«Оксамитова» революція в Празі: 30 років по тому
Чергова річниця Євромайдану та 15-річний ювілей Помаранчевої революції в Україні черговий раз нагадали про те, що боротьба між тоталітарним чи диктаторським режимам з одного боку та суспільством, яке прагне свободи та демократії з іншого – є неодмінною ознакою сучасності. Знаковим є те, що українські дати збігаються з такими самими історичними подіями – але тридцятирічної давнини, які увійшли в історію «оксамитовими революціями». Це маркер належності України саме до європейської політичної традиції, та й взагалі – промовистий приклад того, що Україна обрала для наслідування.
Ювілей падіння комуністичних режимів у Східній Європі – від Берліну до Софії – це привід не просто згадати, але й озирнутися навкруги. Які є безсумнівні досягнення, а де – провали. І це, до речі, щоб зрозуміти: шлях демократії не простий, звернути з нього легко, а от повернутися – доводиться жертвуючи та втрачаючи. Приклад колишньої Чехословаччини чи не найяскравіший, коли дві споріднені спільною історією нації, вирішили жити окремо. Що з цього вийшло?
1989 рік. «Найм’якіша» революція в Європі
Чехо-словацька (саме так, через дефіс) державність стала наслідком розвалу Австро-Угорської імперії трохи більше ста років тому. Рішення створити спільну країну було природнім, сама назва підкреслювала це – Чехо-Словаччина на чолі з президентом, професором-істориком Томашем Масариком (в принципі, такий собі аналог Михайла Грушевського) стала чи не єдиним реальним прикладом реалізації демократичних принципів і була проголошена країною двох народів.
Але: й національним меншинам не було тісно в цьому будинку – українці мали відповідні права спочатку на культурну, а – наприкінці 30-х років минулого століття – отримали й адміністративну автономію у складі країни, що офіційно стала державою трьох націй. Не дивно, що саме цей приклад мирного та більш-менш рівноправного існування став поперек горла нацистам: спочатку Судети, а потім й уся Чехо-Словаччина стали жертвою цинічної геополітики: територію Чехії німці просто окупували, Словаччині була надана фейкова «незалежність» (ніби як пригніченій нації), а українське Закарпаття – було віддано Угорщині. Все це сталося в переддень Другої Світової.
А от після перемоги над нацизмом історія країни зазнала ще один різкий поворот. Спочатку ніби й повернулися законні органи влади, але на перших виборах, що відбулися за наполяганням комуністів та Москви – реальну (і знов-таки єдину не фальшовану на теренах Східної Європи) перемогу отримали таки чехословацькі (тепер вже без дефісу) комуністи. З кінця 40-х років – вони контролювали усю владу у країні, змінили її назву, стерши оцей важливий дефіс – ніби це робило обидва народи ближчими, але – однозначно відмовляло обом у національній самобутності. І рано чи пізно це мало зіграти свою роль.
Зрозуміло, що «оксамитової революції» 1989-го не було б без «празької весни» 1968-го, коли партійне керівництво на чолі із Александром Дубчеком постало на шлях реформування радянської системи та спробувало навіть не демонтувати комуністичний режим, а зробити його більше ефективним та відкритим світові. Адже, що не кажи, змонтованість Чехії із європейською історією очевидна, усі культурні та ментальні коди – сформовані на Заході, не втрачала свого впливу на населення й церква. Наслідки такого от переходу Чехословаччини до «соціалізму із людським обличчям», а відверто – до югославського його варіанту – всім відомі: СРСР та союзники по Варшавському договору порушили суверенітет країни та ввели у серпні 1968-го війська у республіку. Керівництво було замінено на лояльне. Цікаво, до речі, що і реформатор Дубчек, і його лояльний Москві наступник Густав Гусак етнічно були словаками та ототожнювали відсутність комплексу «молодшого брата». До речі, наглядачі з Москви зробили правильні висновки з «празької весни»: були дозволені послаблення в економіці, по суті – кооперативна приватна діяльність; відкритих репресій проти діячів культури також не провадилося. Ну, якщо вже «дороги» не сходилися зовсім, зазвичай – карали звільненням з роботи під нагляд «органів». Стовпи чехословацької інтелігенції переходили до андеграунду.
І от там, у культурному та науковому підпіллі й зросла та генерація, яка й «зробила» оксамитову революцію. Події, що почалися 17 листопада 1989 року були саме моральним протестом проти влади – закликом до засудження режиму на рівні несприйняття його методів, неефективності, застарілості у всіх сенсах. Необережні та надмірні дії міліції по розгону студентської демонстрації в пам’ять загиблих у боротьби із нацизмом студентів, призвели саме до морального осуду та протесту, що вивів на поверхню вже інші гасла – демократії та необхідності звільнення від комуністичної ідеології.
Комуністичні керманичі у Чехословаччині - теж виявилися не такими вже й глухими до народної думки: так, були непрості перемовини, так, була спокуса всіх розігнати, повторити 1968 рік, але й – сили вже були не ті та, скоріш за все, не хотілося ані пану Гусаку, ані його найближчому оточенню увійти в історію, заляпаними кров’ю.
Все вирішилося зразково, до дрібниць вишукано, «оксамитово», одним словом: одна влада гідно пішла – і всі її представники майже не зазнали якихось переслідувань чи цькувань. А нова влада – в прямому сенсі нова – прийшла та одразу продемонструвала, що йде шляхом демократії та реформ.
Знайдений був й вірний символ: перехід очолив саме Дубчек, а новим президентом ще поки що Чехословаччини – став драматург та лідер культурного андеграунду Вацлав Гавел. Моральна планка була поставлена тоді, в 1989-му, дуже високо і майбутнє країни малювалося виключно в мажорі. А що маємо сьогодні?...
Чехії до Європи було ближче, але нині вона відстає від Словаччини
Чехословаччини давно вже нема. Чеська і Словацька Федеративна республіка проіснувала недовго. З 1 січня 1993-го – світ отримав та визнав окремі Чехію та Словаччину. Чи могло бути інакше? Скоріш за все, ні, адже не зважаючи на позицію Дубчека та Гавела - а вони були не проти зберегти рівноправну єдність - необхідність швидких реформ потребувала рішучих дій, «шокова терапія» - справа жорстка. І от промислова та більш відкрита світові Чехія була до неї готовою, а «сільськогосподарська» Словаччина – ні. Тому вирішено було мирно розділити усе майно за пропорцією 2:1 (за чисельністю населення Чехія вдвічі переважала Словаччина) та піти кожен власним шляхом.
І ці шляхи виявилися різними. У Чехії – під керівництвом глави уряду Вацлава Клауса та при моральному авторитеті Гавела реформи пройшли швидко, країна була до них все ж таки пристосована – ментально (почуття господаря не було вбито при комуністах) та історично (уряд пішов на реституцію майна – тобто колишні власники могли повернути собі підприємства та власні джерела доходів – магазини, бари, перукарні і т. і.). Уже на кінець 90-х років Чехія постала як майже рівна у Європі, фактично готова інтегруватися в ЄС.
А от у Словаччині все йшло трохи не так: уряд Владіміра Мечіяра йшов половинчастими кроками - сам Мечіяр та його оточення швидко розбагатіли - а над країною нависла загроза встановлення авторитарного режиму. Необхідного морального камертону, на кшталт Гавела у Чехії, у словаків не було – перший президент Міхал Ковач стати таким не зміг та пішов з посади після першого терміну. Країну охопила довга політична криза, з якої словаки вийшли лише зробивши президентські вибори всенародними.
Та все одно час змін прийшов і до Братислави: 1998-го вибори виграла правоцентристська коаліція на чолі із Мікулашем Дзуріндою, два терміни прем’єрства якого стали часом масштабних реформ, з одного боку – альтернативи їм не було, Словаччина стояла перед загрозою назавжди залишитися невдахою, а по факту – рано чи пізно стати знову сільськогосподарською окраїною Чехії, підприємства просто скупили б сусіди із заходу, а другого – ефект від змін вже не так болюче бив по людям, тому – за довгі вісім років все вдалося.
А ось далі – несинхронно, але і в Чехії, і в Словаччині йшли процеси природні та європейські: і там, і там у нульових роках змінювалися при владі праві та ліві, маятник коливався у звичному режимі. Але: в Чехії, з кінця нульових, стала очевидною криза особистостей: Гавел помер, Клаус, який став другим президентом країни, незважаючи на свої ліберальні економічні погляди став відвертим консерватором та євроскептиком, а голови урядів та керівники політичних партій уже й близько не мали серйозної ваги та авторитету. Про моральні якості та висоти 1989 року – годі було й казати.
Якось все стало штучне та настільки прозаїчне, що чехи стали втомлюватися від власного політичного класу. А у Словаччині навпаки, з’явилася нова загроза авторитаризму – голова уряду Роберт Фіцо, хоч демократичні процедури виконував, але з владою поводився так, ніби вона йому та його партії належатиме навічно.
Ці політичні кризи цілих правлячих класів – у Чехії та в Словаччині – мали знайти свій вихід. Але у Чехії переміг популізм, на хвилі якого президентом на перших всенародних виборах 2013 року став Мілош Земан, який вже більше п’яти років дивує увесь світ парадоксальними заявами про приналежність Криму та пропозиціями просто заплатити Україні за окуповану територію. А взагалі – повна та неподільна симпатія до Москви та, чого вже соромитися, повне нехтування ідеалами 1989 року. І що саме сумне: чехи такий підхід ніби розділяють, адже Земан – переобраний на другий термін.
Та він ще й не один. Після останніх парламентських виборів наприкінці 2017 року, шляхом довгих перемовин головою уряду з подачі Земана став Андрій Бабіш – мільярдер та лідер популістської партії «ANO 2011», словак за походженням, якого ще до призначення, звинуватили у конфлікті інтересів посади із власним бізнесом та махінаціях у використанні фінансової допомоги ЄС. У відповідь, щоб ускладнити розслідування проти себе, Бабіш вирішив поставити на чолі міністерства юстиції свою людину. Протести у Чехії не вщухають вже кілька місяців, саме на ювілей «оксамиту» у Празі на вулиці із вимогою відставки Бабіша та припинення зазіхань на судову систему вийшло понад 200 тисяч осіб. Але це Прага, яка не голосувала за Земана і Бабіша, а в середині країни – не все так однозначно. От вам – такий от підсумок зразкової «оксамитової революції» через тридцять років…
Словаччина ж поки складає свої іспити на демократію краще: вбивство у лютому 2018 року журналіста Яна Куцяка, що займався розслідуваннями фактів корупції у вищому керівництві країни, вивернуло на світ ганебні факти причетності голови уряду Фіцо та його найближчого оточення до оборудок міжнаціональних мафіозних угруповань. І – Фіцо довелося піти, хоч він й намагався опиратися та хотів узяти реванш на президентських виборах 2019 року. Та не сталося: саме на хвилі протесту в словацьку політику увійшла адвокат Зузанна Чапутова, яка нейтралізувала будь-які загрози з боку як Фіцо (він навіть не став балотуватися), так й інших кандидатів-євроскептиків, відвертих націоналістів та промосковських популістів. У підсумку – в Словаччині з’явився реальний шанс дати відсіч популізму та продовжити йти саме тим шляхом, що був визначений у 1989-му.
Між тим, у Чехії, яка вважалася у цій парі лідером за всіма показниками, великі проблеми. Її нинішня влада, безкінечно далека від духу «оксамитової революції», шукає не принципових, а вигідних, хоч і скороминучих рішень, та все більше ганьбиться на зовнішньому контурі. Протестувальники у Празі розійшлися. Поки що. Пообіцявши: якщо влада до них не дослухається, то у січні протести вже стануть дещо іншими і про Чехію дізнається вже увесь світ. Що ж, головне, щоб у боротьбі за владу і опозиція, і влада не забували: найвищою цінністю залишаються люди. Інакше будь-яка «оксамитова» революція перетворюється на криваву.
Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук Національного університету біоресурсів і природокористування України, Київ
