Найпопулярніший білоруський інтернет-ресурс TUT.BY, широко цитований у світових ЗМІ, зокрема й українських, 5 жовтня відсвяткував 20 років свого заснування. «Подарунком» йому став наказ Мінінформу РБ на три місяці позбавити статусу ЗМІ з 1 жовтня. Білоруське законодавство надає міністерству право самостійно припиняти випуск ЗМІ, якщо в суд подано позов про припинення його діяльності. Тому порталу загрожує повна втрата статусу ЗМІ. Претензії Мінінформу до чотирьох публікацій TUT.BY, за якими було оголошено попередження, виглядають абсурдними, що видно із самих їхніх назв: «Білоруська митниця попросила підтвердити, що в «Гаррі Поттері» немає закликів до повалення влади»; «У сім разів більше виборців і «таємні» протоколи. Які порушення побачили спостерігачі й що сказав ЦВК?»; «Комітет держконтролю зможе виплатити великі премії працівникам, які проявлять себе в резонансних справах»; «До редактора TUT.BY прийшли силовики. На її дочку завели справу про масові заворушення».
Тим часом 8 жовтня в економічному суді Мінська відбулося попереднє засідання за позовом Мінінформу до TUT.BY. Прийнято рішення зупинити провадження у справі до 26 жовтня. Поки що портал працює без «статусу». Отже, про подальшу роботу порталу, а також про поточний стан речей у білоруському медіаполі та країні в цілому Укрінформ поговорив з головним редактором TUT.BY Мариною Золотовою.
- Пані Марино, як вважаєте, чому було ухвалене рішення про тримісячне припинення статусу ЗМІ? Що змінюється для вас через це?
- Це продовження тактики влади щодо всіх незалежних засобів масової інформації: тотальна зачистка інформаційного поля. Думалося, звісно, що проти нас застосують якусь іншу міру, але… Тиск на портал був очікуваний, тож рішення не заскочило нас зненацька. Що зміниться? TUT.BY як ЗМІ був зареєстрований лише в січні 2019 року. А доти понад 18 років працював, не маючи офіційного статусу. І, по суті, це не сильно заважало працювати. Якщо абстрагуватися від умов, у яких працювали журналісти в нашій країні весь цей час, то наш «безстатус» мало чим відрізнявся від статусу офіційно зареєстрованих недержавних ЗМІ…
Утім, все ж непогано мати статус. Хоча б через можливість на законних підставах бути присутнім у порядку, визначеному законодавством РБ, у районах збройних конфліктів, надзвичайних ситуацій, на масових заходах, у місцях інших суспільно важливих подій і передавати звідти інформацію. Тепер наші журналісти не зможуть виходити «в поле» і спокійно працювати на акціях протесту, тому що можуть сприйматися людьми у формі й балаклавах як учасники протесту.
- Але можна пригадати, що на акціях протесту міліція регулярно затримує навіть тих, у кого на шиї висить бейдж «Преса». Виходить, що й «статус» не дуже захищає журналістів на масових заходах у Білорусі. Більше того, іноді робить їх мішенями для переслідування.
- Так, справді... Ані «статус», ані «корочка» не є стовідсотковим захистом, це не панацея. У Білорусі взагалі мало яка акція протесту минає без доставляння журналістів у РОВД, а декотрих навіть карають арештом або штрафом, оскільки суд визнає їх учасниками демонстрацій. Приміром, дванадцять співробітників TUT.BY затримували дев’ятнадцять разів, одного – аж чотири: перші три рази «перевіряли» документи і через кілька годин відпускали з РОВД, а останнього разу – засудили на три доби нібито через участь у несанкціонованому масовому заході, а насправді – через те, що висвітлював акцію протесту.
Коли журналістів затримують і цинічно, на підставі нібито «свідка», який по відеозв'язку, з закритим обличчям і під чужим прізвищем дає покази, коли на підставі отаких «показів» суддею приймається рішення про те, що журналісти брали участь у протесті, – хіба доводиться говорити про якийсь захист, про букву закону? Водночас, наявність статусу, хай і не значне, але все ж таки має значення. У такому разі хоча б можна говорити, що це журналісти, що вони працюють у офіційному ЗМІ. А за браком статусу аргументів меншає: прийшов на акцію – сів на кілька діб.
- Тепер про поточний стан речей у білоруському медіаполі в цілому. Ми знаємо, що багато журналістів устигли звільнитися з державного телебачення й радіо. Скільки їх, що про них відомо? Чи здійснюється на них тиск?
- Безумовно, тиск здійснюється. Найгучніші випадки – це звільнення колишнього телеведучого ОНТ («Общенациональное телевидение Беларуси», – ред.) і ексглави президентського пулу Дмитра Семченка, Дениса Дудинсього, який вів фестиваль молодих виконавців «Слов'янський базар» і програму «Доброго ранку, Білорусь» на державному каналі «Білорусь 1», а також Дмитра Кахна, ведучого програми «Удача на додачу» на ОНТ. Так ось після цього їх затримали: Семченку дали 15 діб, а Дудинському й Кахну по 10… При цьому важко сказати – що з ними та яка кількість таких журналістів, тому що більшість цього не афішують. Але таких чимало. Причому звільняються й оператори, фото- й відеокореспонденти. Процес триває. Майже щотижня з'являються повідомлення щодо нових звільнень.
- Не можемо не запитати й про тих, хто прийшов на їхнє місце, про десант «штрейкбрехерів» із Росії. Наскільки вплинуло перекидання варягів-пропагандистів, як змінився тон і тематика передач і матеріалів білоруських державних ЗМІ?
- Справді, у Білорусь приїхали співробітники Russia Today, але їхні фейси, хіба що за винятком такого собі Констянтина Придибайла, не «світяться» на телеекранах. Вони радше працюють «у тіні», здійснюють консультаційну підтримку. Щодо тону… Так, агресії у державних ЗМІ побільшало. Причому це видно не тільки на прикладі того ж «ящика», де в ефір з'являються такі сюжети, які раніше, мабуть, навряд чи вийшли б. Крім того, діяльність цих «штрейкбрахерів» видно і по Телеграм-каналах, кількість яких за останній час значно зросла.
- А як живеться комерційним мовникам? Чи багато таких у Білорусі й наскільки сильно їх пресують?
- Справа в тім, що радіо й телебачення у Білорусі – під контролем держави. І навіть якщо це недержавний мовник, то все одно контрольний пакет акцій – у держави. Тобто уявити собі приватний бізнес на «телику» в нашій країні неможливо. І ця ситуація зовсім не нова, таке відбувається протягом довгих років… Ну, колись у Білорусі досить успішним вважався «8 Канал». Можливо, цей канал і зараз мовить, але точно не знаю, у якому нині статусі й стані він перебуває. Отже, усі доступні білорусам телеканали з «ящика» – виключно державні.
- І, звичайно, про нелегку роботу в онлайн і офлайн: часті проблеми з інтернетом, блокування, відмови друкувати й поширювати низку видань («Комсомольську правду в Білорусі», «Народну волю», «Вільні новини плюс», «БелГазету»). Як за таких умов викручуються колеги, як знаходять шлях до споживача?
- Найперше це стосується недержавних медіа, на них здійснюється тиск, їх регулярно пресують. Приміром, доступ до онлайн-ресурсів у нас блокувався у два заходи. Перший раз шатдаун стався в день виборів, 9 серпня, і тривав кілька днів. Підключитися до інтернету можна було тільки за допомогою спеціальних програм або додатків. Через три дні доступ був відновлений. Удруге – 21 серпня. Загалом налічується понад 70 ресурсів, які стали «небезпечними» для інформаційного поля Білорусі. Щоби з когось зняли «блок» – такої інформації немає. Звісно, бувають украй дивні випадки, коли, приміром, ще вчора доступ до ресурсу був відкритий, а вже сьогодні – знову ні. Однак люди активно користуються різноманітними VPN-сервісами, а самі ресурси – «дзеркалами». Попри те, що ресурси постійно блокують, їх власники вже навчилися з цим якось жити. Недавно я розмовляла з колегою, видання якого «заблочили», і він мені сказав, що відвідуваність його ресурсу – така ж, як і до блокування. Він розповів про дзеркало сайту, мовляв, чимало часу витрачається на те, щоб перелаштувати процеси, привчити користувачів до нового майданчика. Відвідуваність згодом повертається на круги своя. Але це знущання зі ЗМІ, так бути не повинно, це – неправильно. Зрештою, протягом останніх кількох місяців у Білорусі щодня відбуваються неправильні речі. І це стосується не тільки журналістів: напередодні з численними травмами в лікарні помер чоловік, який потрапив туди після «відвідин» горезвісного мінського ізолятора (читай – катівні) на Окрестіно. Так і живемо в оточенні суцільного беззаконня та свавілля.
- Ну, і наостанок. Ваша оцінка поточної ситуації у Білорусі, а також прогноз на найближче майбутнє?
- Мені важко щось прогнозувати, бо я не аналітик, не політолог, я – спостерігач. Однак із чим я абсолютно не погоджуюся, так це з різноманітними твердженнями щодо того, що протест, мовляв, потроху «здувається». Ні, це не так. Протест не «здувається», він – трансформується, переходить у новий формат. Ясна річ, що численні недільні акції – це наше все, але водночас активно розвивається тренд щодо дворових ком'юніті. Себто коли жителі мікрорайонів списуються в чатах, влаштовують посиденьки, концерти, якусь спільну діяльність і так далі. От, приміром, у моєму районі, у Малинівці, усі лавочки та антипаркувальні півкулі вифарбували в кольори національної символіки. І така активність спостерігається у багатьох місцях. Протест не «здувається»!
Мирослав Ліскович
Фото: TUT.BY