Друга Світова. Через 80 років питання ті самі: як таке могло статися та хто винен?

Всі ми більше-менш знаємо, як почалася Друга Світова війна: 23 серпня 1939 року було підписано Пакт Молотова-Ріббентропа, який остаточно розв’язав тоталітарним агресорам руки. А 1 вересня нацистська Німеччина влаштувала провокацію в прикордонному Глейвіці та під цим приводом вдерлася до Польщі. На допомогу останній виступили пов’язані відповідним договором Велика Британія та Франція, але – це Польщі не допомогло. А далі – пішло по всьому континенту і дійшло до Волги, Північної Африки та Тихого океану. Те що Радянський Союз з «напарника» нацистської Німеччини у ході війни перетворився на її смертельного ворога цілком погоджується з тоталітарною антилюдською природою обох тоталітарних режимів і принципового значення для відповіді на наше запитання не має. Чи можливо було уникнути кривавої війни, яка не мала жодних аналогів в історії? Спитаємо навіть простіше: хто саме «перегнув палицю» та в чому, зробивши Другу Світову невідворотною?

Як поділили «пиріг» переможці у Першій Світовій?

Формально – ані Британія, ані Німеччина до початку Першої Світової стосунку не мали, всім відомо, що «дурницею, з-за якої почнеться» (слова Бісмарка) стали вбивство в Сараєво сербським націоналістом Гаврилом Принципом ерц-герцога Фердинанда, наступника австро-угорського престолу, і його вагітної дружини. Але саме Британія та Німеччина були «фронтменами» коаліцій, що уклалися формально ще за певний час до війни.

Перша Світова зробила переможцями одних та привела до нищівної поразки інших. Націоналістичні гасла, що були тлом конфлікту, підняли над Європою полум’я, в якому згоріли не тільки старі принципи міждержавних відносин, але й самі держави – швидкоплинним виявився час «молодої» Германської імперії, розвалилися Австро-Угорська та Османська, а в Російській імперії – зовнішнє протистояння перейшло у внутрішнє – та також закінчилося розвалом держави.

На уламках «старого світу» та системи міжнародних відносин і побудували новий «світовий порядок» - і переможці дійсно отримали все. Німеччина була поставлена на коліна, позбавлена колоній та обкладена виплатою нечуваних репарацій. Про колишню Росію – забули – просто віддали більшовикам, а ті вже – відновили контроль Москви над колишніми «окраинами». Світ поділили переможці – розібрали нові колонії, для яких придумали спеціальну назву «підмандатні території», для вирішення суперечок створили Лігу Націй. От тільки, коли порахували підсумки в суто економічному розрізі – то виявилося, що винні багато грошей тепер уже Сполученим Штатам - колишній британській колонії за океаном.

Ця самовпевненість Великої Британії, Франції та США – і була прологом до Другої Світової. Вони виходили із цілком логічної, але хибної на практиці точки зору: повторення такого кровопролиття бути не може, ніхто у світі цього не хоче та не піде на це. Як відомо – все сталося з точністю до навпаки.

Не народи, а ідеології

Наслідком Першої Світової також стали ще революції – лівого та ліворадикального спрямування, які в прямому сенсі мали за мету переобладнання усього світу за соціалістичними мірками. Класичний приклад – Радянський Союз, що постав на уламках Російської імперії. До речі, режим Веймарської республіки, створеної у Німеччині, за своїм змістом був соціал-демократичним, а ізоляція цих двох головних невдах війни підштовхнула їх один до одного майже одразу – перша угода між ними була підписана ще 1922 року, коли СРСР навіть не був створений де-юре.

Метою радянських більшовиків була світова революція – і це було не лише гасло, а реальна практика. Західній еліті потрібно було шукати варіанти утримання ситуації від соціального вибуху. В Британії та Франції це вдавалося робити більш-менш мирним шляхом – але й там нікуди не поділися від приходу лівих до влади в середині 20-х років. А от більш слабкі – та сама Італія, держави, що утворилися на уламках Австро-Угорщини, балканські країни – знайшли вихід та упередження приходу більшовизму у створенні авторитарних режимів – Хорті в Угорщині, Пілсудського у Польщі, Маннергейма у Фінляндії, царя Бориса у Болгарії, Карагеоргійовичів у Югославії... Зрозуміти цей феномен не важко: скрізь були спроби ліворадикальних переворотів, кудись – як до Фінляндії та Польщі – більшовики намагалися вдертися відкрито.

Ідеологічно цю антибільшовицьку мобілізацію обґрунтував Беніто Муссоліні - засновник ідеології фашизму. Але для нас головне – саме ця фіксація, що протистояння почали втрачати традиційну форму конфлікту між народами та державами, а набули саме ідеологічного сенсу. Це вже не банальний націоналізм та його вульгарне використання задля нацьковування народів одне на одного – це вже було світоглядне протистояння, де головне – різне бачення майбутнього світу. Оце протистояння і поділило Європу після Першої Світової – та відкрило шлях до Другої.

А що ж переможці, творці післявоєнного «нового світу»? Як вони дивилися на праву та ліву загрози? Відверто кажучи – крізь пальці. «Примара комунізму» була для них страшнішою за прихід до влади правих диктаторів. «Санітарний кордон» від більшовиків вбачався куди важливішим – і тому французькі банкіри щедро фінансували політичну діяльність та прихід до влади того ж Муссоліні та не зважали на політику Пілсудського щодо інших народів у Польщі, як і на сербський націоналізм у Югославії. Сам Уінстон Черчілль не приховував свого захоплення постаттю Муссоліні та присвятив йому чимало схвальних тез у промовах та статтях. Коли настав час право-лівого протистояння в Іспанії – Британія та Франція по суті «вмили руки», тому що «республіканці» були занадто вже прорадянськими, а Франко – декларував непохитність капіталістичних відносин помножену ще й на католицькі традиції. Та й повторимося: ані Лондон, ані Париж, та навіть Берлін до певного часу – не розраховували, що жах Світової війни може повторитися – про це не хотіли навіть думати.

Про вину та відповідальність

Відомий вислів Маннергейма: «В усьому винен Гітлер» - має свою вичерпну рацію. Тому що західні демократії не звертали уваги на те, що відбувається в країнах, які або утворилися після Першої Світової, або – де прийшли до влади диктатори. Ззовні все виглядає пристойно, формально – є демократичні процедури (хоча в тій самій Італії їх швидко звели нанівець) – а головне – ці держави у будь-який момент готові придушити у себе лівацький заколот. І поки режими могли всередині робити все, що завгодно, але – не починати конфліктів ззовні – все й було добре. Ця теза підтверджується ставленням до  СРСР: спочатку його не помічали, навіть – бойкотували, але потім встановили дипвідносини – та почали співпрацювати, не дуже-то й звертаючи увагу на внутрішню реальність радянщини. Так, про жахи голодоморів та репресій щось доносилося з преси – але ж це не в нас – це в них – ну, що ж про цих дикунів говорити?

Гітлер – був першим, хто перейшов цю «червону лінію» - вийшов зі зброєю за рамки своєї держави і саме в Європі. Бо Муссоліні, наприклад, також розв’язав війну, але в Африці, в далекій Ефіопії – ніхто на той час Італію навіть агресором не визнав. А у випадку Німеччини світ спокійно спостерігав за побудовою тоталітарного режиму у самому серці Європи. Навіть після Мюнхенської змови – і Британія, і Франція були готові до союзу саме із Берліном. І жертвами цих змов та безпорадності стали, до речі, поодинокі європейські демократії, що утворилися після Першої Світової – і Австрія, і Чехія не були диктатурами – і були віддані Рейху без жодних докорів сумління. Перша – в результаті аншлюсу, ніби «за власним бажанням», друга – за рішенням «хазяїв світу». І Гітлер зрозумів: всі домовленості з ними – не варті паперу, на якому вони написані та підписані. Зневага до Британії та Франції в особах Чемберлена та Даладьє підштовхнула Гітлера до переконаності в тому, що з ними впоратися буде легко – а от домовитися треба із Сталіним. А той – був, як кажуть, тільки за. Отут і виявилося, що для двох тираній ідеологічне забарвлення – то річ не така вже й принципова, а от тоталітарна складова – це те, що поєднує. Без жодних гарантій звісно, що й проявилось менше ніж через два роки після серпня-вересня 1939-го року.

«Пакт про ненапад» не є чимось унікальним – цей документ є легітимним, підписували ж його офіційні діячі. А таємні протоколи про розподіл сфер впливу в Європі – звісно, це злочин. Але – чого ще очікувати від двох тоталітарних монстрів, що в цьому документі не відповідає їх цінностям чи практиці?

На кому тоді лежить відповідальність за Другу Світову? Так, винуватий Гітлер – саме він першим порушив принцип суверенітету інших держав. Але є різниця між провиною та відповідальністю. А відповідальність, вона і на Сталіні – підписати пакт та вирішити цим долю інших народів, заспокоюючи себе думкою, що встигне переграти усіх – однозначно злочинний крок. Але не менше відповідальні й ті лідери західних демократій, які тримали оточуючий світ за свій «задній двір». Протиставляючи ліву тоталітарну ідеологію правій – Британія, і Франція ніби «запросили» криваву війну в Європу.

Цей урок, як ніколи, сьогодні знову актуальний для всього світу – знову поділеного за різними ідеологіями, стратегіями та міфами. І останнє, зауважте, найнебезпечніше.

Олександр Севастьянов, кандидат історичних наук доцент кафедри міжнародних відносин і суспільних наук Національного університету біоресурсів і природокористування України, Київ