто забувати, що це – комуністична тоталітарна країна, як свого часу Радянський Союз. Зараз Пекін будує в Південно-Китайському морі штучні острови, щоб збільшити свою виключну економічну зону. А також посилює там військову присутність. Це ущемляє інтереси низки його сусідів і загрожує безпеці міжнародного судноплавства”, – каже голова Громадської ліги. І в цьому питанні “українська хата”, за його словами, не повинна бути скраю. Хоча, на перший погляд, ця проблема начебто далека від нас.

Водночас ніхто не закликає до припинення економічної, гуманітарної і культурної співпраці з Пекіном, що може принести Україні багато користі. Але. До окремих проєктів у рамках такого співробітництва маємо ставитися обережно, ретельно перевіряючи їх на відповідність нашим національним інтересам. Яскравий приклад – ситуація довкола запорізької “Мотор-Січі”. “Маємо думати, перш ніж віддавати усе китайцям, як це було в попередні роки. Коли китайські делегації відвідували наші підприємства, отримували доступ до технологічних секретів. І на цьому співпраця припинялася. Аби запобігати цьому, нам, поміж іншого, слід виробити певну стратегію протистояння усім подібним зовнішнім загрозам, заручившись підтримкою США та інших впливових міжнародних партнерів”, – підсумовує Сергій Джердж.

Владислав Обух, Київ

P.S. Укрінформ планує найближчими днями повернутися до цієї надважливої теми саме в аспекті того, як плани США можуть вплинути на перспективи України.

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-