Чому в нинішньому світі може статися все, що завгодно
Сучасний світ – є прямим породженням підсумків Другої Світової. Не новина, звісно, але для нас важливо цю очевидність одразу зафіксувати. Вісімдесят років навіть для історії – це не хвилинка. Люди, народи, держави – теж забувають, як їм не нагадуй. Відтак, останнім часом виникає враження, що людство, прости Господи, скучило за Великою війною, а може, – просто уже неспроможне уявити, що це таке. Від цього і очевидний факт: за останні п’ять років картина розвернулася ледве не на 180 градусів. Чи стоїмо ми всі на порозі нового зіткнення? Та чи маємо можливість його все ж таки уникнути? І як досвід Другої Світової, особливо історії її розпалювання, може нам в цьому допомогти?
Руйнівники та рятівники
Звісно, вони всі – і переможці, і переможені – на 70-80 років вперед не бачили. І система міжнародних відносин, що постала в останні місяці Другої Світової в Ялті та Потсдамі, виявилася не вічною, але для багатьох – комфортною. Кожен із учасників тих перемовин розумів наслідки війни по-своєму. Для Йосипа Сталіна вони були інструментом поширення «радянського табору» на частину Європи. Для Франкліна Рузвельта і Гаррі Трумена – встановленням американського впливу на іншу частину Європи. Для Вінстона Черчилля – мабуть, гарантованим входженням в історію на перших ролях і нового сенсу буття Британії – бути буфером-посередником між СРСР та Штатами. Ця система, що б про неї не говорили, спромоглася забезпечити мир, хоча й холодний, в Європі на довгі десятиліття.
Усім нам відоме коротке резюме для усієї цієї системи – яке всі повторювали в родинному колі і, скоріш за все, не лише в Радянському Союзі – «тільки б не було війни». Реальний всеосяжний жах взаємного винищення стримував світових лідерів – навіть за наявності ядерної зброї – і усіх можливих «ексцесів виконавця» під час локальних, але дуже небезпечних криз, все ж таки ніхто не наважився використати «ядерну дубину». Звісно, згадували про Хіросіму та Нагасакі. Але не будемо забувати: сучасна американська влада визнає свою провину перед Японією, як і сучасна німецька влада визнає свою відповідальність за Другу світову та Холокост. Тобто, чомусь в цьому світі за вісімдесят років все ж навчилися. Але не всі…
Якщо в підґрунті Першої Світової було закладене протистояння націй, у Другій Світовій – ідеологій, то подальше протистояння вийшло у площину систем. Переможці – СРСР разом із васалами, США та Велика Британія із союзниками перетворилися на суперників і протистояння спочатку було традиційним, тобто здебільшого військовим, але з плином часу протистояння пішло саме за сценарієм змагання економічних систем – тобто не сили, а базису військової сили.
Підсумки усім відомі. Одна справа соціалізм, який сам по собі не такий вже й страшний і має чимало переваг, інша – спроби його реалізації в умовах тоталітаризму. Радянський експеримент, примусово поширений на майже половину Європи, з закритою економікою та відсутністю свобод був приречений на поразку. А от західні демократії після Другої Світової свій світ врятувати змогли. І не в останню чергу тому, що саме СРСР, як не дивно, їх дуже добре до цього стимулював, втягнувшись в апріорі програшне протистояння з ринковими економіками. Цікаво, що той самий соціалізм як ідея та конкретна державна політика добре допоміг саме країнам капіталістичної Європи – Швеції, Норвегії, Австрії, Франції. Вони не йшли шляхом обмежень та утисків, перебуваючи у вічному змаганні, а просто жили для себе і таки дочекалися справедливості та рівних можливостей для громадян при рівних умовах. Що ж, це не просто урок, це епітафія усім тоталітарним експериментам із декларованою благою метою – перше просто принципово заперечує друге, і нічого із цим не вдієш.
Від біполярності до… безполярності?
Але крах СРСР та «світової соціалістичної системи» створив у світі унікальну ситуацію: переможці у Холодній війні (інколи її ще називають Третьою Світовою. - Ред.) залишилися без реальних опонентів. Світ від біполярності перейшов до однополярності – на чолі із США. Дехто на Заході майже повірив, що це – назавжди. І всі ці ще донедавна популярні розмови про «кінець історії» та «тріумф ліберальної демократії» – всі вони саме з цієї установки походять – це вже назавжди. Втім, ця впевненість дуже швидко зійшла нанівець.
Якщо світ і був однополярним, то тільки протягом коротких десяти років – від моменту розпаду СРСР в 1991-му до 11 вересня 2001 року – коли міжнародний тероризм став новим викликом для усіх цивілізованих країн. В економічному ж розрізі однополярний світ на чолі зі США теж дуже швидко був "опротестований" Китаєм та Євросоюзом. Нові амбіції стали проявлятися у самих різних куточках світу – однополярна модель з її «кінцем історії» згасла дуже швидко сама по собі.
Інтернаціонал «ображених» проти групи «задоволених»
Паралельно йшов поділ світу на умовних – «задоволених» та «ображених». Тобто тих, хто мав у користуванні всі (чи майже всі) переваги сучасної цивілізації, та тих, хто вимушений був наздоганяти та виборювати собі місце під сонцем. До ображених сьогодні й відносяться Росія, Іран, Північна Корея та практично усі диктаторські режими, що з якихось причин ввійшли у конфлікт із західними демократіями. У кожного своя історія протистояння. Але головне те, що в сучасному світі завжди знайдеться той, хто ірраціонально виступатиме "проти всіх".
Звісно, найбільш яскравий приклад «ображених» – це сьогоднішня Росія. Так, вона ще користується статусом світової держави, зокрема в ООН, але це тільки з огляду на військовий потенціал, який залишився в росіян, в основному, від спочилого СРСР. Та й то, це якщо Кремль не блефує про нові розробки, ймовірність чого дуже висока. Але саме на цьому і лише на цьому базуються претензії російського режиму щодо свого місця у світі та ніби рівної ролі із США, Євросоюзом та Китаєм. Жодних висновків з краху СРСР Росія не зробила і так само живе і намагається удати розвиток лише з продажу нафти та газу.
Оця образа, коли тебе не беруть до привілейованої компанії, й породжує комплекси, з яких комплекс демонстрації сили та зухвалості найпростіший. Він повністю втілений у життя Росією за останні п’ять років – в анексії Криму, розпалюванні війни на Донбасі та воєнного «людожерства» в Сирії. І ми бачимо, як це російський режим – демонстративно, мовляв, "і що нам за це буде?".
Звісно, Володимир Путін – не Адольф Гітлер. В нього нема візії світового панування, але є нав’язлива думка, що він та його країна мають бути тими, з ким будуть рахуватися в усіх питаннях. І заради цього, Путін наслідує практику Гітлера – тобто виводить Росію з агресією за межі власних кордонів, провокує світову напругу, та створює передумови для більш масштабного конфлікту.
Що з тим робити? І що буде, якщо цього не зробити?
І в цьому випадку – як і вісімдесят років тому – світові треба виявити відповідну реакцію на таку політику. Санкції, обмеження, припинення співробітництва – це все зрозуміло. Але чи готовий світ реально запобігти розгортанню агресії, не тільки в Європі – на прикладі українських Криму та Донбасу, а й в усьому світі?
Питання вкрай актуальне. Тому що на тлі відзначення вісімдесятиріччя початку Другої Світової ми спостерігаємо якщо не повторення франко-британської «політики умиротворення агресора» другої половини 1930-х років, то явну спробу зробити вигляд, що так «можна жити» та «домовлятися». І роблять це ті, хто ніби мав би агресії протистояти – тобто, окремі лідери західного демократичного світу. Про це говорилося ще в 2014-му, в перші місяці розв’язаної Кремлем війни проти України. Втім, Захід не поспішав реагувати. Лише трагедія рейсу МН-17, загибель в небі над Донбасом майже 300 людей змусила Захід реагувати рішучіше. Втім, схоже, що і 17 липня 2014 року трохи призабулося…
Але це свідчення іншої, ще більшої загрози для всього світу. Якщо демократична спільнота не хоче себе захистити та пристати на однозначну позицію протидії агресії, то виявляється, що ніяких полюсів у світі вже просто нема. Одні ними так і не стали, а інші зруйнували свої можливості, права та обов’язки перед людством власною ж політикою. В такому світі, на жаль, може статися все, що завгодно. Навіть після Другої Світової війни та всіх її уроків.
Віктор Чопа, Київ
