Як і чому президент Киргизстану експрезидента «з’їв»
Три дні на минулому тижні в політичному житті Киргизстану привернули увагу усієї світової спільноти, якій давно не доводилося бачити такий “екшн” із затриманням колишнього глави держави. Це при тому, що Алмазбек Атамбаєв цілком демократично покинув свій пост кілька років тому. Звинувачений в корупції, він при затриманні чинив спецназівцям шалений озброєний спротив, майже добу тримаючи оборону в своїй резиденції в селі Кой-Таш. В результаті дві особи загинуло та 136 були поранені. Усе ж працівникам Держкомітету нацбезпеки вдалося заарештувати Атамбаєва та відправити під варту. Що ж стоїть за подіями у Бішкеку та навколо? Чи варто чекати на гучний судовий процес Атамбаєва?
Демократія «по-киргизськи»: досягнення для пострадянської Азії
Це питання – слушне, адже загалом п’ять колишніх радянських республік регіону Центральної Азії після 1991 року справляють враження, скоріш, таких собі інкарнацій феодальних режимів із декоративними “демократичними вставками”. Тобто, керманичі – незмінні аж до фізичного вирішення проблеми (як у випадках зі смертю від хвороб Туркменбаші Сапармурата Ніязова у Туркменістані, чи Іслама Карімова з Узбекистану), або – йдуть з посади тільки за власним бажанням (як у випадку з у всіх сенсах патріархом Казахстану Нурсултаном Назарбаєвим), залишаючи при собі можливість впливати на все.
І от Киргизстан в цьому переліку є винятком. Тому що при владі там вже четвертий президент – Сооронбай Жеенбеков, який прийшов до влади шляхом демократичних виборів 2017 року. Погодьтеся, нечувана практика для регіону. Цей феномен став результатом достатньо складного руху країни на шляху демократії. І справедливим буде сказати, що завдячити саме за це громадяни Киргизстану мають своєму першому президентові, а нині – вигнанцю, академіку Російської академії наук Аскару Акаєву. Саме він заклав в країні фундамент демократії. Більше того, на перших демократичних виборах 1990 року переміг саме Акаєв, президент Академії наук Киргизької РСР, а не представник партійної номенклатури. Звісно, у 90-х навколо Акаєва сформувався класичний олігархічний режим, а його оточення – збагачувалося на тлі суцільного зубожіння населення. Але не було ані тотальної узурпації влади, ані жорстких репресій, опозиція мала свій майданчик у парламенті. Такий собі варіант України при Кучмі.
В 2005-му ця система вибухнула і сталася «тюльпанова революція», яка й дозволила Акаєву повернутися до наукових занять – але вже у Москві. Влада опинилася у руках Курманбека Бакієва, який хоч і був одним з лідерів революції (безкровної, до речі, що робить можливими паралелі із «помаранчевою» в Україні), але дуже швидко взяв курс саме на безмежне збагачення та узурпацію влади. Тобто – така собі модифікація Януковича. Підсумок: через п’ять років, влітку 2010-го відбулася друга – вже кривава революція – із власною «небесною сотнею», втечею Бакієва до Беларусі та заочним його засудженням до 24 років суворого режиму на батьківщини (і знову паралелі!…).
Після перехідного періоду до влади на виборах у 2011 році прийшов вже колишній лідер опозиції Алмазбек Атамбаєв. Ця зміна влади була якісною: конституція тепер забороняла займати найвищу посаду більше одного терміну у шість років, була реформована парламентська система та у списках партій були введені спеціальні квоти для жінок, нацменшин і молоді. До речі, в киргизькому парламенті зараз шість партій, жодна з яких не має одноосібної більшості.
Як президент, Атамбаєв проявив себе помірковано проросійським, але достатньо самостійним діячом. Коли наприкінці його правління Росія та Казахстан, намагаючись втрутитися у вибори в Киргизстані в 2017-му, почали закулісно підтримувати головного кандидата від опозиції, мільйонера Омурбека Бабанова, саме Атамбаєв дав зрозуміти, що ніякого втручання він не потерпить. І впевнено висунув у президенти свого соратника по Соціал-демократичній партії Сооронбая Жеенбекова, подавши приклад дотримання конституції та високих державницьких принципів. Жеенбеков переміг із 54 % у першому турі, що також – майже європейський результат. І здавалося: це величезний крок уперед. Але…
Спочатку, це було так схоже на Україну
Є такий відомий «анекдот», що походить з шкільного твору про Миколу Гоголя: «Письменник стояв однією ногою у майбутньому, іншою – минулому, а посередині – була невтішна реальність». Саме це, схоже, і сталося з паном Атамбаєвим. Коли він пішов із посади, то вважав, що має залишатися найбільш впливовою людиною в країні. Не можна сказати, що він не мав для цього підстав: яким би демократом він не був, але одночасно його родина та оточення залишалися самим багатими у країні людьми, він був власником потужного медіа-холдингу, та й вся верхівка влади, включно із новим президентом – його політичні партнери та учні.
Але – часи змінилися. І Жеенбеков ще минулого року дав зрозуміти попередникові, що з ним, як новим очільником держави, потрібно рахуватися. Між політиками в прямому сенсі сталася особиста сварка. Далі діючий глава держави провів ротацію серед силовиків та виграв боротьбу за більшість у парламенті – Соціал-демократична партія розкололася, але більшість депутатів підтримала Жеенбекова та створила коаліцію із опозицією, що мала претензії до Атамбаєва ще з давніх часів.
І з квітня цього року протистояння перейшло у публічну площину: парламент проголосував зміни до спецзакону про статус колишніх глав держави, де надав самому собі право позбавляти ексгарантів недоторканості і статусу експрезидента та притягати їх до кримінальної відповідальності. Все це призвело до того, що 27 червня парламент країни (Жогорку Кенеш) все це і зробив щодо Атамбаєва та дозволив слідчі дії проти нього.
Звинувачення «традиційні» – економіка плюс зловживання службовим становищем. Нічого кривавого чи політичного. Але на допити Атамбаєв прийти відмовився та навіть відкрито злітав у Москву на зустріч з Путіним, що завершилася безрезультатно, тобто повернувся він без гарантій.
7-8 серпня силові структури Киргизстану зробили дві спроби штурмувати резиденцію Атамбаєва у селі Кой-Таш, більше сотні людей у підсумку постраждали, є загиблі. Атамбаєв змушений був здатися владі. Однак він знову відмовився співпрацювати із слідством. Паралельно був накладений арешт на майно Атамбаєва та його родини, затримані деякі його соратники та припинена робота його медіа-холдингу.
Що ж означає уся ця історія? Деякі оглядачі – і з Бішкеку, і ззовні – зазначають, що Атамбаєв дещо втратив відчуття реальності, вважаючи, що його вплив дорівнює його популярності в народі, а це виявилося міфом. Збройне ж протистояння фактично доконало його репутацію. Киргизьке суспільство, навчившись демократії разом із своєю владою, засудило дії колишнього президента.
Тут варто знову повернутися до аналогій з нашими реаліями. Згадаємо, до речі, що в Україні при Вікторі Ющенку вплив Леоніда Кучми був достатньо обмеженим, як і вплив Петра Порошенка при Президенті Володимирі Зеленському зараз. Звісно, в Україні зміни влади були наслідком запеклої боротьби влади та опозиції, але й ротація центрів впливу в одній політичній команді, як в Киргизстані – це теж цілком нормально, демократично і гідно. Ну, як, наприклад у Великій Британії, коли Девіда Кемерона змінила Тереза Мей, а її – Борис Джонсон, і всі вони – з однієї партії, але це не значить, що вони підпорядковані комусь, окрім королеви та власних виборців. Тому-то особиста поразка Алмазбека Атамбаєва – це величезна перемога киргизької демократії. І це – дуже важливий результат для усього пострадянського простору.
Китай заповнює собою ще одну "клітинку" на геополітичній карті?
Є в цієї історії і зовнішній аспект. За ситуацією уважно спостерігали як у Москві, так й у Пекіні. Справа в тому, що за часи Атамбаєва, не зважаючи на публічну декларативну проросійськість, саме китайський вектор в економіці став визначальним для загалом бідного Киргизстану. Сюди йшли інвестиції з Піднебесної. І спроба Атамбаєва звернутися по допомогу до Москви, здається, була спробою просити Путіна домовитися також з Пекіном, щоб зберегти недоторканість та інтереси свого клану. Але цього не сталося. І не стільки тому, що Путіну це не потрібно. А, скоріш за все, тому, що Путін не може вплинути на Китай у цьому питанні.
Після приходу до влади в Казахстані Касима-Жомарта Токаєва стало зрозуміло, що уся Центральна Азія поступово переходить під патронат Китаю. Тобто, відвертого нехтувати інтересами Кремля в цих краях не будуть, але задовольнятимуть їх далеко не одразу, а виходячи із економічного та стратегічного розрахунку, тобто з огляду на Китай. Москва може спробувати хіба що вплинути на особисту долю Атамбаєва та якось вивести його з-під судового процесу та вироку. Але таких спроб поки не проглядається. І тому ця киргизька історія про владу має недвозначний геополітичний контекст: коли одні втрачають свій вплив через імперську пиху, інші прагматично заповнюють собою увесь простір.
Олександр Севастьянов, Київ
