Шість років тому в один день нідерландець Антон Котте втратив старшого сина, невістку та шестирічного онука. Вони загинули 17 липня 2014 року, коли у небі над Донбасом було збито пасажирський літак рейсу МН17, що прямував з Амстердама у Куала-Лумпур.

Відтоді його життя розділилося на «до» та «після». Він дав собі слово зробити все можливе, щоб винні у смерті його сина, невістки та онука були покарані.

Для інтерв’ю з Антоном Котте ми зустрілися у нідерландському місті Ейндговен, неподалік від будинку, де з родиною мешкав його син. З машини Антон Котте вийшов із маленьким синім рюкзачком. На ньому написано “Ремко”, так звали його онука. Цей рюкзак – єдине, що змогли знайти після того, як “Бук” знищив МН17. На борту лайнера перебувало 283 пасажири та 15 членів екіпажу, всі вони загинули.

Міжнародна спільна слідча група (JIT) повідомила, що малайзійський Боїнг був збитий ракетою із зенітно-ракетного комплексу “Бук”, який належить 53-ій зенітно-ракетній бригаді протиповітряної оборони російських збройних сил, дислокованій у Курську.

Трьох громадян Росії та одного громадянина України слідство вважає причетними до транспортування та бойового застосування “Бука”. Це колишній офіцер ФСБ, так званий колишній міністр оборони “ДНР” Ігор Гіркін (Стрєлков), генерал, а на час збиття літака полковник ГРУ генштабу збройних сил РФ, глава “ГРУ ДНР” Сергій Дубинський, підполковник-спецпризначенець ГРУ Олег Пулатов (усі – громадяни РФ) та громадянин України Леонід Харченко, який воював на боці “ДНР”.

9 березня 2020 року у Нідерландах у судовому комплексі “Схіпхол” стартували слухання у справі МН17. Жоден із чотирьох підозрюваних на суд у Нідерландах не з’явився.

Інтереси одного з підозрюваних – підполковника-спецпризначенця ГРУ РФ Олега Пулатова, який виявив бажання брати участь у судовому процесі в справі МН17, представляють двоє нідерландських адвокатів. Через спалах коронавірусу в березні суд перенесли. Перерва у судових слуханнях тривала два з половиною місяця. 8 червня 2020 року почався другий блок слухань. Прокурори оприлюднювали деталі розслідування, зокрема розповіли, що є свідок, який бачив “Бук” і запуск ракети. Також у залі суду заслухали перехоплені телефонні розмови, за ними змогли ідентифікувати бойовиків. Захист матиме змогу відреагувати на все, що було представлено. Щоб дати час підготуватися, слухання було відкладено до 22 червня. В ексклюзивному інтерв’ю Укрінформу член правління нідерландського фонду “Авіакатастрофа” Антон Котте розповів про свої враження від процесу, очікування від нього, кого вважає винним у трагедії й як щодня долає біль утрати.

УЦІЛІЛИЙ РЮКЗАК ОНУКА

- Оскар, Міранда, Ремко – так звали вашого сина, невістку та онука. Їхні імена викарбувані на лавочці, що встановили неподалік будинку в Ейндговені, де вони мешкали. Розкажіть про це місце. Чому воно таке особливе для вас?

- Ми сидимо з вами тут на дитячому майданчику неподалік будинку, де вони троє жили – наші рідні, яких ми втратили. Це була дуже близька та рідна родина для всіх людей, які тут живуть. Цю місцевість, де вони мешкали, називають “Біле селище”, бо як ви можете бачити, Ірино, всі будиночки тут білі. Мій син, невістка та онук жили за один квартал від нас. Мій онук Ремко грався на цьому дитячому майданчику після школи. Тут багато дітей проводять час. Після катастрофи всі сусіди вирішили зробити щось, щоб вшанувати їхню пам'ять. Вони зібрали кошти, за котрі була створена лавочка, на якій я зараз сиджу, і тут можна побачити імена усіх трьох загиблих. Наприкінці 2014 року все на майданчику було готово: і лавочка стояла, і карусель, відбулося урочисте відкриття мером Ейндговена. І щороку 17 липня ми приходимо сюди, щоб покласти квіти на лавочку. Тут завжди панувала гарна, тепла, дружня атмосфера. Вони (Оскар, Міранда, Ремко – ред.) хотіли залишитися тут надовго, але не судилося … хтось вирішив, що має бути інакше.

- Цей майданчик став вашим місцем пам’яті?

- Ми з дружиною відчували потребу приходити в це місце, де вони були щасливі. Також тут було багато їхніх друзів. Так, це наше місце пам’яті. І така сама ситуація з місцем, де ми зустрічалися з вами рік тому – меморіал біля аеропорту Ейндговена. Саме на військовій авіабазі в Ейндговені у березні 2015 року приземлився літак з останками загиблих.

Коли їх доправляли в Ейндговен, ми були там. Тож у нас є зв'язок із цим місцем, і тому я доклав багато зусиль для створення меморіалу в Ейндговені.

- На інтерв’ю ви прийшли, мабуть, з найціннішою для вас зараз річчю. Кому належав цей рюкзачок?

- Це уцілілий рюкзак Ремко, мого онука. На ньому ви також можете побачити стрічку з назвою авіаліній. Бачите, вона ще ціла і на рюкзаку жодної подряпинки. Ірино, лише уявіть, у рюкзаку навіть були олівці, іграшки та книжки, і все було абсолютно цілим без жодної, жодної подряпинки. Ви маєте розуміти, яку відстань пролетів літак.

- Це дійсно неймовірно. Пане Котте, розкажіть, будь ласка, як відбувався пошук особистих речей пасажирів МН17. Як вам вдалося отримати рюкзачок онука?

- Усі родичі отримали фото, на яких могли побачити вцілілі особисті речі та гаджети. І спочатку ми не побачили там жодних речей Оскара, Міранди та Ремко. І коли вже цей фотокаталог був закритий, то нам раптом надійшов дзвінок від правоохоронців, що вони знайшли рюкзачок Ремко. Питають, чи хочете ви його отримати? Звісно, що ми хочемо його забрати. І згодом нам надіслали посилку з рюкзачком. І це було справжнє диво, бо все всередині було ціле і неушкоджене. Моя дружина вечорами сиділа з рюкзачком на руках, обіймаючи та міцно стискаючи, усвідомлюючи, що це рюкзачок Ремко. Це велика цінність для нас, у нас залишилася частинка його зовсім поруч із нами.

- Окрім фото особистих речей, які ще знімки, можливо, відео вам показували?

- Ми також могли бачити кадри з аеропорту. Всі родичі загиблих рейсу МН17 мали таку можливість. Ми бачили щасливі обличчя, бо люди їхали на відпочинок. Також наш онук Ремко сидів навпроти своїх батьків і, тримаючи у руках ведмедика, скандував: я їду на відпочинок. Цього не було чутно, але це читалося по губах. Вони були дуже щасливі, що їдуть у відпустку після стількох років. І у цей момент ти усвідомлюєш, що вони не знали, навіть не підозрювали про те жахіття, що має статися. Але ми, дивлячись на щасливих людей на тих кадрах, вже розуміли, що чекає на них попереду. Але знаєте, Ірино, це прозвучить, можливо, дивно, але ми все одно щасливі за них, бо незважаючи ні на що, вони були щасливі того дня, і ми були раді бачити їх щасливими, хоча це було востаннє…

Ви знаєте, у суботу, 12 липня 2014 року, мій син Оскар повернувся з відрядження з Китаю, того дня був мій день народження, мені тоді виповнилося 70 років. А наступного дня ми святкували мій день народження, і це було востаннє, коли ми всі зібралися разом, тому що вже наступного четверга вони відправилися на МН17, щоб полетіти на Балі. А ще Оскар сказав мені про те, що, можливо, варто летіти на Балі з Шанхая, а дружина з сином прилетить з Амстердама на Балі, таким чином це б зекономило багато часу на переліт.

- Що ви йому відповіли?

- Я сказав: не варто, ти маєш повернутися та разом із родиною поїхати на відпочинок і так само разом повернутися. Тож він так і зробив, повернувся в Нідерланди, і я цьому радий, що вони були разом. У мене є фото, де вони разом дуже щасливі у літаку за 30 хвилин до відправлення. Вони були неймовірно щасливі на тому фото, і цю світлину я постійно тримаю в голові. Вона завжди в мене перед очима. Вони були щасливі люди.

- Як ви дізналися про трагедію?

- Того дня, 17 липня 2014 року, діти поїхали в аеропорт зі сватами, вони їх відвозили і залишили о 9:30 в аеропорту, а ми з дружиною мали їх зустріти, така була домовленість. І того дня це був прекрасний день. Ірино, було дуже спекотно, ми сиділи на терасі й близько 18:00 ми приготували барбекю для нас двох із дружиною. Вино, гарна погода, ми були щасливі, але вже під кінець вечері я відкрив свій Айпад і перед моїми очима вистрибнула новина з великим фото літака, і я миттєво підскочив, що цього не може бути, це неправильно… Тож я вискочив з-за столу, і поки дружина наполегливо питала, що сталося, я швидко увімкнув телевізор і побачив, що починаючи з 16:00 відбувається пряма трансляція щодо катастрофи. І я закричав: літак упав! Який літак, – спитала дружина, і я відповів, що бачу МН17. Ми не змогли промовити ні слова протягом тривалого часу. І після години перегляду ми сказали одне одному – ми втратили їх.

Я почав дзвонити родичам і, звісно, сватам, а через годину вся родина зібралася в Ейндговені. Ми дивилися одне на одного із жахом в очах, але попри це – ми ще мали крихітну надію. Можливо, відбулися якісь зміни і вони, наприклад, летіли іншим літаком. Але, з іншого боку, ця надія була нереалістичною, бо тоді б вони подзвонили і попередили нас. Та такий дзвінок не пролунав. І наприкінці того дня, близько 23:00, я вирішив подзвонити на гарячу лінію Міністерства юстиції та безпеки, я представився родичем людей, що були на борту літака. Я назвав їхні імена, дати народження, і мені відповіли: дуже дякуємо, але ми не можемо нічого вам повідомити. Я сказав, що лише хочу бути корисним, бо я знаю, що дуже важко отримати повний перелік пасажирів. У п’ятницю я знову подзвонив на гарячу лінію та їм все ще було заборонено щось говорити. Я був дуже засмучений, бо якщо ви не можете нічого сказати, допомогти, то навіщо взагалі цей номер. Нам нічого не говорили. Тож я вирішив подзвонити до малайзійських авіаліній у Куала-Лумпур. Я це зробив і через 5 хвилин знав, що вони таки були на борту літака. Наступного дня ми отримали повідомлення, що створення списку пасажирів було завершено і його відправили до правоохоронців. Тож у суботу ми зустрілися з поліцією і вони вперше відповіли на наші запитання.

- Як відбувався процес передачі останків жертв трагедії?

- Минуло багато часу з моменту, коли розбився літак, і поки перші експерти змогли потрапити на місце трагедії. Першими туди дісталися пожежники, які зібрали останки тіл до купи, але через таку велику різницю в часі ти не знаєш, чи все, що мало бути знайдено, таки було знайдено? Чи доправлять тіла? Врешті решт, тіла доправили у Нідерланди, але вони прибули не в аеропорт Амстердама, а на військову авіабазу в Ейндговені, бо Амстердам дуже завантажений. Тож саме тому було вирішено доправити тіла в Ейндговен.

- Чи бачили ви тіла?

- Ні, лише гроби. Всі труни були завантажені у чорні машини. Спочатку було доправлено 70 тіл, інколи було п’ять, тоді тридцять, кожного разу доправляли різну кількість трун за 12 разів. Але всі тіла доправили в Ейндговен. Увесь світ бачив кадри прибуття трун в Ейндговен. Потім проводили експертизу тіл.

КОЛИ БАТЬКИ ХОВАЮТЬ СВОЇХ ДІТЕЙ

- Як змінилося ваше життя після трагедії?

- Це довга історія, Ірино. Мені знадобився час, щоб зібрати все до купи у своєму житті: що я маю робити далі, як жити далі... На роботі мені сказали, що дають мені час оговтатися, і я мав дати відповідь, коли буду готовий повернутися до роботи та відряджень. І врешті-решт я сказав собі: ти маєш діяти, люди чекають на твоє рішення. Тож я вирішив, що маю жити далі. І перше, що я зробив, це здійснив подорож літаком. Я мав летіти з Амстердама до Відня.

- Ви боялися літати?

- Ні, я не боявся. Я прийняв рішення. І якщо ти зробив крок А, то маєш зробити і крок Б, Ірино. Тож я поїхав в аеропорт, і все було як завжди, як раніше. Я зайшов у літак, зайняв своє місце. І коли вже був у небі, у певний момент я відчув якесь занепокоєння, але це тривало недовго, і потім це скінчилося. Я був щасливий, що зміг зробити цей крок.

- Як почувається ваша дружина?

- Це трагедія. Моя дружина має так багато страху, так багато болю та злості у своєму тілі. І якось вона сказала, що хіба це нормально, коли батьки ховають своїх дітей. І вона не може це прийняти. Вона не може змиритися з тим, що сталося.

ПЕРШИЙ КРОК І БАГАТО ДОКАЗІВ

- Хто винен у цій трагедії?

- Я не можу сказати, хто винен, але, як ви знаєте, вже стартував другий блок судових слухань у понеділок 22 червня. У суді було надано багато інформації про результати розслідування, було озвучено багато важливих деталей, розказано дуже цікавих речей. Росія надавала багато неправдивої інформації, зокрема російська сторона надавала слідству фейкові супутникові знімки. А ще було розглянуто всі можливі версії трагедії. Тож версії російської сторони є безпідставними. Це, зокрема, і спростування вибуху на борту чи іншого літака, що, начебто, міг збити MH17. Було вивчено всі можливі варіанти трагедії. Тож зосередилися на головній, що літак знищила ракета, і це можуть зараз довести.

- Час від часу російські ЗМІ, нідерландські блогери, так звані незалежні журналісти роблять заяви, знімають кіно та намагаються піддати сумніву результати розслідування. Що ви відчуваєте коли читаєте, бачите черговий фейк?

- Багато людей щось говорять із російського боку про цю трагедію. Намагаються піддати сумнівам результати розслідування, спростувати всі докази проти Росії. Можливо, вони вірять у це, можливо вони фінансуються з якихось джерел.

- Вам боляче, коли ви читаєте чи чуєте якусь неправдиву чи перекручену інформацію про трагедію МН17?

- Так. Ірино, скажіть, у вас є Twitter?

- Так.

- Я раджу вам його видалити. Там усі роблять якісь коментарі, дають оцінки всьому, що відбувається у світі, але це лише чиясь думка, розумієте. Люди говорять те, що хочуть, але без жодних доказів того, що вони кажуть. Вони не є відповідальними за свої слова.

- Ви не пропустили жодного слухання у суді. Як ви вже згадали, після тижня перерви 22 червня поновилися слухання. Що ви відчуваєте у суді? Які враженнями від процесу?

- За кілька днів до судового засідання я вже відчуваю певне напруження. Я відчуваю, коли відбудеться наступне засідання. Це був початок березня, і після прибуття до суду я відчував хвилювання від того, як все було організовано, було так багато людей, так багато уваги до процесу, що у певний момент губишся, і здається, що вже й не розумієш, про що йдеться. Було докладено так багато зусиль. Я був настільки вражений тим результатом, який представили прокурори, що кілька разів, сидячі у залі, піднімав великі пальці вгору. І я сказав собі, що це перший крок і є багато доказів, і цікаво, яким буде наступний крок. Тож усе рухається у правильному напрямі. Це наш обов’язок, як родичів, які втратили тих, кого любили, довести цей процес до кінця. Я сказав собі, що це моя відповідальність заради людей, яких я втратив, яких я любив, зробити все, що у моїх силах, щоб досягти правосуддя. І коли у березні стартували слухання, я сказав собі: ми стали на крок ближче. І я маю надію, що з кожним наступним засіданням ми будемо все ближче і ближче заради тих, кого ми втратили.

Ірина Драбок, Гаага

Фото автора