Запитання дня: Росія уже готова до вибуху? Чи ще ні?

Протистояння навколо місцевих виборів законодавчого органу столиці РФ – Москви – має усі шанси запустити початок всеохоплюючої політичної кризи у сусідній країни. Але тут потрібна відповідь на ключове питання: уже «почалось» в Росії, чи ще ні? Певні ознаки вказують на те, що таки почалося. Те, що одразу впадає в вічі. Змінилася сама атмосфера навколо виборів – раніше всіх (майже), разом з невгодними, допускали, останніх «обігравали» вже в ході кампанії або підрахунку – але без такого трешу як зараз, брутального фальшування реєстрації, тисяч затриманих ні за що в буквальному сенсі цих слів і звірячої жорстокості «правоохоронців». Так, виконавці всі ті самі – і з боку влади, і з боку опозиції – але, як казав нинішній «знову кумир» росіян, «інших письменників у мене для вас нема». Ну і, визнання ДЕРЖАВНОЮ СОЦІОЛОГІЄЮ доволі неприємних для влади цифр – це теж фактор: приховувати і співати «все хорошо, прекрасная маркиза» більше і неможливо, і сенсу не має.

Тож акції мирного протесту у Москві 27 липня та 3 серпня щодо вимоги допустити на вибори усіх незалежних кандидатів відзначилися нечуваними досі репресіями (майже 1400 та більше 800 затриманих відповідно) та початком нових розслідувань, що майже стовідсотково приведуть до нових політичних процесів на кшталт сумнозвісної «болотної справи» 2012-2013 років. І фігурантами її цього разу можуть стати не пересічні учасники з натовпу, а активні опозиційні політики – Олексій Навальний, Ілля Яшин, Любов Соболь, Дмитро Гудков та інші.

Втім, сама оцінка опозиційних виступів та жорсткої реакції влади на них показова. Вона коливається від емоційних тез журналістки Євгенії Альбац про те, що російський режим втратив розум, розсудливої констатації політолога Валерія Солов’я про початок політичної кризи, що закінчиться зміною політичного режиму, закликів громадського діяча Антона Красовського про необхідність компромісу – до застережень нібито ліберального режисера Костянтина Богомолова щодо небезпеки участі в несанкціонованих акціях. Проте – що ж відбувається у Москві та які це може мати наслідки? Ситуація вбачається трохи складнішою, ніж може здатися на перший погляд.

Декорації змінилися повністю

По-перше, констатуємо принципову тезу: одразу після 2014 року, після впровадження санкцій проти РФ за анексію Криму та агресію на Донбасі, в українському суспільстві став поширюватися прекраснодушний міф про те, що, мовляв, «скоро там само все розвалится». Як бачимо – пройшло вже більше п’яти років – і складно сказати, що РФ потерпає від якихось невідворотних процесів, що ставили б під питання існування політичного режиму чи єдність держави. Ба більше: тільки минулого року Володимир Путін переобирався із захмарними майже 77% підтримки (навіть якщо 10% були приписані – все одно маємо 2/3 провладної більшості). Про Держдуму, контроль влади у регіонах та цензуру у ЗМІ – казати зайве. І звісно: наочним стало зухвале та показове збільшення витрат на апарат та утримання силових установ, передусім, Росгвардії, яка і має виконувати роль захисника влади у випадку будь-яких загроз для неї.

Але. Саме минулого року російська влада була змушена піти на достатньо небезпечні для себе кроки. А саме: підвищення пенсійного віку, тарифів, цін на пальне та продукти. Це стало цілком логічним результатом санкцій, що діють проти режиму після 2014 року, та виявило, що грошові запаси для «затикання» дірок у бюджеті дуже обмежені, а звичні доходи від нафти та газу на тлі обвалу рубля – вже не виглядають «манною небесною». Якщо ж додати, що економіка РФ в стагнації, тобто зростає не більше 1-1,5% на рік, то картина у телевізорі стає явно іншою ніж картина у холодильнику, і вже не лише про депресивну провінцію, а й про великі міста. А тут ще й цифри соціологів державного "ВЦИОМ" про те, що майже для 40% росіян покупка чогось, окрім їжі та одягу, стає проблемою – треба економити.

І дуже швидко виявилося, що багаторічний договір влади та суспільства у РФ – лояльність до влади в обмін на більш-менш забезпечений рівень життя (це коли з іпотекою, машиною в кредит та Туреччиною щороку) дуже швидко перестав працювати. Перші «ластівки» протесту стали реальністю минулої осені: на виборах глав кількох депресивних регіонів, де виборці з протесту та обурення проголосували за комуністів та жириновців – бо ніякої іншої альтернативи в бюлетенях не було.

Дані все того ж "ВЦИОМ" говорять про те, що уже лише 54% росіян хочуть бачити Путіна у Кремлі і після 2024 року, а от не мають такого бажання вже 38%. Так, скажімо, для України такі цифри – фантастика, але в Росії – така цифра спостерігається вперше за довгі роки перебування хазяїна Кремля при владі.

Так що – внутрішні обставини змінилися в Росії. І влада – перейшла до оборони.

Чому так важлива Москва?

Відповідь на це запитання – на поверхні. Тому що російська влада залякала суспільство примарами «майдану», «фашистів» та «лібералів», які нібито хочуть «як у Києві» захопити владу та «роздерти Росію і віддати її по шматочкам американцям». А «майдани» відбуваються у столицях. І вибори тут – це фактично репетиція виборів у Держдуму, що мають відбутися у 2021-му році на тлі невтішних економічних показників.

Зрозуміло, що мерія Москви та адміністрація Путіна зробили соціологічні виміри і побачили, що в столиці в цілий низці округів (діє 100% мажоритарна система з 45 округів) мають реальні шанси перемогти кандидати від демократичної опозиції: ті самі висуванці від Навального – Соболь та Яшин, члени партії «Яблуко» Олена Русакова, Андрій Бабушкін та Кирило Гончаров, та голова Партії змін Дмитро Гудков, а ще шанси є у 2-3 комуністів та ще когось неузгодженого. Навіть гіпотетичне обрання їх усіх і близько не дало б опозиції більшості, але – Московська міська дума перестала б бути закритим клубом, де до цього мільярди ділилися представниками «Єдиної Росії» без зайвого обговорення. Та й кому оці всі виступи з трибуни та публічні звинувачення потрібні? Та й – якщо країна побачить: у Москві можна – то що піде по регіонах?

От і вирішили власті просто брутально не реєструвати кандидатів від опозиції, навіть якщо вони й зібрали підписи. Якось так сталося, що саме підписи за Соболь, Гудкова, Русакову та інших були визнані невірно оформленими чи взагалі «мальованими». Це при тому, що приходили реальні люди і заявляли – ні, оце саме наші підписи. Опозиція закликала людей на акції протесту, влада їх не узгодила. У підсумку: тисячі людей, проти яких була застосована сила та затримання практично ні за що. Більшість затриманих випускали через декілька годин навіть без складання протоколу, але… через декілька днів їх викликають до слідчого комітету, де й виносять підозру. А це значить – і суд не забариться.

Влада РФ пішла на відверто репресивний шлях придушення громадської та політичної активності в Москві. Раніше все ж таки столицю намагалися виставити вітриною хоча б якихось демократичних процедур. Зараз – влада вирішила просто не пускати нікого, хто може перемогти з опозиції, та й все. Та ще й посадити.

Чого чекати далі?

Вибори у Москві поставили російську владу перед необхідністю реагувати та виробляти стратегію поведінки. Найбільш вірогідними виглядають чотири сценарії розвитку подій:

1. «Загвинчування гайок» – вірогідність 70%: жорсткий розгін мирних людей не міг бути не санкціонованим з самого верху – тобто Путіним особисто. І це говорить, що зараз у Кремлі ще більш зміцнили позиції саме силовики – керівники ФСБ, МВС та, передусім, глава Росгвардії Віктор Золотов. Для цієї групи будь-які поступки – це вияв слабкості, яку влада дозволити собі не може. Відтак: тиск та репресії поширяться. Головним об’єктом стануть не лише учасники та організатори акцій, а й інтернет-спільнота як така, тобто той простір, де цензура або неможлива, або – ускладнена. Як зразок, силовики можуть обрати Китай, де існує свій «особливий» інтернет та навіть є «досвід» фізичного винищення учасників протестів – події на площі Тяньаньмень. До речі, це порівняння вже стало популярним серед найбільш реакційної частини інтернет-пропагандистів в РФ – вони вже прямо говорять про бажаність танків на вулицях Москви. Проте, цей сценарій має одну велику ваду: «стискання пружини» має наслідком її випростування – в нашому випадку політичний вибух, може, на виборах 2024 року, а може, й раніше.
2. «Пар вийде у свисток» – 50% вірогідності – тобто, влада знайде якусь тему, що зможе відволікти суспільство від внутрішньої політики та знову отримає сенс договір влади та суспільства на нових умовах. Саме цей сценарій може торкнутися України безпосередньо: адже нема нічого простішого, ніж перевести увагу з внутрішніх проблем на зовнішні обрії. Україна займає центральне місце у політичній пропаганді РФ. Відтак, нового наступ «русского мира» на українському фронті – може стати такою акцією. Інша справа, що й в РФ люди втомилися від мілітаристської риторики, а утримання Криму та «ДНР/ЛНР» викликає вже відверте роздратування. Тому – можна піти перевіреною, але занадто цинічною дорогою терактів від чергового «нового ІДІЛ». Заради збереження при влади чого тільки не доведеться робити.
3. «Економіка не витримає» – вірогідність 50% – влада може «підвісити» ситуацію та не розганяти маховик репресій. Але своє слово скаже економіка – через наслідки нових санкцій, адже Друга Холодна війна вже є реальністю. Нарешті ключовою стане позиція великого російського бізнесу. Якщо конкретна фігура Путіна та його оточення стане на шляху життєвоважливих інтересів таких серйозних російських бізнесменів як Михайло Фрідман, Віктор Вексельберг чи Олег Дерипаска, то уся їх лояльність зникне миттєво. І це вже – розкол еліт, що є ключовим фактором падіння диктаторських режимів.
4.  «Компроміс» – вірогідність 30% – влада допускає демократичну опозицію на вибори у 2021 році до Держдуми – та вона отримує 30-40 місць, відтак починається трансформація влади зсередини. Ні, далеко не всю нинішню опозицію допустять: Навальний вже має судимість, Соболь та Яшин її вірогідно отримають дуже скоро. А от більш помірковані Дмитро Гудков, Ксенія Собчак та те саме «Яблуко» можуть стати стороною цього компромісу. Але цей процес внутрішньої трансформації є дуже довгим та й не факт, що він дасть бодай якісь якісні результати.

А поки – картина така: майже усі політики, що закликали москвичів вийти на вулиці – за ґратами, розгортається нова справа – тепер її вже можна охрестити «трубною», за назвою площі у центрі Москви, де було найбільше затримань. Російська влада робить вигляд, що контролює ситуацію, тотально та відверто залякує людей. Що ж, політична криза в Росії (а згадаємо 1991-й чи 1993 роки) розвивається саме за сценарієм, коли влада хоче показати усім, що тільки вона – хазяїнує в державі. На сьогодні рахунок у цьому протистоянні 1:1 (в 1991-му – перемогло суспільство, в 1993-му – влада). Але атмосфера страху та свавілля силовиків, що бачить світ – ще раз нагадує всім нам, що Україна – не Росія.

А тим часом, на тлі – палають ліси Сибіру, вибухають військові склади, а ріки тільки входять у береги після повеней. Здається хтось у Москві дуже загрався в перетворення світу «під себе» та геть забув, що існує він саме завдяки цій країні, якою б вона не була. Що ж, історія завжди не лінується провчити.

Віктор Чопа, Київ