Лукашенко пройшов точку неповернення
З одного боку, Лукашенко заявляє про наміри розпочати загальнонаціональний діалог, а з другого – репресивна державна машина продовжує активно працювати. Але, незважаючи на брутальні затримання, побиття, арешти, кожні вихідні вулиці Мінська та інших міст Білорусі заповнюють численні колони демонстрантів. У будні протестувальників менше, але вони є. І так сім тижнів поспіль... Боротьба за демократію триває…
Про нинішній вектор революції у Білорусі, про найважливіші події останніх днів, а також про розвиток ситуації протягом найближчих тижня-двох Укрінформ розпитав у білоруських політичних експертів Анатолія Котова, Павла Усова та Арсена Сивицького.
Павло Усов, політолог, керівник Центру політичного аналізу і прогнозу:
Народне обурення поки що не переростає у відкрите протистояння
Я б виділив три події останніх днів. Черговий жіночий марш пройшов 19 вересня – у день національного прапора і герба. Білоруські жінки не злякалися жорстких затримань і показали, що ці атрибути є вкрай важливими для консолідації суспільства. Навіть на знімках видно, як міліція хапає жінок-інвалідів. Отже, це вже не суто політичне протистояння, а моральне, ціннісне. З другого боку – за два дні до того відбувся провладний жіночий форум «За Білорусь». На ньому лунали божевільні речі: що протести – це сатанізм, що біло-червоно-білий прапор – це бісівщина. З точки зору психології, це свідчить про самодеструкцію частини суспільства. І в тому ж ряду – далекі від дійсності слова Лукашенка про необхідність закриття кордонів із Заходом або ж звинувачення України в дестабілізації ситуації в Білорусі тощо.
Третє – визнання Європарламентом, що Лукашенко не є легітимним президентом і визнання міжнародними організаціями Світлани Тихановської як лідера опозиції і того, що офіційним представницьким органом білоруського народу є Координаційна рада. Це важливо для підтримки суб’єктності опозиційного руху.
У процесі протистояння, серед іншого, бачимо поступове «відколювання» в сегментах державної влади окремих службовців, силовиків, у тому числі офіцерів. А ще раніше – спортсмени, викладачі, лікарі… Фактично на всіх рівнях суспільних інститутів відбувається розвал старої, прогнилої системи.
Люди починають солідаризуватися та мобілізуватися. Але, з іншого боку, маємо жорсткий наступ влади. Лукашенко пройшов точку неповернення, тепер його вибір: або все, або – нічого. Триває процес більшовизації системи, фактично це сучасний аналог «червоного терору»: неприкрите насилля, придушення будь-якими засобами. Влада опирається на суди, прокуратуру, міліцію, але й також школу, органи опіки (намагання відібрати дітей у активістів) – усі ці органи перетворюються в інститути репресій. Правове поле практично знищене. Застосовуються методи управління, політичного контролю та впливу, характерні для патріархального авторитаризму: закриття підприємств, кордонів, непотрібних інститутів, викидання з країни спеціалістів, вторгнення у квартири, обмеження доступу до інтернету… Демодернізація, деградація держави...
Щодо прогнозів, думаю, поточний рівень протистояння зберігатиметься щонайменше два-три тижні. Ми бачимо солідарність, взаємопідтримку. Будь-яка неадекватна, абсурдна поведінка влади спричиняє ще більше обурення. Але…
Поки що це обурення не переростає у відкрите протистояння, себто люди не виходять з кийками гамселити міліціонерів. Та планка щоразу підіймається вище і вище. Уже був випадок підпалу автомобіля редактора «Беларусь сегодня» - головного пропагандистського органу в країні. Важливий чинник – деанонімізація Телеграм-каналом NEXTA тисяч співробітників міліції.
Однак і влада не відступатиме, поки громадяни не почнуть давати жорстку відсіч. Але не варто чекати швидкої революції. Радше, це будуть поступальні рухи… На сьогодні бачимо, як попри все, простір свободи та автономії розширюється. Ширшає і рівень національної самосвідомості – формується нація. Величезний успіх довготривалого періоду протистояння – чітка самоідентифікації населення.
Не менш важливо – поступове формування політичної суб’єктності опозиційного руху, позначення Тихановською своєї позиції як лідера. Усе це має статися протягом наступного місяця. Але чи станеться?.. Важко сказати, тому що досить часто позиція тієї ж Тихановської не до кінця зрозуміла. Коли вона в інтерв’ю РБК чотири рази назвала Путіна «мудрим керівником», це неприпустимо. Час зрозуміти, що Путін не може розглядатися білорусами в ролі союзника щодо підтримки демократичних змін у країні, тим більше – у зміцненні суверенітету. І поки Тихановська та інші цього не усвідомлять – конструктивного руху очікувати не варто. Особливо з урахуванням того, як цей «мудрий керівник» діяв щодо України.
Анатолій Котов, колишній працівник Управління справами президента Білорусі, ексгенсек Національного олімпійського комітету:
Незграбними діями влада сама гуртує незгодних
Ключові події – це, звичайно, зустріч у Сочі; рішення ОБСЄ про запуск «московського механізму» щодо Білорусі (створення в певній країні місій незалежних експертів, доповідачів для роботи з «людським виміром», - авт.) і дебати в Європі щодо Білорусі.
Основний підсумок зустрічі Лукашенка й Путіна в Сочі – відсутність живих грошей для режиму «бацьки», кредити надано тільки для того, щоб повернути старі борги. Паралельно інсайди говорять про формування в Росії групи з розробки економічної стратегії для Білорусі, яка де-факто означатиме зовнішнє управління активами й контрольовану приватизацію найцікавіших активів. Тобто, сценарію з Лукашенком для Кремля вже немає. Москва піклується виключно про свої економічні та політичні інтереси. У межах підтриманої Кремлем конституційної реформи це зробити простіше. Оскільки, як би не переконувала білоруська пропаганда щодо проросійських кандидатів на виборах, – їх явно не було.
Реакція міжнародного економічного співтовариства вже є. Грошей катма, рейтинги пішли вниз. Ніхто не даватиме гроші недоговороздатним політиканам.
ОБСЄ уперше за довгий час почала грати більш різко. Без традиційних «консенсусів» та бюрократії. До чого білоруська влада виявилася неготовою і сіла у величезну дипломатичну калюжу…
Європейський союз переконався, що невиразні заклики до діалогу – погана ідея. Так, є внутрішньоєвропейські протиріччя й торгівля, але й розуміння, що час «діалогу про діалог» закінчився. Треба бути принциповим, якщо в Мінську не відповідають на дзвінки з Берліна чи Парижа.
Серед трендів останніх днів виділив би два. Перше – викидання за кордон членів президії Координаційної ради. Це не спрацювало в усіх сенсах!
Спільне звернення Тихановскої, Павла Латушка, Ольги Ковалькової, їхній узгоджений виступ у Європейському парламенті – яскраве тому підтвердження. Владі треба подякувати за феєричний ідіотизм і незграбну роботу. Вона сама об’єднує незгодних.
Другий тренд – це «чистки». Процес торкнувся всіх сфер суспільства. Звільняють людей з МЗС, поміняли всіх ректорів медичних вузів. Влада сама знижує і без того убогий рівень якості управління. На місце талановитих приходять безпринципні і безсовісні. У МЗС цей процес назвали «цементуванням». Ну, що ж, цемент повністю позбавляє гнучкості. Далі буде тільки гірше. Для самої влади. Вона повністю готова замінити інтелектуалів на… лояльних силовиків та ідеологів. Світу невідомі успішні приклади таких моделей.
Щодо трендів революції, то основний – це об'єднання і координація зусиль окремих гравців на тлі потужної вулиці. Анонсована антикризова платформа КР про те, що буде в перехідний період, коли готуватимуться нові вибори. Тобто йде інституціоналізація протесту.
Порівняю країну з Чорнобильським реактором. Унаслідок експериментів він був дестабілізований, після чого дії, які в нормальній ситуації мали б привести до зниження потужності, призвели до вибуху. Влада всмак поекспериментувала над суспільством за час коронавірусу, економічної кризи і завершила все фарсом фальсифікованих виборів. І суспільство змінилося: що більше на нього тиснути, тим сильнішає протест.
Контрреволюція намагається знизити протестні настрої. Але робить це вкрай незграбно. Чого тільки вартий недавній «Жіночий форум»… Поруч – абсурдне насильство, коли хапають пенсіонерок, вагітних. Таким чином неможливо підвищити авторитет, можна тільки розізлити. Що видно на вулицях – протест не думає здуватися.
Прогнози – невдячна справа. Якщо обійдеться без різкого зламу, то Росія все більше розчаровуватиметься через намагання в черговий раз її обманути. Європа і Штати діятимуть гостріше та швидше, тому що ідея діалогу далі дискредитується білоруською владою. Суспільство – протестуватиме. Влада поводитиметься жорстко, марно витрачаючи залишки грошей. На цивілізований вихід із ситуації залишилося 4-6 тижнів. Далі – ще серйозніша криза.
Арсен Сивицький, директор мінського Центру стратегічних та зовнішньополітичних досліджень:
М’яч залишається на боці Лукашенка
Підсумки візиту Лукашенка в Сочі були дуже скромними, кредит обіцяно лише для рефінансування попередніх запозичень. Очевидно, це не ті гроші, на які був розрахунок. При тому Путін, визнаючи Лукашенка легітимним лідером, наголошує на політичній кризі, вимагає організації загальнонаціонального діалогу між білоруською владою та громадянським суспільством. А для розв’язання проблеми пропонує проведення контрольованого транзиту влади в межах конституційної реформи. Це, серед іншого, означає, що Кремль ні на йоту не відмовився від своїх попередніх цілей щодо Білорусі. Одна з них – зміна режиму, яку Москва планує провести за допомогою м’якого сценарію, себто нав’язавши офіційному Мінську власний формат вирішення політичної кризи. Отже, подальша динаміка білорусько-російських відносин багато в чому залежатиме від того, наскільки Лукашенко прийме цей план. Адже в нього є власне бачення виходу з кризи та конституційної реформи. І тут позиції Мінська й Москви істотно різняться.
Ще одна важлива подія – фіксація, юридичне оформлення позиції Євросоюзу (а також окремих країн-членів ЄС, зокрема Литви), яка пов’язана з невизнанням результатів виборів у Білорусі. З другого боку, бачимо поступову легітимізацію Тихановської в очах світової, передусім європейської спільноти.
Та судячи з позиції російських ЗМІ, Кремль також сприяє частковій легітимізації так званої «нової опозиції» в особі Тихановської, Цепкала, Бабарико. Гадаю, значною мірою це пов’язано з баченням антикризового плану, розробленого в Москві для Білорусі. А особливо – у реалізації загальнонаціонального діалогу, у якому цій «новій опозицій» виділено окрему роль.
Тож гадаю, ситуація з двовладдям у контексті білоруської політичної кризи починає потроху викристалізовуватися за зразком Венесуели-2019 з протистоянням Ніколаса Мадуро та Хуана Гуайдо.
Питання про вектор білоруської революції об’єднаю з прогнозами. Так ось, нині відбувається рутинізація акцій. Протест не розширюється, але поглиблюється. Захоплює дедалі більшу кількість професіональних і соціально-демографічних груп білоруського суспільства. Досягнуто нової точки рівноваги, яка, звісно, доволі хистка. Влада не має можливостей придушити протест у силовий спосіб, будь-які спроби репресій призводитимуть до його розростання не лише в глибину, а й у ширину. А з другого боку, акції є мирними й не ставлять за мету захопити якісь адмінбудівлі або чинити збройний опір. Як довго підтримуватиметься така хистка рівновага?
Гадаю, наступний сплеск протестних настроїв, як і зараз, децентралізованих, слід очікувати в жовтні, з посиленням соціально-економічної кризи. У свою чергу, влада продовжать точкові репресії проти демонстрантів, проти чиновників та інших представників еліт, котрі висловили активну підтримку демонстрантам або просто солідаризувалися з їхніми вимогами. Попри те, що точку неповернення начебто пройдено, м’яч усе ще на боці Лукашенка. І все залежатиме від того, наскільки він готовий піти на анонсований загальнонаціональний діалог щодо виходу з кризи.
Але кого залучать до діалогу? Чи буде цей процес прозорий? На сьогодні є небезпідставні побоювання, що ці ініціативи – лише імітація. Мовляв, влада лише виторговує собі додатковий час, аби «заговорити» протест…
Записав Мирослав Ліскович
Карикатура Сергія Йолкіна
