Досвід ізраїльського прем’єра: не можна так сильно любити владу
Звинувачення проти «броньованого Бі-Бі»: чи вдасться правоохоронним органам Ізраїлю поставити крапку у політичній біографії голови уряду?
Біньямін Нетаньягу, безумовно, сьогодні є найдосвідченішим керманичем країни на Близькому Сході, серед тих, звісно, де є демократичні інститути. Сумарно на чолі уряду він уже більше тринадцяти років. Йому вдалося стати, без перебільшення, «тефлоновим» прем’єром, від якого ніби самі собою «відскакують» будь-які негативи, а народна підтримка якого залишається на звично високому рівні. Але: 21 листопада ізраїльська поліція офіційно висунула обвинувачення діючому голові уряду (а це безпрецедентний крок в історії Ізраїлю, та й не лише) у корупції та зловживанні службовим становищем. Це тому, що політична ситуація в країні складається зараз не на користь Нетаньягу? Скоріше за все, ми спостерігаємо кінець його політичної біографії. Але якщо він знову втримається – це точно буде дивом.
З чого складається феномен прем’єра на прізвисько Бі-Бі
Історія Нетаньягу як політика – це історія на диво послідовного діяча правих поглядів, який не сприймає компромісів із палестинцями, але спромігся до врахування інтересів Ізраїлю у ворожому оточенні. Він відомий послідовний союзник США у регіоні й при адміністрації Дональда Трампа він знайшов вірних партнерів після достатньо прохолодних стосунків із Бараком Обамою. Ця американофілія витікає із біографії Бі-Бі: освіту він отримав за океаном, провів чимало часу там у молоді роки, згодом дипломатична кар’єра знову привела його до Штатів. Також Нетаньягу зумів тонко зіграти на міжнародних протиріччях після 2014 року, коли його країна не приєдналася до санкцій проти Росії, але й не зробила жодних заяв щодо визнання анексії Криму чи заперечення ролі РФ в агресії у Донбасі. Більше того, Нетаньягу вибудував дуже крихку, але тонко розраховану систему стримань і противаг, що дозволяє йому відстоювати інтереси країни й у Вашингтоні, й у Москві. Погодьтеся, в умовах постійної напруги та відкритої війни на Близькому Сході Ізраїль просто не має іншого виходу.
І тому – не можна не визнати: Нетаньягу вже став феноменом світової політики, саме за його дипломатичні якості він посяде своє місце у поважному списку поряд із Голдою Меїр, Моше Даяном, Іцхаком Рабином, Аріелем Шароном та Шимоном Пересом. Але не все так просто.
З одного боку, Нетаньягу є прикладом стабільності – друга його каденція йде вже понад десять з половиною років, із весни 2009 року. Окрім Ангели Меркель та Володимира Путіна ніхто у світі більше не може похизуватися такою політичною вдачею (знов-таки, серед країн де є демократичні процедури чи хоча б їх імітація). Але: збереження посади коштує Нетаньягу чималих зусиль створення все нових і нових коаліцій, дострокових виборів та – в прямому сенсі – переформатування політичної системи Ізраїлю в ручному режимі.
Події останніх місяців призвели всю цю систему постійних крихких домовленостей до природньої, але всеосяжної кризи. Навесні чергова коаліція партії Нетаньягу «Лікуд» із низкою дрібних правих партій припинила існування. Щоб не дати можливості прийти до влади головному опоненту із опозиції – генералу Бені Ганцу, Нетаньягу ініціював проведення дострокових виборів у вересні, де… «Лікуд» отримав на одне місце менше, аніж ліберальний блок Ганца «Кахоль-Лаван». Враховуючи загальну перевагу правих партій, президент Ізраїлю, однопартієць по «Лікуд» Реувен Рівлін дав мандат на формування уряду Бі-Бі. Проте йому не вдалося це зробити за чотири тижні, і черга перейшла до Ганца, якому це також не вдалося і тепер – вперше за історію країни – президент надав право усім депутатам кнесету створити уряд шляхом консенсусу. Справа в тому, що політичні партії в Ізраїлі – субстанція дуже умовна – достатньо заяви групи відомих діячів про створення нової партії – і все, можете вважати що вона вже існує.
По факту – такий розвиток внутрішньої політичної кризи в Ізраїлі – це й свідчення того, що політична схема особисто Нетаньягу добігає кінця. Суспільство від нього втомилося – люди бажають нових обличь та ідей. Тож звинувачення поліції – тільки підкреслили загальний настрій.
Вага моралі, або Чому звинувачення проти Нетаньягу здаються в Україні дрібницями
В чому звинувачують Нетаньягу? Справи проти нього та його оточення йдуть під кодовими номерами «Справа 1000», «Справа 2000», «Справа 3000» та «Справа 4000». Перша, друга та четверта – про зловживання службовим становищем в обмін на матеріальні чи політичні преференції. Наприклад, у «Справі 1000» фігурують сюжети про те, що голлівудський продюсер Арнон Мілчен зробив подарунків Нетаньягу та його дружині Сарі на суму більше мільйона шекелей.
З одного боку, Нетаньягу не мав права приймати такі подарунки, а точніше – мав передавати їх державі. З іншого, як встановили слідчі, в обмін на коштовності (а здебільшого подарунки були ювелірними виробами) Нетаньягу лобіював інтереси Мілчена – в отриманні ним американської візи та у просуванні так званого «закону Мілчена» – про звільнення на 10 років від оподаткування осіб, що повернулися до Ізраїлю з-за кордону. Закон не був прийнятий внаслідок позиції міністерства фінансів. Такі самі дії, але, більше того, недотримання узятих на себе зобов’язань слідчі встановили і у відносинах Нетаньягу із австралійським мільярдером Джеймсом Пекером, який також дав покази про те, що дарував коштовності родині Нетаньягу. Отже, суто корупційні схеми, чого вже тут говорити.
А от справи «2000» та «4000» – це приклади корупції політичної. У першому випадку йдеться про те, що Нетаньягу домовився із головним редактором впливової газети «Єдіот ахронот» («Останні новини») про позитивне висвітлення діяльності уряду та фракції «Лікуд» у кнесеті, а у відповідь брався забезпечити привілейоване становище газети та створити проблеми для її конкурентів. Справа «4000» повторює цей сюжет: але тепер йдеться про хабарі, що їх Нетаньягу давав керівництву телекомпанії «Безек», яка позитивно оцінювала роботу уряду.
Здається, якийсь прозаїчний набір звинувачень? Але якщо подивитися на нього з суто політичного боку – саме викривлення картини ангажованими ЗМІ впливало на виборців, що, у свою чергу, вело до впливу на результат виборів. І як знати – чи зберігав Нетаньягу владу стільки часу, якби йому не робили інформаційної «теплої ванни»? Для українських реалій ці звинувачення тягнуть, максимум, на подив – а що, за таке можна сісти? Адже у нас давно відомо, хто за якими стоїть ЗМІ і за кого, як у нас кажуть, небезкорисно «тягне мазу». А от цим і відрізняється демократія як така – рано чи пізно доводиться відповідати за те, що здається дрібницями. І Нетаньягу в цьому – не перший та не останній.
Проте, є у справах проти Нетаньягу і своя «родзинка». Це справа «3000». Вона тягнеться ще з 2016 року, коли ізраїльські журналісти вперше опублікували розслідування про умови та обставини купівлі трьох підводних човнів та чотирьох катерів німецького виробництва для ВМС Ізраїлю.
Компанію-виробника «Тіссен Крупп» на перемовинах з урядом Ізраїлю представляв ізраїльський бізнесмен Мікі Ганор. Враховуючи загальну вартість контракту 1,5 мільярди євро, гонорар Ганора, як посередника, склав не менше 30 мільйонів євро. Але: виявився факт, що юридичним радником Ганора був такий собі Давід Шимрон - двоюрідний брат Нетаньягу та особистий адвокат останнього. І от ця обставина дозволила говорити про те, що схема була корупційною – особливо, якщо про ці обставини знав Нетаньягу.
На користь цієї версії свідчать вперті факти: Нетаньягу особисто підтримував купівлю додаткових катерів та підводних човнів на політичному рівні в той час як тодішній міністр оборони Моше Яалон був проти величезних витрат бюджетних коштів та вважав, що наявних човнів та катерів достатньо. Більше того, катери чомусь мали купуватися не за процедурою тендерів, як це передбачено законодавством. Тодішній міністр фінансів, а зараз – один із лідерів опозиції у лавах «Кахоль-Лаван» Яїр Лапід був уповноважений урядом домогтися знижки при купівлі, але в певний момент перемовини були припинені саме з ініціативи Ізраїлю, а Лапід – відправлений у відставку, до речі, як згодом, і Яалон. Але обидва прийшли до поліції та передали усю інформацію, що була в них, про цей епізод. Розслідування дійшло висновку, що відповідні гроші з бюджету міністерства оборони використовувалися без дозволу, переводилися на спеціальні рахунки у Німеччині та на Кіпрі, а потім – поверталися на рахунки людей з оточення Нетаньягу. Власне, тут вже йдеться про загрозу державній безпеці, а тому саме «Справа 3000» є найбільш вагомим з обвинувачень проти Нетаньягу.
Що сказати, підсумовуючи? З одного боку, висунення ТОРам звинувачень у корупції в Ізраїлі – справа не нова – і Ехуд Барак, і Аріель Шарон, і Ехуд Ольмерт – попередники другого терміну Нетаньягу усі пройшли крізь відповідні розслідування, не пощастило більше усіх Ольмерту – він таки відсидів півтора роки. Та й переслідувати колишніх президентів в Ізраїлі справа не нова – випадок Моше Кацава із харрасментом та відповідним засудженням – говорить сам за себе.
Але у випадку з Нетаньягу виходить так, що, як виявилось, відірвати його від влади можна лише таким шляхом. Треба визнати: маючи реальні заслуги перед державою, він як політик не зумів вчасно зупинитися, втратив відчуття реальності. І звідси – усі ці складні політичні схеми та намагання будь-що зберегти владу. При цьому уже байдуже – пішов би він сам, чи ні – все одно ці справи виплили б і довелося відповідати. Тож Нетаньягу, здається, сам себе загнав у глухий кут – і тепер залишається тільки йти на шалений ризик, зберігаючи посаду у відверто несприятливій ситуації та при загрозі остаточної втрати влади внаслідок нових дострокових виборів. А можна ж було за три-чотири роки до всього цього – спокійно передати лідерство в партії наступникові та піти на відпочинок. Але тягар сумнівних зобов’язань та особисті амбіції виявилися вищими за здоровий глузд.
Втім, Нетаньягу має імідж людини, що може з користю для себе вийти із будь-якої ситуації. Що ж, подивимося, як воно буде зараз.
Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук Національного університету біоресурсів і природокористування України, м. Київ
