C-400: турецька оборудка з Путіним та її наслідки
Із дня на день, на цьому тижні, перший ракетний комплекс російського виробництва С-400 має бути доставлений у Туреччину. В Анкарі воліють не розповідати, де саме буде дислоковано нове озброєння та коли почнеться бойове чергування. Це технічні питання, але рішення по ним матимуть геополітичні наслідки. Очевидним стало й те, що американських санкцій Туреччині навряд чи вдасться оминути, а можливе розміщення С-400 на заході для посилення позицій у Середземномор’ї ще й може призвести до колапсу й без того хитких відносин Туреччини з ЄС. Але нащадки османів знаються на тонкощах дипломатії: майстерно вміють як домовлятися, так і відстоювати свої інтереси.
ІСТОРІЯ ЧОТИРИРІЧНОЇ ДАВНИНИ
Створення власної системи ППО – не нова ідея в Туреччині. Ще чотири роки тому, в 2015-му, країна намагалася купити системи протиракетної оборони. Тоді тендер на 3,4 млрд доларів виграла китайська компанія. Китайці навіть погодилися на передачу технологій Туреччині, але через реакцію Вашингтона результати домовленостей анулювали й країна звернулася з тим самим проханням до партнерів по НАТО.
Але США у продажу Туреччині систем «Patriot» відмовили, а в рамках НАТО Франція та Іспанія запропонували спільну розробку системи ППО нового покоління на базі французько-італійського консорціуму Eurosam. Ця угода передбачала передачу Анкарі технологій та створення в перспективі на їхній основі власної національної системи ППО Hisar. Туреччина погодилися, але паралельно із перемовинами на Заході розглядала іншу можливість – придбання готових систем, зокрема у Росії.
Коли саме почалися перемовини з Москвою і як вони тривали, достеменно сказати важко. Очевидно, результативними вони стали після подолання країнами кризи у відносинах, спричиненої збиттям Туреччиною російського літака в районі сирійсько-турецького кордону наприкінці листопада 2015 року.
У вересні 2017-го, фактично паралельно з оголошенням про спільний проект з Eurosam, було повідомлено про домовленість отримати С-400 від Росії. Спочатку на Заході, здавалося, не оцінили всю серйозність намірів Анкари, яка прагнула отримати системи швидко, не бажаючи чекати роками на розробки (хоча й не відмовлялася від них) чи на розміщення на своїй території систем ППО країн-членів НАТО, за старою, вже відпрацьованою схемою.
Більш серйозно у Вашингтоні та Брюсселі подивилися на турецькі «забаганки», коли Анкара оголосила про сплату першого внеску та терміни поставок.
ДИПЛОМАТІЯ КНУТА І ПРЯНИКА В ДІЇ
Спочатку на адресу Анкари посипалися занепокоєння, попередження, заклики, які з часом почали переростати в погрози, обіцянки ввести санкції та виключити країну з проекту будівництва винищувачів F-35 та й взагалі з НАТО.
Візити в рамках Північноатлантичного Альянсу, двосторонніх відносин між Туреччиною та США, США та РФ, телефонні розмови на найвищому рівні, консультації та перемовини не вщухали. Особливого апогею вони набули з кінця 2018 року. На Заході все ще вірили, що Туреччина відмовиться від контракту, а Ердоган блефує і грає ва-банк, тому посилювали тиск.
Аргументи Заходу полягали у тому, що С-400 несумісні зі стандартами НАТО та, більше того, – угода може привести до отримання Москвою секретної інформації по натовських літаках, а російські системи ППО наблизяться впритул до кордонів Альянсу. Контраргументом Анкари було те, що російські системи давно вже є біля кордонів НАТО, а С-300 взагалі стоїть на озброєнні ЗС Греції, а у разі виключення із програми F-35 Туреччина через арбітражний процес домагатиметься повернення 1,25 млрд доларів, уже заплачених США за винищувачі.
На початку травня німецьке видання Bild із посиланням на дипджерела в Анкарі повідомило про відмову Туреччини купувати С-400 у Росії. У тій ситуації критичного загострення це повідомлення видавалося досить логічним, але… не для Туреччини. Протягом найближчих тижнів на всіх рівнях: від президента особисто до його офісу, очільників МЗС, МО та Генштабу, за будь-якої слушної нагоди, Туреччина запевняла, що її рішення купити у РФ С-400 лишиться незмінним. Перемовини, що все ще тривали на рівні Вашингтон-Анкара, Анкара-Брюссель, уже не мали сили: Туреччина йшла до своєї цілі впевнено й беззаперечно.
Ще час від часу з’являлися повідомлення про те, що в Анкарі шукають шляхів відкоту. Наприклад, як варіант – купити С-400, отримати продукції на вже оплачені 1,2 млрд доларів США (половина від 2,5-мільярдного контракту з РФ на постачання С-400) та продати третій країні. Або ж переспрямувати виплачений аванс на інші потреби. Але ці варіанти спростовували в Анкарі, а в Москві не лінувалися щоразу запевняти, що постачання відбудеться за планом – у червні поточного року.
У якийсь момент Вашингтон, що так само стало відомо зі ЗМІ, але цього разу – від американського телеканалу CNBC, нібито перейшов на ультимативний тон і визначив Туреччині термін відмови від контракту з РФ – 31 червня. І знову ж в Анкарі інформацію спростували, але обурення Туреччини було настільки сильним, що міністерство економіки отримало завдання на прорахунок збитків, які можуть принести країні американські санкції.
Аби якось сприяти розв’язанню ситуації, Франція запропонувала розгорнути свою батарею SAMP-T на турецькій території за прикладом розміщення іспанської батареї ЗРК Patriot в Інджірліку та італійської SAMP-T у Кахраманмараші (обидві розміщені на півдні країни). В Анкарі пропозиції вивчили, оцінили вдячно, але щодо придбання російських С-400 планів не змінили.
ЯПОНСЬКІ СПОДІВАННЯ АНКАРИ
Деяку перспективу на розрядку вкрай гострої ситуації дала домовленість про зустрічі президента Туреччини із президентами США та РФ на полях саміту «великої двадцятки» в Японії. Так і вийшло. Розмова Трампа й Ердогана в Осаці показала, що на зіткнення лоб-в-лоб жодна зі сторін іти не бажає. «Із Туреччиною вчинили несправедливо», – заявив американський лідер після зустрічі, поклавши всю відповідальність за ситуацію на адміністрацію президента Обами, яка не дозволила Ердогану купити системи Patriot.
За оцінкою Трампа, ситуація, безперечно, складна й заплутана, але і ставлення до позиції Туреччини, зокрема до її президента – далеке від справедливого. Адже він, Ердоган, хоч і жорсткий лідер, – уже йшов на поступки США і відпустив американського пастора Ендрю Брансона.
У Туреччині такі заяви сприйняли оплесками. Та вже за годину Білий дім випустив заяву за результатами зустрічі в Осаці, висловивши від імені президента глибоке занепокоєння та заклик до Туреччини взаємодіяти зі США у здійсненні кроків до зміцнення обороноздатності НАТО.
У Вашингтоні, на відміну від Трампа, здається, не мали на меті міняти свою думку щодо санкцій. «Турецька влада знає про закон, який був ухвалений Конгресом – це стосується CAATSA (Акту протидії противникам Америки через санкції) – і все це залишається актуальним. Ми вже заявляли, що Туреччина матиме реальні й негативні наслідки, якщо вони приймуть С-400", – заявили в Держдепі вчора, у той час як десь на російських теренах активно йде підготовка до відправки С-400 до Туреччини. Готуються й в Анкарі, й у Вашингтоні, й у Москві.
РІВЕНЬ НАПРУЖЕННЯ МОЖЕ ЗРОСТАТИ
І якщо інтрига з тим, відбудеться чи не відбудеться постачання взагалі, вочевидь що вичерпана, то в питанні – де саме будуть розміщені С-400 – вона зберігається досі, й це також не менш гаряче питання. Є кілька озвучених неофіційних варіантів.
Перший – це захист повітряного простору над Стамбулом та Анкарою. Цей варіант має обґрунтування у світлі подій трирічної давнини – спроби військового перевороту в ніч із 15 на 16 липня 2016 року, коли існуючі засоби ППО фактично не могли бути направлені проти власних літаків, у разі їх використання путчистами, через існування системи розпізнавання «свій-чужий». Як стверджують військові експерти, зараз, як і три роки тому, відключити цей режим, де власні літаки ВПС Туреччини є «своїми» – не залежно від того, хто ними керує – не є можливим. Відповідно, у разі повторного виникнення подібної ситуації, що навряд чи можливе в найближчі роки, С-400 зможе протистояти нападу з повітря всередині держави.
Другий варіант – це схід країни, зокрема території біля сирійського кордону, звідки турецьке керівництво неодноразово обіцяло почати масштабну антитерористичну операцію на схід від Євфрату. А свіжі повідомлення ЗМІ про перекидання військ та техніки у прикордонні з Сирією території свідчать про те, що час початку операції наближається – і вона може стати наймасштабнішою в історії країни. За такого розмаху С-400, як вважають в Анкарі, не були б зайвими.
І третій варіант, на разі досить ризикований, – розміщення С-400 на заході країни, аби посилити свої позиції в Середземному морі, де Туреччина, попри протести міжнародної спільноти, продовжує спроби георозвідки родовищ нафти і газу морського шельфу неподалік Кіпру. Небезпечний цей варіант тому, що може дуже зіпсувати й без того непрості відносини Туреччини і Євросоюзу. В Брюсселі вже пообіцяли реагувати на дії Туреччини адекватно та у повній солідарності з Республікою Кіпр.
Отже, «гра» продовжується, а ставки в ній – лише зростають.
Ольга Будник, Анкара
