Роберт Мугабе: «еталон» диктатора сучасності пішов у вічність

Роберт Мугабе: «еталон» диктатора сучасності пішов у вічність

Аналітика
Укрінформ
Він помер у своєму ліжку, його не засудив суд, гроші, які він залишив своїм нащадкам не піддаються обрахунку. Тож питання: де справедливість?

Смерть одіозної особи та аналіз її діяльності завжди впирається у крайнощі: для когось померлий буде героєм та зразком, для інших – злочинцем та покидьком. Об’єктивність у цьому випадку не є пріоритетом ані у політологів, ані – в істориків. Але: 95-річний Роберт Мугабе пішов з життя, хоч й за кордоном та позбавлений влади, але – вільний, незасуджений на батьківщини, в оточенні родини, матеріально забезпечений та у більш ніж поважному віці. То саме це прийнятне у сучасному світі? Про що свідчить саме таке закінчення життєвого шляху Роберта Мугабе?

Герої? Узурпатори? Гравці із долею?

Якщо подивитися на політичну біографію 34 роки беззмінного президента Зімбабве, то перед нами вималюється типова картина героя визвольного руху, характерна майже для усього Африканського континенту в 60-80-ті роки минулого століття. Мугабе – починав вчителем у глибинці (ще типовими були кар’єри юриста, пастора чи журналіста), був багато чого свідком та на собі відчув утиски з боку колонізаторів, мав відповідну громадянську позицію, яка й привела його до лав визвольного руху. В процесі визволення Африки від колонізаторів такі люди приходили до влади майже скрізь. І от далі починалася цікава трансформація.

Деінде – вдавалося таки почати з демократії, звісно, на певний африканський манер, але – із змінюваністю влади, парламентською боротьбою – наприклад, як в Танзанії, ПАР, Камеруні чи Того. Або ж було так: режим особистої влади однії особи – але такої, що користується авторитетом і не провокує репресій чи етнічних чисток всередині країни – як Йовері Мусевені в Уганді чи Сема Нуйоми в Намібії. Звісно, є й приклади абсолютно злочинних, патологічних диктаторів, що виходили за межі людського, як той самий Іді Амін в Уганді чи людожер Бокасса в Центрально-Африканській республіці... Були й приклади особистісної еволюції, коли керманич втрачав відчуття реальності від всеосяжності влади та починав робити усілякі ганебні та нікчемні витівки, показово знущаючись над суспільною думкою та світовим співтовариством – як от Муаммар Каддафі, лівійський диктатор, який закінчив погано...

Муаммар Каддафі та Роберт Мугабе
Муаммар Каддафі та Роберт Мугабе

Роберт Мугабе якраз найбільш схожий на Каддафі за цією класифікацією. Звісно, Зімбабве не Лівія – ані за розмірами, ані за природними багатствами. Але, в тому числі завдяки економічній експансії британської колонізаторської адміністрації, в країні на момент набуття нею незалежності в 1980 році – вже була більш-менш розвинена видобувна промисловість, найприбутковішою частиною якої були алмазні кар’єри, та й сільське господарство теж не можна було назвати виключно екстенсивним. Мугабе отримав в управління бідну, але все ж таки не безнадійну країну.

Як стати ім’ям називним

Мугабе був обережним у сходженні на Олімп та майстром політичної витримки – через сім років на посаді глави уряду, він прибрав із свого шляху першого президента Зімбабве Канаана Банана – та став президентом на три з гаком десятки років. І – до початку «нульових» він був цілком сприйнятим світовою спільнотою – й тим самими Сполученими Штатами, й Британією. Чому? А тому що гарантував стабільність економічного процесу видобутку алмазів та інших природних копалин, як то кажуть – ділився із «сильними світу цього».

А от у 2000-му Мугабе настільки вжився у роль безроздільного хазяїна країни, що вирішив відкинути якісь там умовності чи пристойності: оголосив, що білошкірі фермери, нащадки колонізаторів, мають поїхати із країни до кінця року, інакше – їм доведеться відправитися у тюрму щонайменше на два роки. Цього західний світ явно не очікував – та й був змушений ввести проти режиму Мугабе та Зімбабве санкції та припинити грошову допомогу за програмами МВФ. Відповіддю на це стала націоналізація усієї власності іноземних капіталістів у країні та впровадження контрсанкцій, а економічна політика у Зімбабве стала впроваджуватися нібито виключно в інтересах чорношкірої більшості.

Результати її – усім відомі. Знецінення валюти, зубожіння населення та відсутність хоч якоїсь економічної стратегії та хоч якихось реформ відкинули і без того бідну Зімбабве на повний маргінес світової економіки та рівня життя. Ціни на товари змінювалися не по днях, а по годинах, для отримання зарплатні людям доводилося брати тачки, щоб загрузити в них десятки кілограмів паперових зімбабвійських доларів. Рекордом став випуск наприкінці «нульових» купюри у 100 трильйонів – і це було піком економічного маразму режиму Мугабе…

В зовнішньополітичній ж площині диктатор обрав шлях відвертого хамства. Він обзивав останніми словами президентів США та голів уряду Британії, згадуючи останнім жахи колоніальних часів та звинувачуючи в усіх бідах Зімбабве саме те давно вже минуле. Всередині країни він знущався над опонентами, безсоромно фальшуючи вибори та глузуючи з цього факту, чого тільки варта його фраза про чергову власну «чесну перемогу»: «Ті, хто програв вибори, можуть піти та вдавитися, якщо бажають. Жодний собака не захоче обнюхати їх трупи». Фактично всі фінансові потоки в країні та прибутки від продажу алмазів – тепер в Китай, Індію, Росію – були спрямовані безпосередньо родині Мугабе та вузькому колу його найближчого оточення.

Роберт Мугабе з дружиною
Роберт Мугабе з дружиною

Прижиттєве відсторонення вічного президента від влади стало можливим лише тоді, коли він та його дружина Грейс вирішили зробити владу спадковою – супутниця Мугабе не приховувала власних політичних планів, відверто воювала проти кожного із соратників чоловіка, що міг би стати його наступником. Коли таким чином вирішили «прибрати» віце-президента Еммерсона Мнангагву, популярного в армії та народі та чого приховувати – учня та послідовника Мугабе – найближче оточення та армія зрозуміли – вони наступні. І в листопаді 2017-го зробили все, щоб змусити 93-річного диктатора піти подобру-поздорову. А пан Мнангагва – став спочатку в.о., а потім – і повноважним президентом.

Чи має все ж таки бути так?

Коли Мугабе пішов, уся ця підтримка та «єдність із народом» випарувалась миттєво – більш щасливих обличь, ніж в мешканців столиці Хараре та навіть серед депутатів парламенту – світ не бачив давно. Втім, договір є договір, і на батьківщини з Мугабе повелися дуже лагідно: виплатили 5 мільйонів американських доларів та призначили пенсію у 150 тисяч тих самих доларів – як визнання його ролі у визволенні країни від колонізаторів. І хоч він заявляв про незаконність свого відсторонення від влади – ці заяви він робив вже далеко від Зімбабве – у Сінгапурі, де багато років лікувався від раку та приховував це від співвітчизників. Навіть сьогодні президент Мнангагва висловився дуже поважно про померлого та завив що той назавжди увійде в історію країни та всієї Африки.  

…То що ж це? Виправдання диктатора, визнання того, що подібна людина має право померти у своєму ліжку? І так, і ні. З одного боку Мугабе не вдавався до відкритого терору, він просто перестав сприймати реальність адекватно, відчув себе «хазяїном світу». Нарешті, йому вистачило розуму не проливати кров, а все ж таки піти. Але є проблема: у світі, де нема єдиного набору цінностей, де панує прагматизм та раціональність, саме така – у своєму ліжку – смерть людини, ім’я якої стало називним при позначенні диктатури та нехтування правами людини – дуже потужний сигнал тої реальності, що виправдовує подвійні стандарти та готова до дуже болючих компромісів. Що ж, Мугабе пішов вже назавжди – але його приклад залишається – не тільки для осуду. Але й для наслідування. На жаль.

Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук, доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук Національного університету біоресурсів і природокористування України, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-