Радикалізм у Європі: він живе, він ще не вмер

Радикалізм у Європі: він живе, він ще не вмер

Укрінформ
Розрахунки Москви на те, що пандемія підірве основи ЄС, поки що не справдилися, хоч загроза – як «зліва», так і «справа» – залишається

Президент Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн, представляючи торік програму своєї діяльності на цьому посту, визнала, що європейський проєкт не впорався з сучасними кризами. Тож ЄС має стати «геополітичним», щоб відновити свою роль на континенті та у світі.

КРИЗА ЛІБЕРАЛЬНОЇ ДЕМОКРАТІЇ

Серед таких криз, як відомо, загальний економічний спад, який триває вже кілька років, проблема міграції, переважно з Африки, загроза тероризму і, звичайно, глобальна пандемія коронавірусу. Експерти прогнозують, що після пандемії світ буде іншим – політично, економічно, соціально. Багато країн, можливо, зануряться в самоізоляцію, захищаючи національні інтереси й безпеку, зокрема, в санітарній сфері. Зміняться підходи в діяльності міжнародних організацій і дипломатії.

 Дональд Туск
Дональд Туск

На цьому тлі, як заявив польський політик, друг України Дональд Туск, Європа відчуває також кризу своєї найбільшої цінності – ліберальної демократії. Європейські країни виявилися занадто ліберальними, нерішучими й не змогли поки що ефективно протистояти поширенню настроїв націоналізму, популізму, радикалізації суспільств. 

ПАНДЕМІЯ ВДАРИЛА ПО РАДИКАЛАХ

Саме цим скористалися радикальні політичні сили й організації в умовах зростання їхньої популярності. Це підтверджують результати виборів у багатьох європейських країнах.

Розвиток такої ситуації вигідний Росії, яка підтримує – політично і фінансово – популістів, радикалів і націоналістів у Європі. Адже знищення ЄС і НАТО, підрив європейської єдності й цінностей, поширення серед європейських суспільств настроїв невпевненості у своєму добробуті й безпеці, а також послаблення довіри до національних урядів є головною метою Путіна. Разом зі знищенням України це є запорукою виживання та продовження життя нинішнього кремлівського режиму.

Найбільш уразливими від агресивного російського впливу вважаються Франція, Німеччина, Нідерланди, Австрія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Болгарія.

Москва в цих країнах спирається на лояльні до неї уряди, президентів, навіть якщо ідеологія правлячих партій є цілком поміркованою.

Мав би сприяти просуванню російських інтересів у Європі й коронавірус. РФ намагалася скористалася пандемією, щоб маніпулювати настроями суспільств. Головні наративи кремлівської пропаганди зводяться до того, що національні уряди, мовляв, неспроможні впоратися з пандемією. Це, за задумом кремлівських експертів з інформаційної боротьби, мало б викликати недовіру громадян до влади як на центральному, так і на місцевому рівнях. А також до таких інституцій, як ЄС і НАТО, які нібито виявилися нікчемними в протистоянні з сучасними викликами.

Польові, так би мовити, випробування з дискредитації Росія провела в Італії. Наприкінці березня РФ розпочала в цій країні так звану «військово-гуманітарну» операцію, перекинувши підрозділ радіаційної, біологічної та хімічної розвідки. Як виявилося, 80 відсотків цієї допомоги не мали жодної користі. А такі дії Москви були спрямовані на те, щоб виторгувати від Рима блокування антиросійських санкцій ЄС, що мають бути продовжені цього літа.

Але, незважаючи на потуги Кремля, коронавірус не змінив рівня довіри італійців до уряду, сформованого «Демократичною партією» та «Рухом 5 зірок». За даними Інституту політичних та соціальних досліджень «Демос» (Demos & Pi – Istituto di ricerca politica e sociale fondato da Ilvo Diamanti), у березні дії керівництва держави в умовах пандемії підтримував 81% громадян. А ось конфігурація політичних уподобань щодо радикальних націоналістів і популістів із партії «Ліга» змінилася не на їхню користь: підтримка впала на 7% – із 34% до 27%.

Таким чином, як показує Італія, яку називають «колискою європейського популізму», коронакриза не додала радикалам балів, а зовсім навпаки. Дарма що вони звикли нарощувати популярність в умовах складних соціально-економічних, безпекових обставин. Очевидно, у ситуаціях, коли потрібні відповідальні й рішучі кроки, громадяни воліють мати прогнозовані та компетентні уряди.

Водночас загроза популізму та радикалізму нікуди не зникла. 

МІЛЬЙОНИ ДЛЯ ПОДРУЖКИ ПУТІНА

У Франції найбільшою подружкою господаря Кремля є лідерка ультраправої націоналістичної партії «Національне об’єднання». Раніше ця сила була відома як «Національний фронт».

У 2017 році, напередодні президентських виборів у Франції, Ле Пен відвідувала Москву, аби попросити 11 млн євро на фінансування партії. Тоді вибухнув скандал. Журналісти намагалися з’ясувати, чи законною була ця допомога.

Марин Ле Пен. Фото: inforesist.org
Ле Пен. Фото: inforesist.org

Ле Пен у Європарламенті очолювала політичну групу «Ідентичність і демократія».

Також у ЄП створено фракцію крайньої лівої ідеології – Конфедераційну групу європейських об’єднаних лівих та нордичних об’єднаних лівих «зелених».

Націоналісти й комуністи в законодавчому органі ЄС не мають великого впливу, але результати європейських виборів 2019 року засвідчили зростання їхньої популярності.

У свою чергу, французький парламент має своїх комуністів – політичну силу «Нескорена Франція». Її очолює політик Жан-Люк Меланшон. Він критикує уряд, президента Еммануеля Макрона, але крайньою радикальністю не відзначається. Натомість про роль комуністичних режимів у Європі нагадувати не потрібно. 

НА МЕЖІ З НАЦИЗМОМ

У Словаччині зростає популярність крайньої правої Словацької національної партії. У парламенті вона має 15 депутатів. Лідером сили є одіозний політик Андрей Данко. Ідеологія партії пов’язана з націоналізмом, євроскептицизмом на межі з нацизмом.

Жовті желети / Фото: АА
«Жовті жилети» / Фото: АА

Повертаючись до Франції, маємо згадати й рух так званих «жовтих жилетів». Він виник стихійно, і його активісти висували спочатку економічні вимоги. Але діяли радикально. Францію охопили масові протести, які відзначалися проявами насильства. Відтак рух взяли під опіку деякі політики і створили партію «Жовті жилети». У багатьох французьких ЗМІ та заявах правоохоронців повідомлялося про причетність росіян до провокацій та ескалації під час конфліктів. 

РАДИКАЛЬНІ МАРГІНАЛИ

Окрім крайніх політичних сил, у Європі активно діють деякі політики.

У Бельгії активність виявляє такий собі Кріс Роман. На російські гроші він просуває російські ж інтереси на території королівства та в соціальних мережах. Він очолює ним же створений проєкт Euro-Rus та є «почесним консулом представництва ДНР» у Бельгії. Організовує акції біля посольства України у Брюсселі, де звинувачує Київ у «фашизмі» та «розв’язанні війни» на Донбасі. Сам він неодноразово протиправно відвідував Донецьк і Луганськ.

Кріс Роман / Фото: https://twitter.com
Кріс Роман / Фото: https://twitter.com

У соцмережах Роман прославляє Путіна, російську армію, виставляє жахливі фото загиблих під час російсько-української війни.

Українські активісти й дипломати у Бельгії знають про його активність, але вважають, що ця особа просто є неадекватною.

До слова, Романа свого часу виключили з націоналістичної і радикальної партії в регіоні Фландрія за прояви расизму. Тобто свої ж націоналісти виключили колишнього колегу за погляди, які є занадто радикальними.

Також уваги заслуговує такий персонаж, як Жан-Люк Шаффхаузер. У французьких ЗМІ його називають «російським агентом Ле Пен». У Європарламенті минулого скликання політик був активним учасником заходів, спрямованих проти України.

На увагу також заслуговує британський політик Натан Гіл, колишній депутат ЄП. Після Brexit британські парламентарії вийшли із законодавчого органу ЄС. Але представник євроскептичної Партії незалежності Сполученого Королівства встиг залишити слід в Україні, коли разом із деякими іншими колегами «захищав» свободу слова. Ідеться про три телеканали, які належать одному проросійському депутатові – куму Путіна.

Гіл у Європарламенті ніколи не підтримував Україну, голосував проти Угоди про асоціацію та безвізу для українців.

Але всупереч очікуванням, пандемія, заподіявши чимало лиха у світі, не посилила позицій радикалізму. Європейська демократія тримається і в Європарламенті, й у національних парламентах та урядах, де більшість мають представники центристських політичних сил. Та й настрої населення, як показує італійський досвід, залишають підстави для оптимізму.

Андрій Лавренюк, Страсбург

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-