Новий прем’єр Великої Британії: пан або пропав
Ну що ж, Консервативна партія Великої Британії, нарешті, обрала собі новим лідером того, хто був прогнозований одразу після заяви Терези Мей про відставку. Борис Джонсон – це одразу й очікуваний варіант, і величезний виклик. Але одночасно - це й підтвердження загальносвітової тенденції на пошук політичних лідерів нового типу та відхід від передбачуваної політики.
«Золотий хлопчик» із вибриками
І походження, і кар’єра 55-річного нового очільника уряду Великої Британії нагадує сюжет авантюрного роману. Його прадід був підданим Османської імперії, журналістом і навіть встиг побувати міністром внутрішніх справ на фініші імперії, але зробив необережний крок, видавши ордер на арешт лідера республіканської революції, генерала Мустафи Кемаля Ататюрка. За це, після приходу до влади останнього, і був страчений. А нащадки міністра – стали політемігрантами та знайшли нову батьківщину у Британії. Батько містера Бориса, Стенлі, був одним з зачинателів євроінтеграційних процесів у британському уряді – та у 70-х роках став уповноваженим єдиної Європи з питань охорони довкілля. Тож конфлікт батьків, які ЄС створювали, та дітей, що борються за вихід Британії з ЄС, – наочний. З боку матері Джонсон пов’язаний походженням із Росією та США, що також надає його постаті певний подвійний сенс.
Борис Джонсон отримав повноцінну аристократичну освіту в Ітоні та Оксфорді, де познайомився із тими, хто став не тільки його друзями в житті, а й політичними соратниками, головний з яких – екс-прем’єр Девід Кемерон.
Далі майже 20 років журналістської роботи – спочатку у «Times» (звідки був безжально звільнений за вигадану цитату у статті), а потім – у більш демократичній «Daily Telegraph». Робота Джонсона в якості кореспондента цього видання у Брюсселі зробила його одним з улюблених авторів самої Маргарет Тетчер, але – і це основне – привела до найбільш консервативної групи всередині самої Консервативної партії, де євроскептичну позицію було сформульовано задовго до Brexit.
Журналіст – депутат – мер – міністр…
Політична кар’єра Джонсона почалася із 2001 року, коли він став депутатом Палати громад від консерваторів, переобирався 2005-го та побував міністром культури та освіти в «тіньових» урядах опозиції. А от 2008-го він вирішив штурмувати дуже серйозну висоту та зумів умовити однопартійців висунути його кандидатом у мери Лондона, до того декілька десятиліть контрольованого лейбористами. І Джонсон зумів не тільки вистояти першу каденцію без великих проблем, а й підготувати місто до літньої Олімпіади-2012 та провести її у червні одразу після обрання на другий термін у травні. Тоді ж стало зрозуміло: як господарник – хазяїн мегаполісу – Джонсон справляється на «четвірку», а от у щодо ефектності у публічній політиці – він видатний майстер. Чого тільки вартий його проліт на тросі «тарзанки» на честь першої золотої медалі британської збірної на тій Олімпіаді із прапорцями у руках, «зависання» мера у повітрі – техніка дала збій – та живе спілкування «підвішеного» мера із містянами та гостями столиці до «звільнення»? А ще були різні висловлювання з достатньо високою межею як розкутості так й сексизму, або – на межі ксенофобії. Екстравагантна зовнішність та зачіска тільки додають барв у цей парадоксальний політичний образ.
До речі, із посади мера Лондона, Джонсон пішов після двох термінів і не дуже переймався своїм наступником чи то збереженням наступності – вибори у підсумку виграв лівий лейборист, та ще й мусульманин, Садік Хан.
Коли замайоріли перспективи референдуму по Brexit, Джонсон кинув свого друга Девіда Кемерона – тодішнього прем’єра – та почав агітувати за вихід Британії з ЄС, що називається, з усіх своїх сил. Це збіглося із загальною хвилею правого популізму в Європі та Британії. Окремо треба визнати, що саме агітаційні таланти Джонсона, експерти визнали найбільш переконливими при прийнятті британцями свого стратегічного рішення. І влітку 2016 року Борис Джонсон отримав посаду міністра закордонних справ в уряді Терези Мей, що й був покликаний здійснити схвалений на референдумі вихід Британії з ЄС.
Ворог Москви – це автоматично друг Києва
Втім, міністерський період Бориса Джонсона не став ані зірковим, ані проривним. По-перше, він був змушений працювати у загальному руслі всього уряду, а місіс Мей обрала стратегію якомога «лагіднішого» виходу з ЄС. По-друге, було створене окреме міністерство з питань цього виходу, і Джонсон втратив безпосередній вплив на процес.
Що ж залишалося МЗС? Світ навколо дуже швидко змінювався, Європу з 2014-го було поставлено перед фактом відкритої агресії Росії проти України, настав час займати тверду позицію. І Джонсон зумів достатньо ефективно сформулювати принципи зовнішньополітичного курсу об’єднаного королівства. Він повернувся до пріоритету відносин із США. Враховуючи, що до влади у Вашингтоні прийшов Дональд Трамп, сама собою відновилася традиційна вісь «Вашингтон-Лондон», наповнена тепер єдиним консервативним сенсом. Такого не було вже зо 30 років, з часів Тетчер-Рейгана і тут саме спільне протистояння амбіціям Кремля знову зіграло ключову роль.
Хоча спочатку, на тлі Brexit, позиція та заяви Джонсона трактувалися ледве не як проросійські: якщо вихід Британії із ЄС (взагалі його розвал) – «волога» мрія Москви, то Джонсон зіграв одну з провідних ролей у цієї спецоперації. Це стосувалося й «українського питання». Борису Джонсону закидали таку фразу: «Якщо вам потрібен приклад зовнішньої політики ЄС, яка робиться на колінах, і претензій на ведення оборонної політики, які спровокували реальні проблеми, то подивіться, що сталося в Україні». Спочатку це було сприйняте як завуальована підтримка Кремля, але нині треба визнати: Джонсон був правий, коли вказав ЄС, що реагувати на дії Росії треба було швидше, а не чекати поки агресор перетворить спробу примусити Україну до зміни геополітичної операції на заморожений конфлікт із туманною перспективою розв’язання. Щодо подальших кроків по відношенню до Росії визначальною та принциповою для Джонсона стала справа отруєння Скрипалів у лютому 2018 року. Власне, тоді як Джонсон та і Мей виступили послідовними й принциповими обвинувачами саме Росії та достатньо швидко і якісно довели цей факт.
Щодо України та її суверенітету Борис Джонсон виявляв і послідовність, і чіткість формулювань: «Британія залишається відданою захисту суверенітету України. Ми непохитні у ствердженні того, що анексія Криму була незаконною, і закликаємо РФ повернути півострів». Лондон стабільно голосує за усі антиросійські санкції та не приховує свого далекого від традиційної дипломатії гидливого ставлення до кремлівської верхівки. Голосування проти повернення російської делегації до ПАРЄ – це продовження принципової твердої лінії Джонсона. Продовження – вже без натхненника. З посади глави МЗС політик пішов рівно рік тому, не погодившись із загальною стратегією Терези Мей щодо виходу з ЄС та тими поступками, на які йшла голова уряду.
31 жовтня – це, до речі, Геловін…
Фактично з цього кроку Джонсона і почався фінальний етап Терези Мей на посаді прем’єра Великої Британії та початок кампанії Джонсона за ротацію в уряді, що завершилася його тріумфом. Але – тут, як кажуть, ради немає – він приймає уряд із тими самими проблемами, що були не вирішені за пані Мей. Головне – це таки вихід із ЄС за будь-яку ціну. Джонсон погрожує зробити це до кінця жовтня з угодою чи без неї. Проти першого варіанту налаштована права частина консерваторів, яких не змогла переконати Тереза Мей, та до яких належить сам Джонсон. Другий варіант – напружує помірковану частину правлячої партії, що готова піти на розкол та створення коаліційного уряду із лейбористами та вирішення питання угоди із ЄС фактично з «чистого аркуша». І Джонсону доведеться обирати – чи виводити країну з ЄС без угоди та зазнати величезних економічних втрат, чи не виконати власної ключової обіцянки – зрадивши власну політичну мрію та занапастивши кар’єру. Відтак, прем’єрство Бориса Джонсона може стати дуже коротким – адже дедлайн вирішення проблеми по Brexit – 31 жовтня - календарно майже «на носі».
Віктор Чопа (Київ)
